А пильна цензура, яка завжди знала, що і до чого, одразу ж унюхала в повістинах Міняйла крамолу ("З кого автор сміється? З радянської людини сміється?") та й заходилася безжально общипувати пір'я, чи то пак перо тричі нещасної птиці.
— Пошлю в цека! — гарячкував Міняйло, до живого допечений безглуздими зауваженнями цензора.
— Оцього якраз і не треба робити,— застеріг я його.— Там будуть відфутболювати рукопис один одному, доки й ваші вуса посивіють. Хочеш похоронити якусь справу — звернися в цека.
Книжка, добряче обрубана (здається, довелося похапцем вводити кількох позитивних героїв — своєрідну кістку собакам) , врешті-решт побачила світ, а Міняйло клявся й божився, що хай йому пальці рубають — більше не матиме з гумором справи.
Та минуло два роки, і на стіл видавництва лягла нова збірка гумористичних повістей та оповідань під загальною назвою "Блакитна мрія".
— Це вже невиліковне,— махнув безнадійно рукою Міняйло, коли я нагадав йому про клятву не мати більше справи з гумором.
Ми з ним швидко здружилися. Листувалися, передзвоню-валися, стрічалися, коли він наїжджав до Києва. Навіть коли я вже не працював у видавництві, він надсилав мені свої рукописи для ознайомлення. Там, у Білій Церкві, він почував себе особливо самотньо, оте усамітнення болісно ранило його душу й серце. Тим більше, що літературна критика довгий час не помічала його творів, його ім'я, не появлялося навіть на сторінках "Літературної газети", а тим більше — в звітних доповідях спілчанського начальства, загублене в сакраментальному "та інші".
А він з кожним роком писав усе вагоміше й вагоміше. "Людське ім'я", "Посланець до живих", "Кров мого сина" і, нарешті, вже на початку сімдесятих, "Зорі й оселедці" — книга, подібної до якої ще не було в нашій літературі. Буквально проковтнувши її, я не витримав і поніс рукопис Павлові Загребельному:
— Прочитай! Подібного ти ще не читав.
І тут сталося те, чого я досі ніяк не можу збагнути. За гребельний, щирий поцінувач кожної талановитої книжки, який грудьми ставав на захист авторів, що мали Божу іскру, повернув мені рукопис із словами, що твір йому не сподобався.
Та це ще не біда, не сподобався, то й не сподобався, на всі смаки важко догодити, адже і Толстой не визнавав Шекспіра як драматурга, але ж Павло на той час був секретарем Спілки письменників та ще й головою комітету по Шевченківських преміях і до його голосу пильно прислухалася наша флюгерна критика, яка завжди дивилася "в корінь", тож і продовжувала оминати своєю увагою творчість Міняйла.
Якось під час розмови з молодим на той час і до біса талановитим Григорієм Штонем, який не тільки зовні, а й своїм вибуховим характером нагадував Григора Тютюнника, я поцікавився:
— Ви читали Міняйла? Письменника з Білої Церкви?
— Чув, але не читав.
— А ви візьміть, почитайте!
— А він що, чогось вартий? — так запитати міг тільки Штонь.
— Думаю, що вартий.
За деякий час дзвінок од Штоня:
— Слухайте, та це ж до біса цікавий письменник!
— Отож. А ви в своєму Інституті літератури гав ловите. Так Віктор Міняйло знайшов свого популяризатора й критика...
Та це сталося набагато пізніше, а поки що я живу в готелі "Україна", що на бульварі Тараса Шевченка (будинок, в якому маю одержати квартиру, ще зводиться), та раз на місяць їжджу до Львова — провідувати своїх. Син мій, блідий та худенький, ходить до школи, дружина ж ніяк не дочекається, коли ми нарешті вивеземо його зі Львова, бо йому дуже шкодить надмірна львівська вологість. Вона, захистивши кандидатську, продовжує героїчно штурмувати науку, на обличчі мамусиному появляється щоразу більше зморщечок. Сім'ї нашої добавилось: демобілізувавшись з армії, приїхав з дружиною й сином брат мій — Сергій. Спробував навчатися в політехнічному інституті, але зрізався на історії партії ("Нехай її коні учать, у них голови великі") та й, махнувши на науку рукою, влаштувався на автобусний завод: руки мав золоті, ще й неабиякий хист винахідника. Одразу ж винайшов автомат, який штампував деталі, що над ними трудився добрий десяток робітників, але начальник цеху ублагав його забути про цей винахід, не позбавляти робітників можливості заробити зайву копійку. Згодом його перевели в конструкторське бюро і не один інженер на його винаходах захистив дисертацію, а моя дружина не раз дорікала йому, що не здобуває вищу освіту, а він одмаху-вався безтурботно:
— Нехай захищаються — мені не жалко. Головне — прилад працює як часики!
Йому дали повну волю: жодного завдання, жодного плану і, не прикутий восьмигодинним ланцюгом до верстата, він день і ніч креслив та вимальовував, морочачи голову над новим винаходом.
Любив розповідати кумедні випадки, що частенько траплялися на заводі:
— Ось послухай, який цирк був сьогодні... Один з таких "цирків" мені врізався в пам'ять.
Маляр, який працював на заводі, попросив знайомого, що їхав у Польщу, привезти пробки до пугача — подарунок малолітньому синові. Той і привіз цілу пачку гримучої суміші, якою запросто можна було висадити двері. Засунувши ту пачку в задню кишеню штанів, маляр перехилився над бочкою — розмішувати фарбу. А в цей час чорти піднесли його кума:
— Здоров, куме!
Та й лусь ногою по віддутій кишені.
Шарахнуло так, що всі аж попригиналися. Маляр пірнув головою у фарбу (тільки пошматована штанина витикалася з бочки), а кума знайшли аж у підвалі: забився в куток, притримуючи одірвану підошву...
В армії брат служив під Новосибірськом у льотній школі і там весь час щось винаходив: не міг дивитися навіть на простий гвіздок, щоб не спробувати його вдосконалити. Його невдовзі рекомендували на навчання у Московську віськово-інжснерну академію, він уже готувався їхати складати екзамени, але, на свою біду, посварився з дружиною, і вона згарячу накатала скаргу — листа командуванню. В той час це було наче пошесть: не вгодив чимось чоловік жінці — одразу ж заяву в партком або в профспілку. Або й лист у газету. Виверталася брудна білизна на весь всесоюзний загал, та й як було не вивертати, коли і в кінофільмах, і в п'ссах передові радянські жінки вирішували свої сімейні справи тільки в трудових колективах, тільки в парткомах-профкомах.
Лист той подіяв одразу: брата навіть не допустили до екзаменів.
— Як ти можеш з нею після цього й жити? — запитав я в нього.
— Жалко дитини.
Брат дуже любив свого малолітнього сина, якого назвав на мою честь Анатолієм. А в мене серце щеміло за нього: отак поламати майбутнє!..
Того разу я приїхав не тільки провідати сім'ю, а й з дорученням директора видавництва Дяченка підібрати кілька рукописів місцевих авторів до майбутнього редакційного плану. "Радянський письменник" мав статус республіканського видавництва, тож повинен був обслуговувати письменників усієї України, а не лише київських літераторів. Директивні органи пильно за цим стежили, вимагаючи, щоб на карті книговидання були представлені всі області. "А чого з Волині жодної книги немає?" — "Не написали".— "А ви що, не могли організувати?" 1 спробуй довести такому чиновникові, що художній твір не можна ні організувать, ні замовити. Тим більше, що і серед письменницької братії немало було таких, які пекли на замовлення не лише нариси, а й романи та повісті, п'єси й сценарії. Пекли і навіть гордилися цим: "Ми пишемо по завданню партії, за покликом серця". І бідолашний Дяченко не раз повертався з цека з незатвердженим планом та категоричною вимогою розбавити київських письменників авторами з периферії.
У нас у видавництві всі редактори аж до заввідділами його називали не Олександром Сергійовичем, а просто Сашком. Більшого демократа, більш сердечної людини мені ще стрічать не доводилось. Недаремно ж видавництво "Радянський письменник" називали Запорозькою Січчю. Він не те що ніколи не лаявся, не міг навіть по-справжньому сердитись. Але оця його м'якотілість дивовижно поєднувалася з чисто "хохляць-кою" впертістю (гени запорозького роду), і коли він щось надумувався, то не відступав ні на йоту. Його і з цека "пішли" за цю рису характеру. Щось доповідав на секретаріаті, начальству не сподобався висновок, і пролунало грізно запитання:
— Чия це думка?
І замість того, щоб відбутися класично-партійною фразою: "С така думка", Сашко рубонув:
— Моя.
— Ні, ви тільки подумайте, він насмілився мати власну думку! — обурювалися працівники безликої цієї установи.
І послали Сашка керувати видавництвом письменників. Державного видавництва йому не довірили: "Він насмілюється мати власну думку!"
Тож я поїхав того разу до Львова з завданням привезти кілька рукописів місцевих письменників.
Насамперед навідався в журнал "Жовтень", головним редактором якого був Юрій Мельничук,— куди ж, як не в журнал, стікаються найцікавіші твори? Там в один голос порекомендували новий твір головного редактора — памфлети "Коли кров холоне в жилах". Спрямованих своїм вістрям проти буржуазних націоналістів.
— Ну, гаразд, а що є цікавого з прози? Я чув, що Тютюнник подав вам новий роман.
— Чемодан макалатури припер,— під схвальний регіт заявив відповідальний секретар Інгульський.— Не знаємо, як від нього й спекатись.
Так ні з чим я й пішов із журналу.
А згодом, уже в Києві, я одержав коротенького листа. З Кам'янки Бузької.
"Напиши, коли ти будеш у Львові. Мені обов'язково треба з тобою зустрітись. Питання моєї подальшої літературної долі",— писав Григорій Тютюнник. У мене серце стислось од болю, коли я прочитав коротенького того листа. Григорій стояв переді мною, наче живий. Смоляна (тютюнниківська) чуприна накрила високе чоло, припухле обличчя, важкий віддих людини, що носить великий осколок під самісіньким серцем. Здавалось весь час, що йому й говорити важко: кожну фразу вимовляв спроквола, якось аж знехотя. І набухлі пальці ревматика. Коли користувавсь телефоном, то крутив диск олівцем: пальці не пролазили в отвори. І навіть з цього кепкували інгульські.
Невже він написав невдалий роман? "Чемодан макулатури",— лунав у вухах присуд Інгульського. І чим я йому зможу допомогти? В душі визрівало рішення: навіть якщо роман слабенький (мабуть, про Західну Україну — тема, на якій я обпікався не раз, а він же теж родом з Полтавщини, а не звідси... якщо і невдалий, все одно зробити все, щоб роман був виданий.