І тижнів за два я вже заступив на зміну до парової машини. Мусив я працювать добу. День пройшов благополучно, а вночі я приліг подрімать і — заснув. Паровик зупинився, і все зупинилося, погасло світло. Прибігли робітники, розбудили мене, але було вже пізно: з-за нерівномірного нагріву казана потекли труби…
Довелося мені шукать роботу ще далєй од батька, в Катеринославі, на збройному заводі. За тиждень я засвоїв одну операцію — нарізка різьби на шийці шестидюймового снаряда і почав працювати на верстаті. Норми ми сяк-так виконували, але — не більше, щоб адміністрація не знизила розцінок. Але з заводу раніше гудка не підеш, і ми, щоб убити час, співали. Тут я вивчив і запам'ятав пісню: "По улицам ходила большая крокодила, она голодная бы ла, вдруг увидела китайца…" Я зняв куток, платив сім карбованців щомісяця. У вихідні я нікуди не ходив, відсиплявся, бо не було святкової одежі. А в робітника, з яким я проживав у кімнаті: був чистий костюм, фетровий капелюх, хромові ботинки і навіть — тростинка. Правда, під верхньою накрохмаленою сорочкою у нього не було нижньої, він здавав її до понеділка в прання. Але про це знав тільки я. Зовні це був франт, він соромився зі мною, злидарем, ходити по місту, тим більше — до кінотеатру. І це мене дуже пригнічувало. Але треба було думати не про костюм та тростинку, а про теплий піджак, бо вже починалася зима. Хтось мені підказав, і я купив теплий піджак у кредит, виплачував за нього чотири місяці.
І тут сталася Лютнева революція. Скинули ненависного царя. Народ радів. Усі говорили про свободу, про майбутнє щасливе життя. Я вивчив нові пісні — про те, як боролися робітники за свободу свою: "Смело, товарищи, в ногу", "Марсельєзу", "Варшав'янку" "Вы жертвою пали". Наш завод вийшов на загальноміську демонстрацію, попереду крокував духовий оркестр. Перше, ніж піти на демонстрацію, я мусив подумати, у що одягтися. Виручив мій сусіда по кімнаті, "франт". Він запропонував мені зимове пальто з каракулевим коміром. Я виглядав у ньому досить пристойно. Робітники, з червоними прапорами і оркестром попереду, рушили до центру міста. У кожного демонстранта — червоний бантик на грудях. І я приколов бантик до пальта з каракулевим коміром. На червоних полотнищах були написані білою фарбою лозунги: "Хай живе свобода, хай живе революція!" Душа моя тремтіла од захоплення. Відтак слово "мітинг" стало дуже модним, народ мітингував з будь-якої причини і без причин. Все менше хотілося працювати біля верстата. Мітингувать було приємніше. Газети різних політичних спрямувань приносили прямо до цеху. Мені спочатку подобалися дві партії — анархісти і більшовики, але згодом я зупинився на більшовиках. Якось в обідню перерву забрів я до механічного цеху, там точилася голосна балачка про партії. Я признався, що люблю більшовиків. "Чому — більшовиків?"— запитали у мене. "Тому, що більшовики обіцяють найбільше благ нашому братові, робітникові, а я по зав'язку вже наголодувався й настраждавсь за свій короткий вік!" — твердо сказав я. Незабаром я дізнався, що головний більшовик — Ленін. Його ім'я ставало все популярніше серед робітників. У книжкових крамницях з'явилися книги Леніна, Бухаріна. Я купив книгу "Розвиток капіталізму в Росії", лише через те купив, що її написав Ленін. Досі я ніколи книжок не купляв, не було за що, та й не тягло мене до книжок. Перше, ніж її купити, я засумнівався, чи справді її написав саме той Ленін, бо на обкладинці стояло не В. Ленін, а Н. Ленін. Господар крамниці пояснив мені, що це — псевдонім. Оскільки я уперше чув таке слово, він роз'яснив, що таке псевдонім. Прийшовши на свою квартиру, я почав читати. Але книга видалася мені дуже нудною. Багато чого я в ній не розумів. Другого дня я подався до іншої книгарні і продав книгу.
Зате мені припали до душі в одному з гумористичних журналів, які я часом купляв, коштували вони дуже дешево, вірші про колишню царицю, яка страждає без свого коханця Распутіна: "Нет аппетита, не вкусим конфеты, сердце же бедное горем щемит…" І були ще там такі вірші, я їх вивчив напам'ять і пам'ятаю досюль: "Пушкина мать стала Пушкина ругать: ты тилигентская душа, ты не стоишь ни шиша…" Література ця казала народові сущу правду, "телігентів" я недолюблював усю свою жисть. Усі вони — або шпійони, або дурні очкасті.
Дякуючи революції, ми вже працювали на заводі не по десять годин на добу, а по вісім. Підвищилися і розцінки. Минуло декілька місяців, і я придбав собі костюм, сорочку з манжетами та комірцями, галстук, фетрового капелюха, шеврові ботинки. Тепер я мав цілком пристойний, культурний вигляд. Кожної неділі я став бувати у місті, відвідувати кінотеатри. На політиці я знався мало, але, начитавшись газет, рішуче тримався за більшовиків. У цеху мене жартома прозивали більшовиком, бо я в обідні перерви уже сам починав політичні розмови і гаряче відстоював погляди більшовицької партії. Щоб бути схожим хоч трохи на Карла Маркса, я завів довге волосся. Вуса і борода у мене, на жаль, росли погано, хоч я й намагався, навіть мазав на ніч підборіддя якоюсь маззю, купленою на базарі, казали, що вона помагає.
Ще до захоплення влади більшовиками я побував на їхніх зборах у Катеринославі. На збори запрошувалися і ті, хто співчував більшовицькій програмі. Хто і про що там промовляв — уже не пам'ятаю, та не дуже я, й дослухався. Багатьох слів я просто не розумів. Найбільше вразило мене на зборах розкішне вбрання зали: меблі, килими, картини, розцяцьковані стіни і стеля. Я ніколи такого не бачив і тішив себе надією, що після перемоги світового пролетаріату усі ми житимемо в таких будинках. Біля входу до зали стояли дві голі кам'яні баби, я довго і з інтересом їх розглядав, бо ще не знав женщини. Після зборів співали "Дубинушку". Запам'яталися слова: "Англичанин-мудрец, чтоб работе помочь, изобрел за машиной машину, а наш русский мужик, коль работать невмочь, он затянет родную дубину…" Мені вчувалася у цій пісні велика революційна сила.
Тут прийшла вістка про переворот у Пітері. Настрій робітничих мас мені описати важко. Надто несподівана була ця звістка. Спостерігалася якась розгубленість, невпевненість. Кіно вже перестало мене інтересувать. У вихідні я бродив по місту Катеринославу, прислухався до розмов людей. Вони збиралися в гурти і обговорювали останні події. На розі вулиць, неподалік губернаторського будинку юрма обивателів прислухалася до промовця, добре вбраного, з паличкою, єврея, літ п'ятдесяти. Один із слухачів запитав у нього: "А як ви, більшовики, ставитеся до Льва Толстого?" Промовець відповів: "Ми, більшовики, високо цінуємо Толстого як письменника, але відкидаємо геть його теорію непротивлення злу насильством. Насильство і тільки насильство — повивальна бабка історії. Тільки пролетарський молот здатен проломити череп буржуазії і звільнити місце під сонцем для пролетаріату. Жодні слова не примусять багатого поступитися хоч би часткою благ своїх. Горбатого виправить лише могила!" — "А совість?" — запитали з гурту. "Надкласова совість — це релігійні пережитки минулого. Сьогодні моральне лише те, що допомагає новому класу узяти владу у свої мозолясті руки. Сонячне майбутнє людства, звільненого від пут капіталу, нас морально амністує".
Були й інші запитання, але я їх не зрозумів. Читав я мало, навіть після революції. У селищі була маленька платна бібліотека. Восени сімнадцятого я прочитав декілька книжок. Прочитав "Війну і мир" Льва Толстого. Вона здалася мені нудною. Зате мені сподобався "Чтец-декламатор", досить солідна книга, сторінок на п'ятсот. Запам'яталися мені вірші: "Жил-был мудрец великий, счастье жиз-ни он умел понять: что бьі с ним ни приключилось, он на все хотел плевать". Єто наплювательське ставлення до всіх біді незгод, до усього, що творилося в світі, мені сподобало ся, і я намагався і далєй дотримуватися такого оптимістичного погляду на жисть, дотримуюся і досюль.
Скольки я прожив годків на світі, скольки перебачив, скажу для молодого покоління одне: аби було здоров'я, аби ти був ситий, на все інше — наплювать. І живи так, як тобі сьогоднішня жисть підказує, думай менше, од твоїх думок луччей у світі не зробиться, хились туди, куди більшість людей хилиться, роби так, як більшість робить, і тогда не пропадеш, тогда буде тобі добре, тогда доживеш до таких годків, як я дожив. Скольки грамотіїв пішло на моєму віку туди, одкуль не повертаються, а я — в таке врем'я! — вижив, ще й грамотіїв на своєму віку добре поганяв навколо корита жисті.
Але писатиму далєй жисть свою геройську для історії села Пакуль. Перед приходом німців у Катеринослав у вісімнадцятому годі на заводах точилися гарячі суперечки. Більшовики були за те, щоб вчинити німцям збройний опір, а меншовики доводили, що опір регулярним військам позбавлений сенсу, призведе лише до зайвого кровопролиття.
Почали голосувати, а людей у цеху багато, підрахувати важко. Тоді вирішили так: хто за резолюцію більшовиків — хай стане ліворуч од трибуни, а хто за меншовицьку — праворуч. Праворуч стала більшість із нас. Більшовики оголосили: хто підтримав їхню резолюцію, наприкінці дня одержить зброю. Я голосував за більшовиків, але по зброю не пішов. Вирішив придивитися, куди ще воно поверне. Не хотілося мені, молодому, ще не поживши на світі, самому лізти в зашморг.
На початку квітня німці без опору зайняли Катеринослав. Заводський комітет видав нам по десять банок яловичини. А десь через місяць заводоуправління розрахувало усіх робітників. Нам виплатили компенсацію — за два місяці. Я одержав двісті дванадцять рубчиків і подався на пороховий завод, до батька. Але й там роботи не було, люди тинялися без діла. Покуль були гроші, тинявся і я. Починалося літо, гроші скінчилися. Я повернувся в Катеринослав, хоч батько радив їхати на Мринщину, в Пакуль, у селі тепер легшей буде прожить, казав він, а міста чекає голод, холод і розруха. У Катеринославі я прочитав оголошення, що створюється хор, бажаючі співати можуть записатися. Я пішов записуватися. Хористам мали платити, але регістратор сказав, що в хор приймають лише тих, хто вміє співати по нотах. Я нот не знав. Познєй я прочитав оголошення, що потрібен конюх.