І той, хто сьогодні бере в руки наш прапор, повинен би пам'ятати, отих трьох радянських солдатів, що під кулями, снарядами, фаустпатронами підіймалися на найвищу висоту історії. Чи пам'ятає Кучмієнко? Для політзанять — так. А для діла? Для рівняння на той прапор? Ось сидить, покурює американські сигарети, костюм у нього з тонкої англійської вовни, черевики югославські, наймодніші, сорочка західнонімецька — бавовняна в фактурі натурального шовку. Він не вчений, не виробничник, не творець — просто купець, споживач, консумент, висловлюючись книжною мовою, типовий продукт двадцятого століття, який так і хочеться відкинути назад у століття дев'ятнадцяте, а то й у вісімнадцяте, до самих початків першого промислового перевороту, до Уатта, Фултона, Гальвані.
— Щось скажеш? — без особливої привітності спитав Карналь.
— Можу.
— Що ж, коли не секрет?
Карналь мимоволі всміхнувся, згадавши, як молоді конструктори висміюють Кучмієнкову пристрасть до надмірної секретності. Мовляв, він подав до відповідних інстанцій пропозицію засекретити половину елементів періодичної системи Менделєєва, а заодно й власне прізвище і тепер виступатиме під псевдонімами, які мінятиме ще частіше, ніж свої костюми в клітинку й колір переговорної кульки в своєму кабінеті.
Кучмієнко, який з-за своєї димової завіси пильно спостерігав за виразом Карналевого обличчя, намагаючись вгадати, чи той знає щось про його нічну пригоду в Анастасії, стривожився, помітивши усмішку, але відразу ж кинувся на розвідку боєм, надолужуючи прогаяне за час війни, де йому, на жаль, доводилося лише ділити сухарі та консерви, чим тепер не похвалишся.
— Даремно смієшся, мав би виявляти стурбованість,— сказав вій, надаючи голосові стривоженості.
— Щось сталося?
Запитанням Карналь знімав з душі Кучмієнка найбільший тягар. Коли б знав про нічне, то так би не питав.
Тепер можна було посмакувати новиною в стилі й дусі найкращих кучмієнківських традицій. Кучмієнко попахкав смачним димком, позітхав, попідкидав плечима, тоді повідомив, як найвищу милість:
— До нас їде знаєш хто?
— Скажеш,— без цікавості відгукнувся Карналь, ні на мить не відриваючись від читання бюлетенів технічної інформації. Читав відразу по три чи по п'ять і все на різних мовах. Збожеволів чоловік остаточно!
— Пронченко,— повідомив Кучмієнко і відгорнув од себе дим, щоб побачити, яке враження справило на Карналя вимовлене ним прізвище секретаря ЦК.
Але той, не відриваючись від читання, так само спокійно, буденно, якось мовби сіро спитав:
— Звідки знаєш?
— Скрізь свої люди. Дали знати.— Кучмієнко не приховував вдоволення. Поки одні мудрують, інші діють. Висоти належать організаторам. Мозок сам по собі, хоч він навіть матиме й академічні ранги, не важить нічого. Мозок і в курки є. А світ тримають у своїх руках генії організації. Організувати все: побут, працю, новини, спосіб думання, вчинки. Ось він, Кучмієнко, спав чи не спав, а на нього працювали й працюватимуть сотні людей і видадуть у потрібну хвилю саме те, що потрібно, тоді як Карналь, хоч він тисячу разів академік, забиватиме собі голову яки-ми-небудь квантифікаціями, екстраполяціями, мутаціями, аг-регованими й неагрегованими рівнями, забуваючи про той звичайний житейський рівень, якого маєш щосили дотримуватися, коли не хочеш, щоб тобі відірвали голову.
— Ти що? — спитав Кучмієнко Карналя.— Не розчув, може? Пронченко, кажу, їде до нас. За годину буде тут.
— А-а,— сказав Карналь,— спасибі, чув. Він мав би подзвонити, попередити. Може, це просто тебе розіграли.
— Не той рівень,— образився Кучмієнко.— Я маю справу з людьми солідними. А раз начальство хоче нас застукати, то що?
— Нічого,— безжурно мовив Карналь.
— Петре Андрійовичу! Та кинь ти свої книжки-шмижки! Треба ж подумати, що покажемо Пронченку.
— Що захоче, те й покажемо.
— Ну, то підготувати, як належиться!
— Начальство повинно бачити все, як воно є.
— Та ти що, Петре Андрійовичу! Я вже розпорядився, щоб скрізь ажур! Головне: щоб нікого не підпускати з заявами. Ти ж знаєш, яка в нас нахраписта публіка! Відразу: тому квартиру, тому жінку, тому машину, тому катер, тому тещу привези, а тому відвези якомога далі. І з усім до ЦК, так ніби там людям нічого робити.
— Ну,— Карналь втомлено потер очі, не знаючи, як відчепитися від набридливого Кучмієнка,— я не можу обговорювати цих проблем. Хто й що пише й кому адресує — це все ж таки справа кожного. Очевидно, коли б мене обрали секретарем ЦК, мені теж довелося б "читати всі листи. Вчений може дозволити собі розкіш уникнути якихось небажаних емоцій чи клопотів, надто, коли він неспроможен ті клопоти якось розв'язати, але люди з відповідними повноваженнями... Та це не має відношення... Що ж до твоєї тривоги, то гадаю так: раз мене ніхто не попередив, то, може, Пронченко хоче відвідати нашу фірму неофіційно? Електроніка — надто специфічна річ навіть для такого чоловіка, як він.
Кучмієнко свиснув:
— Тепер у нас кожен школяр у електроніці, як риба в воді! Я знаю одного кума, так він харчується знаєш чим? Пише книжечки.про кібернетику для школярів. Уже цілу бібліотеку нашпарив.
— Школярство вже загубило чимало наук, тепер воно починає загрожувати й кібернетиці. В тебе ще щось?
Кучмієнко навіть рота роззявив на таку невдячність. Він з новинами, а його питають: "ще щось"!
— Тобі мало того, що я приніс? — вигукнув він.
— Приніс — дяка. Тепер дозволь мені попрацювати. Тобі теж раджу. До речі, поки ти спустишся з п'ятого поверху, обчислювальна машина здійснює мільярд операцій. Пробач за банальне порівняння. Бо ми справді скоро вже підраховуватимемо, скільки операцій здійснить електронна машина, поки оббіжиш довкола екватора, і скільки мільйонів операцій за хвилину, а нежить ніхто не вміє вилікувати, поки він не зникне сам, і лист може лежати невідправлений два тижні, бо про нього просто забули.
Кучмієнко хмикнув роздратовано й зневажливо, закурив ще одну американську сигарету "Філліп Морріс" і пішов з кабінету, не попрощавшись, упевнений, що його однаково покличуть перед ясні очі начальства, бо що вони всі тут без нього, без його вміння організувати все на світі, навіть дим од сигарети, пташиний спів, хмари на небі.
А Пронченко справді приїхав неофіційно. Ніхто його не зустрічав, сам він піднявся ліфтом, спитав у секретарки, чи не зайнятий Карналь, секретарка не встигла попередити навіть Олексія Кириловича, і він вискочив зі своєї кабінки вже вслід Прон-"кчіку, розгублений, наляканий і водночас зраділий від такої нтіодіваної честі для їхньої фірми.
А Пронченко тихо причинив за собою двері, глянув на схиленого над паперами Карналя, спитав здалеку:
По виженеш, Петре Андрійовичу? Кажи відразу.
Кпрналь пішов з-за столу йому назустріч, простягаючи руку, яку тримай якось надто близько біля боку і зовсім нерішуче, мляво, коли не сказати — недбало,
— Міг би,— сказав він утомлено,— але вже минулося. Тепер не помічаю в собі того одуріння роботою, яке було ще мовби вчора. Тоді й батька рідного виштовхав би з кабінету, аби тільки дав додумати якусь ідею. А тепер...
— Що ж тепер? — потискуючи йому руку й зазираючи в очі, спитав Пронченко.— Не впізнаю тебе, Петре Андрійовичу! Не нам з тобою, брат, розслаблюватися. Не той час Надто багато зобов'язань узято.
— Зобов'язання пам'ятаю.
— Чи ж усі?
— Можу перелічити,— Карналь став загинати пальці.
— Вірю, вірю,— обняв його за плечі Пронченко,— а перед собою зобов'язання пам'ятаєш?
Карналь промовчав. Не любив, коли про його особу. Та й сам Пронченко хіба думав про самого себе коли-небудь? Ось людина одної ідеї. Все повинно слугувати ідеї в суворо регламентованому світі. В цьому наповненість життя. Ущільненість часу доведена до неймовірних меж. Без перепочинку, без віддиху, без щонайменших марних витрат часу. На роботі контакти з сотнями людей, щодня по триста-п'ятсот ділових паперів, напружені розмови, наради, прийняття рішень, розв'язування проблем, усування конфліктних ситуацій, зняття напружень, які виникають щомиті у величезному господарстві республіки, серед мільйонів людей, серед сотень колективів. Вдома Веріко Нодарівна підкладала книжки для прочитання. Перед сном. Для вихідних. Для лікарні. Для дороги. Для відпустки. Щотижня — книжка. За рік — п'ятдесят, за тридцять років — півтори тисячі. Багато це чи мало? Але книжки тільки для загального розвитку. Щоб не відстати від духовного життя країни й віку. Головне: справа життя. Знанням предмета він буквально вбивав співбесідників, опонентів, скаржників. Водночас роззброював кожного неймовірною простотою й довірливістю в поводженні. Скільки Карналь знав Пронченка, той не змінювався. Посади не впливали на нього, як на кожну справжню людину. Владолюбство його не торкнулося. Від оплесків одмахувався. Під час виступів не ховав у долоні чотирикутних шпаргалок, як деякі не вельми компетентні оратори. Не лякався реплік, дотепів, зауважень, міг відразу відповісти, тримав у пам'яті безліч даних, цифр, прізвищ, тисячі людей в обличчя, знав по імені й по батькові. Унікальний талант політика, організатора, справжній інтелігент, найголовніше— Комуніст з великої літери. Які бувають керівники? Вольовий, силовий натиск! "Партквиток покладеш!", "Повісити тебе мало!", "Ноги тобі повисмикую!" Пронченко не вірив ні в крик, ні в силу, ні в обставини, ні в долю. Зате вірив у людей, у товаришів, високо цінував чоловічу дружбу, на жінок, на жаль, не мав часу, хоч і належав до тих, від одного погляду на кого жіночі серця закочуються безвісти.
З Карналем у них були дивні взаємини. їхня симпатія, хоч і глибоко довірлива, була стримана зовні, для сторонніх майже непомітна, симпатія неиабридлива, зате пронизана взаємною повагою. Вони, працюючи поряд, в тому самому місті, знаючи один про одного все, маючи змогу щодня передзвонитися по телефону, перекинутися словом чи думкою, могли місяцями не робити цього, і не від байдужості, а саме з поваги й усвідомлення важливості справ, які доводилося вирішувати кожному щодня.
При зустрічах Карналь видавався людиною без емоцій, його стриманість переходила будь-які межі, так боявся він, щоб не запідозрили його в схилянні перед високою посадою Пронченка, і той розумів це і ніколи не ображався на Карналеву сухість, хоч щоразу й намагався якось "розкачати" академіка.
— Як ти? — спитав весело Пронченко.— Може, запросиш сісти? Чи проженеш, щоб не заважав.