Східна частина в районі Харкова залишилася під окупацією німецьких військ. Цей розподіл свідчив про справжні наміри гітлерівської Німеччини щодо України. Маса чиновницької армії, якій не знайшлося місця в європейських країнах, окупованих німцями, обсіла українську землю. Адже Україна, багата матеріальними і людськими ресурсами, була для воюючої Німеччини унікальною територією, золотим дном.
Невдовзі вона перетворилась у жахливу територію, де розпочалися жорстокі репресії, грабунки й нищення. На нараді окупаційних чинів у Рівному Кох так визначив політику окупаційних властей в Україні: "Мета нашої роботи — примусити українців працювати на Німеччину, а не ощасливити цей народ. Україна повинна постачати те, чого немає в Німеччині. Цю роботу слід проводити, не зважаючи на втрати". Разом з тим було вилучено й саму назву "Україна".
17 листопада 1941 р. в Києві була заборонена Українська національна рада, ліквідовані скрізь місцеві національні ради та їхні органи. Всі подальші спроби домовитись із Гітлером зазнали невдачі. У відповідь — полилася кров. Передусім розпочалися масові розстріли єврейського населення, а також діячів українського руху. У Києві була розстріляна в Бабиному Яру серед інших десятків тисяч українських патріотів відома українська поетеса Олена Теліга, яка брала участь у відродженні Спілки українських письменників.
Фанатичний расист Кох, якого його прибічники називали "коричневим царем України", запопадливо реалізовував концепцію Гітлера: "Ми зацікавлені в тому,— говорив фюрер,— щоб ці росіяни, чи так звані українці, не дуже сильно розмножувались: адже ми маємо намір домогтися того, щоб одного чудового дня усі ці землі… були цілком заселені німцями".
Україну охопив жахливий фізичний і моральний терор. За роки окупації було закатовано живцем близько 5,5 млн осіб військовополонених, циган, євреїв; на каторжні роботи до Німеччини відправлено 2,4 млн молоді. Міста, містечка, села, заводи, електростанції у всіх регіонах України стояли в руїнах. Повне безправ’я населення на окупованій території, новий штучний голод у містах і селах, рабське животіння й знущання над людьми призвели до розгортання стихійного руху опору фашистським окупантам на всій території України. Хоча на початку війни під час вступу німецьких військ у населені пункти, частина українців сподівалася, що європейська армія принесе їм звільнення від сталінського злочинного режиму й зустрічали їх як друзів — хлібом і сіллю.
Відступаючи перед натиском німецьких військ, партійні та військові керівники залишали мережу партизанських загонів і підпільних груп. Сучасники подій твердять, що їх на початку війни нараховувалось 3500. Але під ударами репресивних окупаційних каральних органів вони майже всі були розгромлені, або розпались. Залишилось тільки 22 таких групи.
Але вже на кінець 1942 р. стихійно сформувалися нові численні загони й підпільні групи, в яких брали участь сотні тисяч людей, особливо багато було молоді. Вони ослабляли тили німецьких збройних сил, чинили опір пограбуванням і вивезенню населення до Німеччини. При Ставці Верховного Головнокомандування навесні 1942 р. був створений Центральний Штаб партизанського руху, а в червні — Український Штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем. Це внесло певну організованість і активність у діяльність партизанського та підпільного руху, який розгорнув "рейкову війну" у тилах німецьких армій.
За час воєнних дій українські партизани пустили під укіс понад 5 тис. ешелонів з військами, технікою і боєприпасами, які перекидали до фронту, понад 60 бронепоїздів, знищили більше 1500 танків і бронемашин, понад 200 літаків, 700 гармат, 15 тис. автомашин, понад 460 тис. солдатів і офіцерів ворога, сотні складів з боєприпасами і т. д.
Підпільна боротьба українців розгорталася і на західних територіях України.
Національний український рух у західних регіонах України переважно пішов у підпілля. А навесні 1942 р. він розгортає свою діяльність збройно, коли виникає Українська повстанська армія (УПА) та активізується масова боротьба проти фашистських окупантів. Бандерівська ОУН формує свої партизанські загони, які зливаються з іншими, що стихійно виникли на Поліссі й Волині (в жовтні 1942 р. їх створюють Сергій Качинський, референт крайового проводу ОУН; Д. Перегійняк, Т. Бульба–Боровець та ін.). Діяльність цих груп охопила всю територію Західної України.
Водночас відновлюється підпільна мережа партизанських загонів, що їх залишила радянська влада при відступі радянських військ, створюються численні нові загони. 1942 рік став переломним у розгортанні масового руху опору в Україні. У тилу ворога діяли численні загони, які очолили кваліфіковані військовики і чекісти — це загони О. Федорова, Д. Медведєва, О. Сабурова, М. Наумова, С. Ковпака та ін., завданням яких була не лише боротьба з німецькими окупаційними військами, а й із партизанськими загонами УПА, які при підтримці всього населення визволяли в Прикарпатті значні території від окупаційних німецьких військ і там встановлювали своє управління.
Від початку 1943 р. під впливом наступу Червоної Армії лідери ОУН–Б прискорюють підготовку власних збройних сил, які мають стати на боротьбу за незалежну, соборну Українську державу. Саме Волинь і Західна Україна стали центрами їхнього формування. Від березня 1943 р. розпочалися систематичні антинімецькі збройні виступи загонів Української повстанської армії (УПА), її дії поширювались і на деякі території Наддніпрянської України. Тепер ОУН–Б взяла курс на боротьбу "проти імперіалізмів Берліна і Москви", як заявлялось у рішеннях керівних органів повстанського руху. Але головним ворогом для УПА оголошувався СРСР. З кінця 1943 р. ОУН–УПА спрямовує свої дії й проти радянського руху опору, який скеровувався на боротьбу з партизанськими загонами західноукраїнського регіону.
Водночас керівництво ОУН–УПА поширює свій вплив і на східну Україну. В деяких містах, зокрема у Дніпропетровську, Миколаєві, Херсоні, Криму, Києві (на чолі з Олегом Кандибою — Ольжичем, відомим українським поетом) діяли групи оунівців. Крім того, на Київщині діяли загони УПА в районі Чорнобиля; вони з’явилися в Житомирській області, Вінницькій, Кам’янець–Подільській. Усього цей рух охопив 12 областей України.
У той самий час бандерівський провід бере курс і на встановлення співробітництва з поневоленими народами Східної Європи. Єдиною умовою такого співробітництва було визнання з їхнього боку права українського народу на незалежну суверенну державу. Оскільки німецьке командування постійно використовувало проти УПА загони, сформовані з колишніх військовополонених різних національностей Радянського Союзу, керівництво УПА стало готувати й поширювати численні відозви до них із закликом з’єднати свої сили з українцями, створювати національні загони УПА в боротьбі проти німецьких і більшовицьких окупантів, за незалежність своїх народів.
Ось як писалося, наприклад, в одній з них: "Народи Кавказу! Зв’язуйтесь з УПА! Створюйте національні загони разом з УПА! Завдяки нашим спільним діям ми викличемо загальну революцію проти імперіалістичних грабіжників! За незалежність держав народів Кавказу!" Таких листівок було створено чимало: "Грузини", "Росіяни", "Узбеки", "Казахи", "Туркмени", "Таджики", "Башкири", "Татари", "Народи Уралу, Волги", Сибіру", "Народи Азії", "Вірмени!", "Узбецькі солдати!" і т. д. Дослідники твердять, що успіх цих прокламацій був надзвичайним. Уже влітку 1943 р. при УПА почали створюватись загони з вірмен, грузинів, узбеків, литовців, татар та ін.
У жовтні й листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 — проти радянських партизанів. Від грудня 1943 р. головне командування з’єднаннями УПА було доручено Роману Шухевичу (псевдонім Тарас Чупринка). За даними німецьких військових в УПА на початку 1944 р. нараховувалося близько 40 тис., за іншими джерелами — до 80 тис. вояків. За іншими німецькими даними до ОУН–УПА згодом належало більше 100 тис. вояків.
Водночас УПА змушена була вести боротьбу ще й проти польського визвольного руху, який, користуючись умовами війни, розпочав — руками своєї підпільної Армії Крайової — масові вбивства українців, щоб узяти під свій контроль територію від Перемишля до Львова,
Відомо, що в сучасній історіографії тепер знову запанувала теза про "трагедію польської людності на Волині" в період Другої світової війни. Уже багато років насаджується думка про те, що українці, зокрема на Волині, разом із загонами УПА нищили тутешнє польське населення щоправда, невідомо з якої причини. Польські автори навіть зробили цікаві підрахунки загиблих поляків — від 500 тис. до 600 тис., це, як з’ясувалося, в 4–5 разів більше реальних цифр.
Проте вони не називають справжньої причини: чому ж миролюбні землероби Волині та інших українських етнічних територій на заході, що входили до складу Польської держави після московсько–польської угоди в Ризі 1921 р., справді піднялися на боротьбу проти польських збройних загонів — шовіністично налаштованих польських колоністів. Не називають і кількість українців, які загинули від розгулу цих терористичних загонів, не вказують на реальні цифри загиблих від них, применшивши жертви українського мирного населення у 25 разів. Нічого не мовиться і про справжні наслідки цієї дикої бойні як для цивілізованого європейського народу і його лідерів, що хотіли відновити свою незалежну Польщу за старим принципом "Польща — від моря до моря… "
Адже наслідком міжетнічної різанини між частиною поляків та українців було посилення більшовицької влади як на західноукраїнських теренах, де діяли партизанські загони радянських чекістів Медведєва, Сабурова, Ковпака та багатьох інших, так і на території Польщі. Саме ця обставина й призвела до втрати Польщею державної самостійності і підпорядкування її владі більшовицької імперії — СРСР. Бо Польща своїми власними руками нищила вірного свого спільника — український повстанський рух опору і проти гітлерівських і проти більшовицьких окупантів.
Про це досить ґрунтовно говориться в найновіших дослідженнях. Відомо, що польський еміграційний уряд мав намір, спираючись на допомогу гітлерівських збройних сил, відновити свою державу, безумовно, за рахунок українських територій, насильно відірваних від основної України ще в післяреволюційний час.
Коли оунівський центр опору проголосив 30 червня 1941 р.