Звичайно, люди чого тільки не говорили з цього приводу, але, хай охоронить мене свята панна, осквернити певнішого злим помислом...
Панна Феліцита побожно підвела очі до стелі, сподіваючись, що пані зараз же зніме з неї цю тяжку обітцицю, але Розалія сьогодні не була схильна вислухувати плітки.
— Чого ж їй треба від мене? — нетерпляче спитала вона.
Феліцита придушила зітхання,— вона вже приготувала
довгу оповідь про пригоди Фросі, і нараз пані так різко її перебиває.
— Хто її знає, чого вона хоче від папі... Цього вона не казала мені, вона тільки проситг" дозволу їй побачити папі. Хоча, звичайно, якщо всі люди говорять кругом то ж саме, то не можна думати, що всі брешуть. Та й пан Хоішацький теж, якби чого доброго хотів...— панпа Феліцита образливо надула губи,— то міг би знайти собі особу шляхетну, котра, може, з доброти своєї і дружиною йому стати погодилася б, а не зв’язуватися б з хлопкою, про яку стільки говорять, що коли б тільки захотів слухати, то не переслухав би всього й за цілу ніч! — спробувала вона ще раз повернутися до принадливої теми, але й цього разу їй не пощастило почухати язичка.
— Ну що ж, коли войа так хоче мене бачити, то приведи її,— звеліла Розалія,— та тільки скоріше.
Розчарована Феліцита вийшла з кімнати, а Розалія сперлася ліктями на туалет і задумалася; вона так глибоко поринула в думки, що навіть не помічала свого прекрасного личка, що дивилося на неї з дзеркала. Тисячі найрізноманітніших планів роїлися в її голові, і серед них перше місце займала думка про те, як би їй побачитися з 'Кармелюком. Останнього разу, коли вона бачилася з ним у кареті, він сказав їй, що з’явиться на перший її поклик, але як передати цей поклик? Куди? Яким чином? Через кого?
Щодо цього вона була цілком безпорадна. їй нікому було звіритися, не було від кого сподіватися поради. Навіть довіритись Агаті було б цілковите безглуздя. Розалія розуміла це, тим менш розсудливо було б довіритися якомусг>
хлопові, а ця дурна Феліцита в таких випадках не могла бути нічим корисна.
Доводилося діяти самій, але це дорівнювалося цілковитому неуспіхові, а тим часом вона вся горіла бажанням побачити героя-розбійника.
Роздуми Розалії перервав легенький скрип дверей.
Вона швидко обернулася. В кімнату ввійшла Феліцита, а за нею Фрося. На ній була гранатова шовкова сукня, серпдаковий фартушок, прикрашений прошвами й мереживом і такий же біленький чепчик, що кокетливо вимостивсь аж на самій маківці її фризованої голівки. Хоч їй було років двадцять сім і сліди весело проведеного життя вже позначилися на її обличчі, та, завдяки прегарному личку, зграбній фігурці, невеликому зросту, кокетливому одягу та ледь помітному гримові, вона здавалася набагато молодшою і взагалі була подібна до кокетливої, спритної й лукавої субретки иомпадурівських часів 54.
Увійшовши в кімнату, Фрося підбігла до Розалії, припала до неї й поцілувала коліно красуні.
— Встань! — лагідно промовила Розалія.— Ти хотіла мене бачити? В чому річ?
Фрося вже встигла випнути нижню губку, вийняти з кишені хусточку й надати своєму личку найсумовитішого виразу.
— Ясновельможна пані,— сказала вона,— я прийшла просити у мосці ласки: нехай ясна папі візьме мене до себе за покоївку, я служитиму пані вірою й правдою... Мені нікуди подітися, ніде голову прихилити!
— Ти хочеш служити в мене? — здивувалася Розалія.— Але ж ти, здається, дістала визвольного листа?
— Дістала:., але нащо він мені! Куди я з ним піду, де
сховаюся?.. Я ж тільки вмію доглядати за панею, одягати її, прибирати й сліпо виконувати її накази! •
Розалія мимохіть звернула увагу на останні слова гарнесенької покоївки.
— Але нащо ж тобі йти кудись і просити служби? Адже ти живеш у пана Хойнацького і...— Розалія на мить затну-лася,—і тобі, здається, було добре там?
— О так, вельможна пані, було,— схлипнула. Фрося,— мені жилося там так добре, що кращого й бажати не могла.
— То в чім же річ? Прогнав тебе пан Хойнацький?
— Бронь боже! — почервоніла Фрося.— Пан просив мене, щоб я зосталася, посилав по мене,— промовила вона з . деякою гордістю і зразу ж додала, скромно потупивши оченята: — По смерті пані на мої руки перейшло господарство
в домі, і, звичайно, ласкавому панові буде перший час важко без мене, але відтоді, як той хлоп,— Фрося піднесла свою хусточку до очей і заговорила вже крізь сльози: — пшепра-шам, пані, як той проклятий лайдак Кармелюк...
— Кармелюк? — живо перебила її Розалія.— Та хіба ти знаєш його?
— Аякже! Адже він теж з Головчитщів; ми служили з ним разом при дворі,— коли вій'був при паничах, то я була при на... при панських покоях,— виправилася вона.
— А! — протягла Розалія, хутко комбінуючи думки, які відразу зароїлися в голові.— То ти знаєш Кармелюка, але причому ж він тут, у твоїх нещастях?
— А ось причому, ясновельможна пані: коли тому проклятому, пшепрашам, пані, мерзенному псові й дяблові спала в голову думка зарізати покійну пані, благодійницю мою, і він заподіяв те, що намислив, до пана Хойнацького наїхали справники й комісари, щоб учинити слідство. Хай простаті" мене свята панна, але панове ті з’явилися до нас, звичайно, не того, щоб піймати Кармелюка, а щоб понабивати свої кишені... вони цс й зробили... Кілька разів вони поверталися до пана Хойнацького і все тягли, тягли з нього иепьоизи, а як обдерли його так, що й двох талерів не зосталося в нього в кишені, тоді взялися за мене! Видумали,
0 Єзус-Марія, що я з тим гайдамакою зарізала свою пані!
Фрося заплакала вже невдавано.
— Звичайно, на бідну дівчину можна зводити наклеп
1 звалювати що завгодно! За мене нікому заступитися, але те, що я, як вірна служниця,— провадила вона, ковтаючи сльози,— виконувала всі накази своїх панів, зовсім не означає, щоб я повісилася на шию проклятому гайдамаці й хлопові, котрий не визнає святого папежа! Вже коли б я того захотіла, то, пшепрашам, пані, могла б мати кращого кавалера. Та й за що б я, охоронь нас матко свєнта, вбила свою благодійницю, пані? Звичайно, і пан Хойнацький, пам’ятаючи ласку до мене небіжки пані, подарував мені за вірну службу кілька дрібничок, і злі язики не дають мені за це спокою, але й за покійної пані мені жилося не гірше, навіть у сто крат ліпше, ніж тепер на волі.
— Так от у чому річ,— протягла Розалія, усміхаючись.— Виходите, і тобі Кармелюк став поперек дороги?
— Нехай уже йому бог заплатить за моє нещастя, хоча, звичайно, він у цьому й не винен! — збуджено мовила Фрося й знову заговорила гаряче: — Нехай ясновельможна пані мене прийме до себе за покоївку,— в домі пана мар-шалка пани комісари не посміють мене переслідувати,— я ж служитиму пані вірою й правдою й, присягаюся святим лапежем, зумію догодити пані! Нехай пані спитає про мене і в пана Пігловського, і в пана Хойнацького, і в пана, Янчевського, він часто приїжджав до нас і...
— Ну, в такому разі мені довелось би, мабуть, розпитувати дуже багатьох,— ласкаво усміхнулася Розалія,— але хай так, я тебе можу залишити в себе; тільки гляди — в мене 'без пустощів!
— Бронь боже! —скрикнула Фрося, обсипаючи руку пані поцілунками.— Злі й недбайливі челядники тільки через те й вигадують про мене всілякі нісенітниці, що я вмію догодити панам, у яких служу, бо я скоріше дозволю одрубати собі праву руку, аніж не виконати хоч найменшого наказу свого папа.
При цьому Фрося скорчила таку невинну мордочку, яка дуже нагадувала сумирну лисицю в чернечому клобуці.
"Хитра, шельма, і бувала в бувальцях,— подумала сама собі Розалія,— але мені така й потрібна..."
— Дуже добре,— промовила вона вголос,— так пам’ятай же: ти залишаєшся служити в мене,— підкреслила вона,— моєю покоївкою. Панно Феліцито! — звернулася вона до трохи ображеної економки,— Марисю візьміть до себе у ви-шйвальню, а Фрося буде при мені!
Фрося ще раз поцілувала пані в ручку, Феліциту в плече й, рада, сяюча, випурхнула з будуара красуні.
LXI
Наступного дня в обідню пору прилетів у садибу Рудковський з Зеленським. Зразу ж по обіді Розалія запросила своїх спільників у будуар і звеліла привести Зеленського.
Коли Зеленського привели, вона власноручно позамикала всі кімнати, що прилягали до будуара й, тільки впевнившись у тому, що їх ніхто не може чути, повернулася на своє місце голови.
— Пане презусе, починайте допит! — звернувся до неї Рудковський.
— Прекрасно,— усміхнулась Розалія,— я почну, але попрошу вас усіх, панове, розпитувати якнайдокладніше, щоб з’ясувати все, що нам треба знати.
— Отже, ти, вацпане,,— звернулася вона до Зеленського,— служив у Кармелюка?
— Два місяці!
— І добре ознайомився з його життям і всіми його звичаями?
— Як із своїми десятьма пальцями!
— Чудово. В його зграї є якась жінка?
— 6.
— Хто вона? Звідки родом?
— Цього ніхто не знає, мабуть, вона нетутешня, а вважалася вона раніше за шинкарку в тій корчмі, до якої ясновельможна пані заїжджала; вона перепродувала худобу і всяке добро, що його награбували розбійники, але, гадаю, тепер облишила це діло.
— Гаразд... гаразд... Вона перебуває завжди в таборі?
Здебільшого — з отаманом.
■—■ 3 отаманом? — підхопила Розалія.-— Що ж вона йому — дружина.
— Ні, не дружина, але дорожча за дружину!
— Так любить її гайдамака? — живо промовила Розалія й мимохіть ухопилася за серце. їй здалося, що якась гостра голка вп’ялася в її серце й боляче обернулася там. Та, злякавшись, щоб її занадто живий тон і мимовільний жест не дали приводу до якихось підозр, вона поквапно звернулася до Рудковського: — Але, пане секретарю, чого ж пап сидить і не записує нічого?.. Нам же треба запам’ятати все до найменшої дрібниці: найнезначніша звістка можо таїти в собі крайок клубка, який нам треба розмотати.
— Пшепрашам, пане презусе! — схаменувся Рудковський.— Винен, винен, забув зовсім! — І, вихопивши з кишені записну книжечку, він заходився швидко писати в ній олівчиком, диктуючи собі вголос: " У зграї перебуває жінка, котру отаман любить..." Ти кажеш, любить? — підвів він на Зеленського очі...
— Ще й як любить! Не з’їсть, не вип’є нічого без неї, слухає її в усьому! Куди він, туди й вона!.. Її й розбійники всі слухають, отаманшею називають, всі її бояться. Так її любить отаман, що за неї горло всякому перерве.
— Чи можливо ж просту жінку? — вирвалося мимохіть у Розалії.
— Але ж і сам він — простий хлоп, кого ж йому й любити, як не просту жінку? — усміхнулась Агата.
— А що ж, вона гарна, та гайдамачка, га? — звернувся
Пігловський до Зеленського.