Марія, напевне, всього не розуміє, не підозрює, що чекало б їх завтра, позавтра... А він, як і раніше, любитиме ту далеку, освітлену місячним сяйвом, юну, з солоними від сліз губами. І — досить про це!.. Досить.
Він задумався, забувши, що поруч стоїть і чекає Тарас, чекає на його останнє слово.
Опам'ятавшись, вибачливо усміхнувся. Ще раз попросив:
— Вклонись матері!.. А коли повернешся із Петербурга, то, може, і сюди, в Полтаву, приїдеш... Буду радий. У тебе є тут друзі, сину, — зовсім тихо, майже нечутно закінчив Іван Петрович і підштовхнув Тараса до виходу;
— Чекають там... йди.
І — більше ні слова. Все лишилось в серці. Йому бути там до кінця днів...
Колись доглядач прийшов у будинок виховання, щоб лишитись тут назавжди і повністю, до кінця віддати себе юній порослі рідного краю. І якщо хоч би один з тих, що пройшов перед ним за ці роки, забере з собою в далеку дорогу, в життя, у великий світ тепло його душі, він ввач жав би себе стократ винагородженим за всі труди, всю гіркоту, яку пережив тут і які ще доведеться пережити, за все, що вистраждав для їх добра, для добра України, її майбутнього. Майбутнє краю йому виділось у корисних діяннях таких отроків, як Федір Мокрицький, Тарас Прокопович, Михайло Лісницький, Миколка Ге, Михайло Остроградський... Ось для цього віддав себе безроздільно — так само, як першій-ліпшій праці, до якої коли-небудь торкався.
За вікном шумів день. Світило сонце, раділи життю люди і птиці. Від пансіону від'їздив ще один візок. Ніби шмат серця відривався. Він бачив деякий час і пасажира того візка — високого, тонкого, як жердина, світлоокого, з відкинутим назад волоссям... Тарас стояв на приступці і пильно вдивлявся у вікна будинку, в якому провів кілька років, можливо, кращих років свого життя. Він не прощався, він надіявся, що незабаром повернеться сюди, низько вклониться своїй альма-матер, може, тут і працюватиме... Хто знає, можливо, це і здійсниться, а можливо, і ніколи. Несповідимі шляхи людські.
Іван Петрович все ще стояв біля вікна, пильно вдивлявся, як зникає за поворотом візок, слухав поволі стихаючий міський гомін. Задумався і не почув, як ввійшов Діонісій — його помічник, колишній семінарист, смішний Денис Кащук, і кличе його. Іван Петрович врешті почув і сказав, чи той не міг би прийти пізніше, коли, звичайно, справа терпить.
— Та як сказати, — Діонісій знизав плечима, потяг, за звичкою, вуса. — Там, бачите, приїхали, не то з Ромен, не то з Лубен. Просяться до вас... Хлопець з ними. До гімназії вступатиме. То чи не можна в новому році у нас поселитись? В пансіоні тобто.
— Так би й сказав... Нехай заходить... Я чекаю.
Книга четверта
ТЕАТР
1
У перший день ярмарку приїжджі лицедії показали Писаревського "Лукавіна", а наступного дня афішка, писана від руки, запрошувала подивитися комічну оперу, яка мала довгу, не зовсім звичайну назву — "Мірошник, чарівник, дурисвіт і сват". Автор оної — Олександр Онисимович Аблесимов — поставив іі в Москві у 1779 році, і тоді ж вона була надрукована. З того часу, розійшовшись по світу, вона з Москви потрапила на провінціальні сцени, і там її ставили, і досить успішно, ось уже майже сорок років. Зігравши "Мірошника", давали два дні підряд водевілі князя Олександра Шаховського — автора в свій час відомого і досі ще не забутого театрами "Козака-віршотворця".
П'єси як п'єси. В них було всього потроху: підглядування у замкові щілини, вимушені сидіння у камінах, підслухування, палкі освідчення в коханні й невинні обмани, і ще немало іншої, досить затріпаної від частого вжитку, театральної одежинки.
На такій виставі, проте, глядачі на якусь часину відволікались від цілоденних ярмаркових турбот, до того ж тут, під полотняним наметом театру, заборон особливих не існувало, дозволялося навіть під час дії зазирнути на дно пляшки, закусити, чим бог послав, поділитися з сусідом по кріслу подробицями історії про молодого негоціанта, що буцімто непогано торгував, вдало збув партію мануфактури, але того ж таки дня до шеляга програвся за картярським столом і там-таки, у герберзі грека Панайоті, — не знайшов, бідолага, іншого місця — і застрелився. У театрі не заборонялося і розмовляти, причому вголос, не побоюючись, що комусь заважаєш.
Так, власне, і поводились глядачі, що з'їхалися в Полтаву на літній ярмарок майже зі всієї України. Крім негоціантів, чимало наїхало і гостей зі своїми чадами і численною челяддю з Єлисаветграда, Кременчука, Пирятина, Миргорода, Золотоноші й інших великих і малих повітів величезної, як на ті часи. Полтавської губернії. Багаті ридвани, карети, легкі прольотки і брички, просто гарби утворили ціле місто з вулицями і завулками на ще недавно зеленій луці поблизу Ворскли, а тепер витолоченій до копитного сліду.
П'єси ці в більшості своїй глядачів хвилювали мало, простіше сказати, не лишали в пам'яті й найменшого сліду. Ледве падала завіса на грубо збиту сцену, як їх зразу ж і забували. Потім, після спектаклю, інший глядач не міг згадати, що ж він, власне, дивився, через віщо ламалися списи, про що говорили, над чим клопотались, від чого сміялися і над чим проливали невтішні сльози пани лицедії.
Помічено було ще й інше. Коли частина глядачів — добре вгодовані й надміру декольтовані дами у кринолінах, військові у венгерках і гусарських ментиках, чиновники губернського правління, купці у каптанах, прикажчики у піддьовках — заливалися від сміху, показуючи пальцями на невдаху-коханця, що, вимазавшись сажею до невпізнання, вилазив з каміна, деякі глядачі почували себе явно незручно: соромно ж було спостерігати, як солідні на вигляд мужі й жони бавилися протягом кількох годин дитячою грою. Серед цих диваків помічений був і доглядач місцевого будинку виховання дворян, відставлений від військової служби майор і піїт Іван Петрович Котляревський.
Він дивився поспіль усе, що показували бродячі лицедії, бо не так вже й часто навіть вони — бродячі — спинялися в Полтаві — невеликому губернському місті, хіба що в ярмаркові дні, при великих наїздах людей. І тому-то, незважаючи на постійну зайнятість у пансіоні, театр Котляревський відвідував щоденно. Як би там не було, а комедіанти мали відношення до сучасного театру, а це вже мало і певне значення; можна було щось корисне видивитись та й запозичити для свого — пансіонного — дітища.
Вдень то було чи ввечері, а він сидів до кінця спектаклю, не тікав, як це робили інші десь після першої дії; потім довго не полишало почуття невдоволення, а то й вини перед комедіантами, зайнятими у п'єсі, неначеб і він, скромний служитель на ниві народної освіти і, до того ж не байдужий музам, причетний до її появи.
Траплялось, щоправда, бачити п'єси за змістом і зовсім непогані, але акторська гра не задовольняла, ця ж таки гра задум п'єси зводила до нуля.
Почуття міри і досвід — нехай невеликий, але вистражданий в безкінечних репетиціях і роздумах над власними спектаклями — говорили йому: слово, мовлене зі сцени абияк — згубне для театру, адже слово може посіяти зневіру, і те ж слово здатне подвигнути і на щось корисне, на угодну богу і людям справу. І тому користуватись словом потрібно надто обережно. Вже не вперше утверджувався на мислі: тільки природність, тільки в ній єдиній — найкорот-ший шлях до розуму і серця глядача, надзвичайно чутливого до кожного слова, вимовленого зі сцени.
Харківські комедіанти не були винятком серед численних труп, що роз'їжджали в ті часи по губернських і повітових містечках неосяжної імперії. Замість того щоб вести діалог просто, природно, вони декламували, а по сцені не ходили, як прийнято між нормальними людьми,а крокували. Тому-то глядач — зовсім не дурень — в дію, яка відбувалась на сцені, не вірив, спектакль сприймав як суцільну вигадку, що надто далека від справжнього життя і здатна лише посмішити, та й годі. Справді, задля чого знадобилося вилізати до самої рампи, під свічні шандали і, не помічаючи партнера, буцімто його й зовсім нема, звертатись виключно до публіки, говорити з нею, однак, не просто, а завиваючи, ніби — нехай простять за порівняння пани лицедії — якісь здичавілі дворняги у смертельній тузі на нічне світило.
На сцені часто творилося щось зовсім дивне. За змістом п'єси актору належало посидіти, подумати, побесідувати з партнером, а він раптом — ні сіло ні впало — брався вибивати комаринського або гопака, що викликало скоріше осуд, ніж очікувані веселощі. Не веселитися, а вити хотілося від цих танців. Але як про це скажеш? Актор — людина і так зобиджена — пошле добровільного радника під три чорти і буде правий, адже він підневільний: що накажуть — мусить виконати: танцювати, співати, лити сльози — все, що зажадає режисер, а опиратимешся — прощай, театр, забудь, добродію, і стежку до нього. В середовищі лицедіїв, у бродячих трупах, як, між іншим, і в усіх інших театрах, існував щодо цього суворий законі не бажаєш виконувати волі господаря — забирайся на всі чотири сторони та й не озирайся.
І все-таки дуже хотілось поговорити, і, насамперед, з самим паном Штейном — антрепренером, що привіз свою трупу на літній ярмарок у Полтаву. Зрозуміло, говорити належало обережно, не ущемлюючи самолюбства, і, поєли-ку можливо, поділитися думками, якби він, скромний служитель муз і сам трохи режисер, поставив би, скажімо, аблесимовського "Мірошника" чи того ж "Лукавіна". З цією метою він вже двічі зазирав за куліси — і даремно: пан Штейн щезав з театру задовго до закінчення спектаклю, йти ж до нього в герберг, в номери, здавалось незручним.
Сьогодні, дочекавшись кінця вистави, знову попростував туди ж, за куліси. У вузькому коридорчику, що відділяв артистичні вбиральні від сцени, раптово — ніс до носа — зіткнувся з молодим актором, якого — знав про це з афіш — прізвище було Щепкін. Розминутися було ніяк. Щепкін, незважаючи на свій порівняно молодий вік, був досить натоптуваний, в усякому разі, його не можна було віднести до тонких і прозорих. Вони мимохідь спинились один проти одного. Котляревський вибачився і спитав, .де б він міг побачити пана Штейна. Молодий актор охоче відповів, що Штейн — тобто їх господар і режисер — мабуть, вже зволять почивати.
— Проморгали, милостивий пане.
— І це, вважайте, втретє, — погодився Котляревський.
— Господар наш, хай це вам буде відомо, не затримується після вистави ані хвилини...