Були і гіркі бідаки, які жили жалюгідними крихтами із столу своїх багатичів, що передчасно гинули від ожиріння.
Найбагатшим у слободі вважався старий хозарин резоїмець[104] Мар Сімхі. Він був тут одним із найстаріших жителів і кожного більш-менш значного киянина знав ув обличчя. Може, знав ще Володимира Хрестителя, за якого його рід прийшов до Києва із розгромленої хозарської столиці Ітиля. А що знав Ярослава — то напевно. Знав на ймення усіх київських торгівців, як великих, так і мізинних. Знав і Брайкового батька та його сім'ю. Знав також, чого молодий Бестуженко раптом з'явився у нього в домі.
Товстощокий, оброслий густою короткою щетиною на щоках і бороді, лукавий хозарин лиш повів широкою смоляною бровою, коли Брайко попросив у нього купу — п'ять гривен.
— П'ять гривен? Нема! — заіскрились маленькі чорні, заплилі жиром очі Сімхі. Обличчя ж лишалося незрушним.
Але Брайко був упертий. Він сміливо ступив до опасистого, як бочка, господаря дому і сказав:
— Сімхі, коли у мене не буде грошей, завтра гнівний Перун кине у твою горницю вогненну стрілу. Ось цю! — Брайко витяг з-за пазухи свитки довгу тонку стрілу, на другому кінці якої замість пір'їни був накручений віхоть з конопляної куделі.
— Вона не проб'є мурованих стін мого дому. Ти бачиш, які у мене стіни? — Сімхі спокійно повів рукою довкола — мовляв, подивися! Він знав Брайка, але не знав його впертості. Тепер лише став здогадуватися про неї.
— Стіни не проб'є, Сімхі, але дерев'яний дах і вежицю різьблену на ньому запалить.
— Ай-яй-яй! — хитнувся усім тілом старий зажирілий хозарин. Тепер він не тільки здогадувався, але й знав про вперту вдачу молодого Бестуженка, подільського рукомесника. Резоїмець звузив свої і без того вузькі, як у кожного степовика, очі.
— Скільки тобі треба гривен?
— П'ять, усього п'ять, Сімхі.
— Даю тобі шість, Брайку. Цілих шість. Стільки ти увесь коштуєш по "Руській правді". Про сіє відаєш?
— Відаю, — зітхнув Брайко. — Холоп коштує шість гривен.
— Але! — Сімхі підніс угору короткий товстий палець. Кущик сивого волосся, що ріс на його згині, розсмішив Брайка. Він розтягнув у посмішці рот. — Але даватимеш мені щоліта зверху лихву — половину сеї купи.
— Три гривни щоліта? — крикнув Брайко. Тут рожеві щоки Сімхі з крутими вилицями піднялися в неприємній посмішці.
— Добре умієш рахувати, Брайку.
Молодий гончар розгубився. Три гривни лихви?! Щоб віддати її, треба працювати йому нощеденно на почаївських увозах[105] або ще де. А борг? Борг так і висітиме на його шиї. Але зате він поставить собі хату, а там батько щось виторгує на горшках, може, брати поможуть… А там щось і він заробить — гей-гей! Була б тільки сила! Ще, може, й жона піде у найми… Мідниця до мідниці, ногата до ногати…
— Згода, — нарешті видихнув із грудей Брайко. Уже виходячи за ворота і притискуючи за пазухою холодні важкі гривни, угледів на дворі Сімхі челядників. Одні несли сіно, інші бігли з відрами, ще інші — впрягали коней у повоз. Звідки стільки челяді у резоїмця-лихваря? Може, були також закупами, як і він нині став?..
Не витримав, підійшов до конюха, що запрягав коней, накульгуючи коло повоза.
— Ким тут робиш, брате?
— Я? Холоп, — байдуже одказав конюх і повернувся до Брайка спиною. Потім докинув: — Обельний[106] холоп Сімхі.
— Обельний? То Сімхі своїх холопів у робів перетворює? Пощо так?
Конюх зиркнув на молодого Брайка.
Не скоро Брайко пригадав кульгавого холопа. У перше літо він віддав лихварю не повну лихву — лише дві гривни. У друге — зумів стягтися лиш на півтори… А вже коли минуло третє літо — геть і зовсім не мав чим віддавати лихву за борг. А ще і сам борг. Сімхі мав право тепер взяти Брайка на двір, змусити працювати де завгодно — чистити стайні, нужники, доглядати свиней, доїти корів, стояти на торгу й продавати крам купчини, ходити кудись за товаром. Якщо ж і далі він не здатен буде сплатити борг, старий хозарин по закону "Руської правди" кине його у сиру темну яму — в поруб, де тхне сечею, людськими виметами, де пацюки обгризають людині вуха й виїдають очі… Ні-ні… Брайко мусить щось робити… Він утече… Світ за очі… До брата свого Радка у Вишгород спершу… потім найметься потай на лодії.
І також піде у грецьку землю… Але тоді Сімхі забере його старого вітця або жону, а вона ходить уже з другим дитям під серцем… І будуть його діти холопами довіку…
Куди ж ти побіжиш, Брайку? Незчувся, як став обельним, тобто повним холопом старого хозарина. Та ще й не сам, а з жоною і з дітьми своїми.
На подвір'ї старого Бестужа, щоправда, стояла нова хата — із нових зрубів, із ґанком, тільки ще без даху. Старий Бестуж і Святохна, уже зістарені, зігнуті злиднями, мовчки дивилися у землю, очікували, коли вона їх пригорне до себе й позбавить земних клопотів… Святохна тільки те й робила, що розв'язувала свій вузлик, який приготувала для похорону. Дивилася, чи нічого не забула покласти собі для труни. Чиста біла сорочка, ще дівоча, мережана скупим узором; біла полотняна хуста на голову; разок намиста із глиняних червоних горошин (ще молодий та бравий Гончаренко Бестуж дарував їй, коли залицявся). Ото і все багатство Святохни. Старий Бестуж не мав і того. В чому умре — у тому й похоронять. Йому буде добре і в цій перетлілій на спині та сірій від поту сорочці, у якій ліпив горшки й випалював їх у печі. Аби вже швидше милостиві боги повезли його по білому зоряному шляху, щоб він безтурботно оглянув свою збідовану землю. Важко вже підпирати зігнутими плечима білий світ. Давно вже розгубив із серця і сміх, і надії… Життя само полишало його…
Ще не розтанув ніздрявий сніг на вулицях, ще диміли хати чорним смрадним димом на бідняцьких кінцях Подолу, як до Бестужів прийшов якийсь невідомий чоловік.
— Я до Брайка, — сказав замість вітання.
У хаті стояли сутіні, перемішані з їдучим димом, кашлем, дитячим криком, запахом сирих пелюшок, пліснявих стін, перетрухлої соломи, свіжозамішеної глини.
— Се я, — підвівся здивований Брайко від гончарного круга.
— Мій господар Сімхі Мар… він добрий і терпеливий, але закуп не сплачує йому лихви і не повертає боргу. Тому закуп Брайко має іти на двір до свого осподаря. З жоною і чадами.
— Я платив… Доки було чим. А тепер треба почекати — ось доробимо горшки, настане весна, торг ліпший почнеться. За весну й літо знову щось зберемо.
— Господар не хоче ждати, — байдуже сипів ємець лихваря. — На те має закон "Руської правди".
Брайко розгублено витирав глину з рук фартухом, яким оперізувався завжди, коли сідав за гончарний круг.
— Що ж хоче мій господар? — видушив з себе.
— Приїхали з Тьмуторокані хозарські купчини. Купують обельних холопів. Тобі йти в Тьмуторокань… Дорога далека. Бери побільшу кайстру та посмагів туди напихай… — Ємець зник.
Хряпнули за ним двері. Почалапали кроки по мокрому снігу. А Брайко все ще стояв і обтирав руки об фартух. Не чув ні лементу дітей, ні придушених ридань жони, ні тихого скигління Мілеї… Не відчував, як його пальці самі розв'язували зав'язки й знімали фартух, як босі ноги взувалися в чоботи, як руки просовувалися в рукави свити й насунули на голову шапку…
Брайко незчувся, як опинився надворі. І вже коли від змокрілих ніг холодний дріж став тіпати його тіло, побачив над собою чорне зоряне небо. Огледівся навколо, збагнув, що стояв під горою, на якій вивищувався дім боярина Путяти. У другому ряду вікон блимали вогники. Певно, боярин бенкетує, його гості возсідають на килимах, їдять із золотих і срібних таць… Коли б хоч одну таку тацю чи кухоль роздобути, усі борги сплатив би… Але сіє — татьба, розбій… Упіймають — зогниє в ямі…
Брайкові щось пекло у грудях. Хлоп він обельний, роб, роб… Один йому кінець — зогнити живим у порубі або зогнити десь на рудниках в Єгипті чи Візантії. Якими ж гріхами согрішив перед богами небесними і земними? Чому вони так одвернулися від нього? І від інших бідаків? Може, через те, що зрадили своїй вірі, забули про силу землі… Може, нові боги не приняли їх у своє лоно, бо не вірили їм щиро, а старі боги відвернулися за зраду їм… Добрі старі боги! Простіть їм, грішним… Ви учили людей любити землю, дерева, трави, сонце, життя. Ви самі літали вітрами, жили в серці могутніх дерев, у струмках і річечках… Ви учили любити довколишній світ і в тому світі шукати людське щастя… А що зробили люди? Запродали вашу безхитрісну мудрість, вигнали вас із храмів! А за віщо? За владарювання сильного над слабшим; за казку про щастя небесне, де чекає праведника бездумність у голові й ситість у животі… За жорстокі спокути на землі і в потойбічному світі — у пеклі… Кара, страх — ось що принесла нова віра людині замість любові…
Всього бійся, чоловіче: бійся князя, бійся боярина, бирича, тіуна, ємця, бійся двораків загребущих і лукавих. Бійся тих, хто прислуговує їм і користає їхньою владою, — купчинів, лихоїмців, ченців, освятителів-попів… Усі лізуть у твої кишені або у твою душу! Гребуть собі твою нужденну працю, твій піт, твою силу, а намість вселяють у тебе страх. До всього і до всіх… Отака винагорода тобі, чоловіче, за зраду!.. Щоб ти не знав нічого, окрім страху. Щоб не радів життю, сонцю, волі, а боявся усього. І став ти рабом власного страху. Холопом власної мислі про нього… От що дісталося людині за забуття своєї віри і звичаю. Брайко чув себе прозрілим в цю мить. Він збагнув свою вину, свою зраду. І тепер знав, що йому потрібно викинути з душі страх…
Боярин Путята бенкетує? Холопську кривавицю він питиме із золотих келихів, а не заморське вино! Хіба він, Брайко, один б'ється отако в сітях злиднів і страху? Ось вийде на середину торгової площі та гукне зиклич: "А хто біду свою хоче у землю втоптати?" — ого скільки люду кинеться до нього! І з оселищ та з градів прибіжать смерди, рукомесники, холопи, ізгої… Лише встигай давати їм меч у руки! Та коня!..
Коней треба мати. Кінь — се крила. Куди захотів — туди й полетів. Он у стайнях Путятиних скільки коней! Сотень з п'ять, либонь. А в нього, Брайка, жодного…
Холодний нічний вітер війнув у Брайкове обличчя. Ніздрі вловили запах свіжого кінського гною. Зі стайні боярина… Брайко видряпався на гору, обмацав руками палі огорожі, легенько почав торгати жердини, шукаючи найслабшу, щоб витягти її і пролізти у двір.