Воно стукає щоднини, болить і болить. Чому воно болить? Чому ніщо його не заспокоїть?
Кора в’яза холодила щоку, але той холод обпікав, пульсував, шепотів дивні слова. З надрів дерева долинали зітхання, чулася тривожна відповідь.
"Живе за живим болить, — мов із сновидіння долинав шелест. — Живе за живим…"
Оленчине серце забилося, затріпотіло болісно. Знову те саме — дивне, нез’ясоване, неймовірне. Те, що сниться їй десятиліттями. Те, що не дає спокою. Віра діда Василя в те, що Микола живий. Жив и й! Звідки в ньому та віра? Часто Оленка заставала його на самоті, коли старий Сміян про щось бесідував із своїм загиблим онуком, про щось розпитував, співав йо-му свої пісні. І ще згадує Оленка дитинство старшої Русалії, коли їй було десь п’ять рочків: вона якось розглядала старі фотографії, довго вдивлялася в зображення Миколи, наспівуючи: "Татко, татко, татко, сів на лебедятко, полетів до гаю, до бабусі в хатку…" А потім запитала Оленку: "Мамцю, а чому татко не приходить? Він розгнівався на нас?" Вона тоді відповіла дитині, що татко загинув під час війни, що на тім. боці Дніпра височіє його могила. А Русалія з якоюсь фанатичною певністю гостро заперечила: "Татко живий! Татко наш жи-вий". Ні, так можна збожеволіти! Досить. Навіщо так жартувати? Я не хочу втіхи й прекрас-ного обману. Я хочу лише ясності.
"Любов вічна, — співало їй нечутну пісню старезне дерево. — Любов не вмирає. І не вмирають кохані. Не вмирають. Бережіте любов. Перед нею все відступає — смерть, холод, знемога… Час — велика мара ілюзії, ворог живого — відступає перед любов’ю. Бережіть любов…"
Теплий клубок підступив до серця Оленки. Незбагненно, але як радісно. Звідки ця радість. Чому? І слова давньої пісні… "Чи у бурі, чи під ураганом, під дощами, під промінням зір, в серці радість з’явиться неждано, то мій добрий вісник, ти йому повір…"
Вісник радості. З якого краю ти примчався? Не знаю, не хочу розгадувати. Добре, що ти не забуваєш мене. Хай буде радість, нехай вона хлюпає в кригу мого смутку, розмиває її. Я буду дитям, я слухатиму прадавні казки вікового дерева. І це буде моєю найвищою мудрістю.
А тепер — пора. Сьогодні новорічний вечір. Мене чекають у школі. Мене ждуть. Там буде радісно й весело. І я теж впиватимусь дитячою радістю. Так треба, друже. Так треба. До зустрічі, до нової зустрічі. Я незабаром знову прийду до тебе. Приготуй мені, друже, добрі слова, а я прошепочу тобі своє слово вдячності й любові, слово щирості й розуміння за ласку твою, за велику й просту мудрість. Наша тайна залишиться з нами.
Оленка закуталася у вовняну хустку, рушила до села.
А вслід їй старезний в’яз скрипів: "Радістю перейдемо горе. Радістю і любов’ю. Мудрість у власному серці. Слухайте серце… слухайте серце…"
ВІДГОМІН МИНУЛОГО
Два класи перетворено в зал. Посередині ялинка.
Пливуть хвилюючі звуки вальсу. Вихором кружляють у мелодійному потоці хлопці, дівчата із старших класів, учителі, гості з села, з району, зі столиці. Згори падає, сіється конфетті, звивається змійками серпантин. Блимають, казково переливаються розмаїті ліхтарики. Феєрично, дивно, святково у школі.
Дитячий хоровод оточив ялинку, заспівав грайливу пісеньку.
Потім з’явився Дід Мороз, і всі учні та дорослі радісно зустріли його, пізнавши в ньому старого Сміяна. Він зняв з плеча велетенський лантух, повільно розв’язав. Присутні з нетерпінням чекали, які ж подарунки приніс бажаний гість? З лантуха вистрибнула мале-сенька Русалія, радісно защебетала, танцюючи довкола Діда Мороза. Всі щасливо засміялися, а коли старий Сміян добув з торби ще й кобзу, зал сповнився оплесками. Кобзар підняв руку, закликаючи до тиші.
— У всі віки найкращим подарунком під Новий рік вважалася пісня. Ще задовго до введення християнства на Русі дива Мороза кликали кутю їсти, співали йому величальні пісні, раділи його приходу, як запоруці врожаю та добробуту. Див Мороз — могутній покро-витель зими. Це вже пізніше візантійці перейменували дива на діда. Так от сьогодні я знову наречуся своїм давнім ім’ям дива Мороза і заспіваю всім вам, любі діти, свою пісню. Слу-хайте.
Сміян ударив по струнах кобзи, і срібний передзвін сповнив святковий зал, а за ним по-чулися урочисті слова:
Див Мороз ударив понад краєм
У холодний кришталевий дзвін,
Леґіони зимові збирає
У веселі хороводи він.
І могутні ринулись стихії
На простори неба і землі,
Заспівали пісню сніговії,
Закружляли танець у імлі…
А потім зненацька веселий, вихровий, динамічний приспів, що змушує притупувати на місці, закликає до полум’яного танцю:
Туп-туп! Веселіш
Під хорали завірюхи!
Сипле а неба білий ківш
Мерехтливу потеруху!
Гей, гей, потанцюй
Під цимбали заметілі,
На морозі не сумуй,
Запали вогонь у тілі…
І знову парадоксальні, несподівані слова, дивні для володаря зими:
Я укрию ніжним покривалом
У землиці зораній зерно,
Під акорди дивного хоралу
Хай рости готується воно…
Вдячні оплески вітали пісню, потім Мороза-дива підхопили під руки дівчатка-сніжинки, закружляли з ним у танці.
Оленка дивилася на всі ті веселощі, ніби спостерігала дивне об’ємне кіно. Заплющивши очі, прослухала пісню діда Василя. Туга танула в глибині серця, в свідомості розквітав свят-ковий настрій. Оленчине обличчя прояснилося, темп танцю почав хвилювати її. Десь з кори-дору неждано з’явився Сергій, схилився через плече, прошепотів:
— Потанцюємо?
Оленчині вуста відкрилися, блиснули усміхом перламутрові зуби. Вона тріпнула ко-сою, провела долонею по очах, ніби знімаючи павутину суму. Сергій радісно підхопив її, і вони приєдналися до виру танцюючих.
Чудова мелодія новорічного вальсу — в ній надії на прийдешнє, радість минулого, ба-жання здійсненої любові. У кожного своє. А що для неї.
Сергій веде її серед пружного кола, закоханим поглядом дивиться в очі. Він любить її, Оленка давно знає про це. Але що, що вона може йому сказати, що пообіцяти?
Він чесний, щирий, хороший, він уже понад двадцять літ обожнює її, ще від того дня, коли вони сиділи поруч за весільним столом, коли він по-дружньому заздрив своєму товаришеві Миколі. Але й досі Сергій не може зрозуміти Оленки, не збагне її вірності не-зримому, тому, до якого не можна торкнутися. Як пояснити, як показати серце? Це неможли-во. Серце друга треба бачити очима серця.
Сергій торкається стану Оленки, ніби до найціннішого скарбу. Вона плине, плине над підлогою, заплющивши очі, і їй здається, що вони вже не в школі, а десь у небесних просто-рах, довкола — зірки, сніжинки спадають згори, вкривають землю, плечі, волосся, тануть на віях.
— Хороше, Оленонько? — шепоче Сергій.
— Так, — відповідає вона одними іскрами з-під вій.
Оленка дивиться вгору, на ялинку, на розмаїті ліхтарики. Все те зливається в барвисту суцільну смугу, що рікою оточує їх, сповиває в мерехтливу спіраль. Як приємно плисти на хвилях цієї ріки, на хвилях музики й забуття…
Та що це?
Усмішка тане на обличчі Оленки. Холодом проймає серце. Вона не зводить погляду з червоної зірки, що вінчає ялинку. Зірка то розпливається, то знову набирає реальних обрисів. Та це вже не ялинка, а щось інше. З сяючого хаосу вимальовується обеліск, а на ньому чер-вона зірка. Знову ялинка… Знову обеліск… І на червонуватому граніті чіткий напис:
Микола Горенко
Очі в Оленки — немов скляні. Вона танцює, не усвідомлюючи, де вона, що з нею. Пе-ред нею лише одне — обеліск і зірка над ним. Застогнала, похитнулася, схопилася рукою за груди. Сергій підхопив її, непомітно вивів із танцю, вивів у коридор.
— Що з тобою?
— Нічого… Нічого, Сергію… Паморочиться в голові.
Дивиться, дивиться Сергій у глибину її душі, все розуміє, все бачить, і хвиля співстраждання заливає його серце, хлюпає через край.
Розійшлися діти. Замовкла музика. В залі тиша.
Чується голос:
— Друзі,запрошуємо до столу. Зустрінемо Новий рік.
Столики невеликі. На них пироги, цукерки. З динаміка пролунав переспів курантів. А потім — удари годинника.
Сергій сидів поряд Оленки. Вона підняла погляд на нього, зітхнула. Дивилася в облич-чя Сергія, думала з ніжністю, щирістю, з ласкою: "Ти вірний, ти щирий, мій друже! Ти гар-ний і мужній. Чому, навіщо так довго затримуєшся біля мене? Навіщо двадцять років чекаєш? Може, доля твоя десь недалеко, поруч, а ти захопився ілюзією і втрачаєш ту, свою долю…"
Сергій торкнувся Оленчиного плеча:
— З Новим роком, Оленонько, — щиро всміхнувся він. — З новим щастям…
— Щастям, — прошепотіла Оленка. — Щастям…
Очі її затуманилися, вона встала й швидко пішла до дверей. Ніхто в гомоні веселощів не звернув на те уваги. Сергій кинувся за нею. Схопив у коридорі своє та її пальта, догнав її надворі, між засніжених дерев. Накинув пальто на худенькі плечі. Вона мовчала, йшла, ніби поспішала кудись. На небі сяяв повний місяць, навколо нього сріблилися ґіґантські кола. Іскрився іней на деревах, рипів сніг під ногами.
Що з ними діється, куди вони йдуть?
Сергій обігнав Оленку, схопив за руки, зупинив. Вона підняла обличчя, хмаринка пари з її вуст торкнулася його щоки. Чорні провалля очей завмерли.
— Чого тобі, Сергію?
— Оленко, так не можна. Не можна… Ти мучиш себе, ти мучиш інших, мене… Доки можна жити химеричним життям? Доки? Ми — людський рід. Ми клітини землі. Зникає од-на, виникає інша. Ті, що вмерли, не бажають нашого суму. Невже не ясно тобі?
— А любов? — прошепотіла Оленка.
— Їхня любов лишається тут, на землі. Любов з живими. Вона не вмирає. Вона не в могилі.
— Він не мертвий, — в очах Оленки блиснули місячні іскри. — Він живий, він зі мною. Я бачу його в снах, у серці, чую в подиху вітру, в шепоті листя. Ні, не мертві ті, що пішли від нас. Не вмруть, якщо ми не розрубаємо нитки єдності. Це треба розуміти серцем.
— Оленко, прости мені, але це вже якась містика. Ти з’явилася на цій землі, ти — жінка. Зрештою це навіть обов’язок — бути матір’ю. Хіба в тобі не звучить поклик материн-ства?
— Сергію, Сергію… Невже ти не розумієш, що людина не може бути простим продов-жувачем роду. Навіть звірі паруються з розбором… навіть деякі птахи кінчають самогубст-вом, коли суджена пара зникає, вмирає. А я ж людина… Хіба тяжко збагнути мій стан?
Сергій взяв Оленчині руки в свої широкі долоні, стиснув їх:
— Саме людина… Тому й дивно. Розуміння в людини ширше, ніж у птаха.