у Львові Акт відновлення Української незалежної держави, польські діячі визвольного руху зустріли цю звістку вороже. Уже 28 серпня 1942 р. прем’єр польського еміграційного уряду Сікорський заявив, що при відновленні Польської держави "українців продам Сталіну". Щоправда змовчав, що українські землі він забере до Польщі. Офіційно ж він також декларував про "повернення східних кресів" до Польської держави. В одній із польських прокламацій — а їх були сотні — закликалося: "Знищити українську мову будь–якими засобами… намагайтесь, аби всі написи були польською мовою, тільки не українською… перекручуйте мову так, щоб ніхто не знав, якою мовою це написано".
Польський еміграційний уряд до того ж закликав створювати озброєні польські загони, які й розпочали жахливий терор проти українців на українських етнічних землях ще в 1941 р. Польські шовіністично настроєні загони цілеспрямовано знищували усіх свідомих українців — від землероба, учителя, агронома, священика до відомих громадських діячів. Застосовувалися жахливі тортури і розправи проти "диких гайдамаків", "гайдамацьких банд", як називали поляки мирних жителів українських сіл.
Уряд Сікорського ставив своїм завданням опанувати "східні креси", взяти Львів — вони його називали "одвічне польське місто", гніздо "орлят", — а далі розпочати боротьбу з німецькими окупантами. Щодо більшовицьких військ такого завдання цей уряд собі не визначав, тобто, на першому плані еміграційний уряд і його збройні формування ставили завдання окупації українських земель із допомогою Німеччини.
У листопаді 1943 р. в люблінських лісах на переговорах представники польського еміграційного уряду домагалися від гітлерівців всілякої допомоги у боротьбі з УПА. Гітлерівські представники радо відгукнулися на це прохання і надали польській стороні збройні сили та авіацію.
Українські села здригнулися від терору і захлинулися кров’ю від жахливих катувань. Адже польським військам, озброєним німецькими окупантами було надане "право самостійного розстрілу мирних жителів", про це повідомляли розвідники радянських партизанів. "Найкраще чистити чоботи українською хлопською кров’ю, прекрасно чистить." — хвалився один польський поліцейський ще в 1939 р. Тепер кров’ю обливалися сотні українських сіл: уся Холмщина, Підляшшя, Волинь, Каниволя, Дратово, Динево, Грубишів, Молаков, Стрільці, Дрельов, Туган — незчисленна їх кількість, де людям виколювали очі, убивали сонних, виганяли із сіл… Польські колоністи, що посіли ці землі в передвоєнні роки, були всюди настроєні вороже, вважали українські території своєю власністю. Українці, що споконвіку мешкали тут і століттями обороняли цю землю, поливаючи її потом і кров’ю, вважали ці землі своїми.
У цьому й полягала трагічна роль прийшлих польських поселенців, які тепер успішно співробітничали з гітлерівськими окупантами проти українського руху опору на чолі з УПА. Згодом так само успішно співробітничали з прийшлою радянською владою та НКВС, а по закінченню війни також розпочали боротьбу з українським рухом опору, так само складали списки учасників УПА і передавали їх до збройних загонів чекістів, які разом із польськими ж збройними загонами знищували їх.
Цим і був спровокований вибух всенародної боротьби українців, зокрема на Волині, у 1943–1944 р. проти новоприбулого польського населення, яке пішло слідом за близькозорими ідеологами польського руху. Армія Крайова до приходу Червоної Армії провела кілька великих терористичних операцій, найбільшою серед яких була операція "Буря". Польські еміграційні лідери, відчуваючи повну поразку фашистської Німеччини і готуючись до відновлення своєї державності, хотіли забезпечити повернення до Польщі тих українських земель, якими вона раніше володіла, Провід УПА намагався домовитись з АК, але польська сторона на переговори не йшла. Убивства ж продовжувалися.
Сучасні українські історики нараховують, що в тій боротьбі загинуло до 10 тис. і більше жертв — з польської сторони. Втрати ж українців були в десятки разів більшими, хоча зараз, після 60 літ мовчанки про ці події, важко зібрати повні дані.
У ході військових операцій влітку 1944 р. лідери ОУН–УПА створили свій військово–координаційний і політичний центр, який став своєрідним українським парламентом — Українську Головну визвольну раду (УГВР). Вся її діяльність була спрямована на консолідацію визвольних сил і на вироблення нового напрямку політичної програми, яка тепер базувалась на широких демократичних засадах.
У багатьох районах західного краю ОУН–УПА, як і радянські партизани, мала свої підконтрольні райони. Всенародний партизанський рух зсередини розвалював фашистський окупаційний режим. УПА, за німецькими даними, нараховувала до 100 тис. осіб, інколи більше. З іншого боку, безперечна перевага руху ОУН–УПА не тільки в західних областях, а й на території колишньої радянської України показувала, що населення України готове піти під його проводом і стати на шлях боротьби за незалежну Українську державу. Така ситуація не могла не насторожувати московський центр. Ось чому велика кількість українських партизан була перекинута в західні регіони України. Вони розпочали боротьбу проти УПА.
Поворотним моментом в усій Другій світовій війні була битва радянських військ під Сталінградом восени 1942 р. Німецько–фашистські війська були тут розгромлені, і 19 листопада розпочався навальний контрнаступ Червоної Армії. Битва під Сталінградом відкрила шлях і для визволення України. Бої за визволення України тривали 22 місяці. 8 грудня 1942 р. звільнено перші українські села на Луганщині. У лютому 1943 р. визволено Харків, хоча німецькі танкові з’єднання відтіснили радянські війська.
5 липня 1943 р. розпочалась Курська битва, що стала однією із найбільших битв у Другій світовій війні. Наступ військ Південно–Західного і Південного фронту призвів до звільнення знову Харкова і Донецького краю. 6 листопада 1943 р. був звільнений Київ. За нього полягло до 260 тис. солдат і офіцерів.
У битві за Дніпро, як і в інших битвах, часто невиправдані жертви були через погану підготовку військових операцій. За спогадом одного із учасників битви письменника В. Астаф’єва, при переправі на правий берег Дніпра солдати заходили у воду і пливли самотужки; входило у воду двадцять п’ять тисяч, а виходило, тобто лишалися живими, три тисячі. Трупи десятків тисяч солдат через кілька днів спливали на поверхню і повністю вкривали плесо ріки…
Наприкінці грудня 1943 р. Радянська Армія розпочала наступ на Правобережній Україні довжиною 1400 км — від Полісся до Чорного моря.
У битвах за Україну було проведено багато грандіозних операцій, в яких брала участь майже половина живої сили і бойової техніки усіх Збройних сил СРСР. Втрати в бойових операціях були величезними. Від січня 1943 р. до жовтня 1944 р. — під час однієї оборонної битви і 11 наступальних операцій Червона Армія втратила вбитими і пораненими 3 млн 492 тис. солдатів та офіцерів. Крім того, радянські генерали, зокрема прославлений Г. Жуков, винищували мирне населення як в Україні, так і в Білорусії нововинайденою сатанинською тактикою створення так званої чорної піхоти. За свідченнями генералів (Григоренка та ін.), російського історика Соколова та багатьох ще живих свідків — тисяч громадян, що пережили окупацію й період наступу Червоної Армії, люди на окупованих територіях для радянських керівників перетворились у неповноцінних, у "зрадників". Тому радянські генерали після звільнення населених пунктів насильно забирали всіх чоловіків та юнаків, формували загони так званої чорної піхоти і одразу ж кидали — майже без зброї! — на укріплені ворожі окопи, відстрілюючи натовпи цивільних людей, німецькі солдати втрачали більше боєприпасів і техніки.
Тисячами трупів прокладали ці люди дорогу радянським частинам. І, як потім пояснював маршал Г. Жуков американському маршалу Д. Ейзенхауеру, після того як проходила ця "чорна піхота", "на полі залишаються тільки протитанкові міни, які сапери успішно розміновують, і ми пускаємо техніку". Ця практика закидання ворога трупами забрала ще кілька мільйонів людей, які ніде, ніколи не були і вже не будуть обліковані… Щодо репресивної політики центру радянської влади до визволеного українського населення говорить той факт, що в 1944 р. за підписом Берії та Жукова був виданий — під грифом "совершенно секретно" — указ про виселення "всіх українців", котрі перебували на окупованій території, у віддалені райони Росії. А за тими з них, хто перебував у армії, встановили постійний агентурний нагляд.
26 березня 1944 р. радянські війська перетнули кордон з Румунією, 8 квітня — з Чехословаччиною.
Визволена територія України починала відроджуватись. У цьому їй допомагали радянські республіки, хоча скрута була скрізь. Відроджувалась і командно–адміністративна система радянського режиму та її репресивна політика. З’являлися факти "відкритих контрреволюційних виступів", як доповідав один із секретарів Одеського обкому в ЦК. Часто селяни виступали проти колгоспної системи, за це їм відрізали присадибні ділянки, виселяли із сіл тощо. Виселяли й за те, що були… на окупованій території, ніби це була їхня провина…
Було очевидним, що за роки війни радянська влада не змінилася. Найбільший збройний опір їй чинили в Західній Україні, де залишилися загони ОУН–УПА, які тепер взяли курс на організацію масового опору радянській владі.
Під ударами регулярних військ Червоної Армії УПА розсипалася на велику кількість збройних загонів, проти яких розпочали військові операції сили НКВС радянської України, їх нараховувалося 379 формувань, тисячі вояків, яких повсюдно підтримувало місцеве населення. За офіційними даними, оунівці здійснили 14,5 тис. операцій і терористичних актів, у яких загинули тисячі місцевих жителів, представників нової влади зі Східної України, 25 тис. Військових.
Ця діяльність дорого обійшлася Західній Україні, оскільки тяжкий молот беріївських репресій спустошував край через масові депортації в східні регіони Союзу. В цілому Україна, за визначенням сталінського міністра зовнішніх справ Молотова, зазнала у цій війні "найбільших жертв". За словами Ф.