Кармелюк

Михайло Старицький

Сторінка 88 з 149

Кругом по лісі розставлена сторожа. Іди, голубе мій! — зашепотіла вона, обіймаючи його за шию.— Спочинеш, заспокоїшся, приголублю тебе, пригорйу до серця та й умру коло тебе! Так же змучилася без тебе, так стужилася за тобою, соколе мій, орле мій, раю мій!

Улянині руки гаряче стисли шию Кармелюка, а жарке дихання її війнуло йому в обличчя. Вона припала до нього й пригорнулася до його грудей, все шепочучи слова, сповнені любові й пристрасті.

Але цей спалах пристрасті красуні отаманші викликав у Кармелюка тільки прикре, неприємне почуття.

— Ти наче мала дитина, Уляно,— промовив він, намагаючись приховати свій справжній настрій.— Спочити завжди встигну, а тепер треба пильнувати, як ніколи! Як я їхав сюди, мені здалося, що хтось слідкує за мною. Невже ж ти хочеш, щоб ми знову попалися?

За той час, коли Кармелюк говорив, Улянині руки ослабли і впали з плечей. .

— Заради балачки з сином і на видимого ворога не вважав, а заради мене невидимого боїшся? — промовила вона глухо, ще стримуючи закипіле в грудях хвилювання.

— Я сиріт своїх, може, років три не бачив. Що ж ти хочеш, щоб я й дітей своїх не любив?

— Я хочу, щоб ти мене любив.

— А 7лба я що? — Кармелюк затнувся,— в нього не вистачило духу докінчити фразу.

— Якщо любиш, то виконай мою волю, Андрій може тебе замінити.

— Ех, Уляно, та що з тобою стало? 'з досадою промовив Кармелюк.— Наче не розумієш нічого. Тут Янчевський може' накрити, а ти чіпляєшся з дурницями!

Уляна спалахнула й миттю випросталася.

— Чіпляюся?! — перепитала вона злобно.— Ні, я не чіпляюся ні до кого, а тільки,— спазма стисла їй горло,— і жартувати з собою не дозволю нікому! — докінчила вона переривчастим лиховісним шепотом.

— Ну, пробач, я не те хотів сказати...— Кармелюк узяв " був Уляну за руку, але вона різко вирвала свою і відійшла

вбік. ■ .

Першої миті Кармелюк хотів був устати й піти за нею; йому було жаль, що він вільно чи невільно скривдив Уляну, в душі його навіть заворушились докори сумління, але це тривало недовго; зараз же в свідомості випливло невиразне почуття задоволення з того, що ця неминуча сцена закінчилася так швидко й так добро. Він хотів розібратися в нових враженнях, які насунули на нього,—і осі, він зостався сам.

LX

Віддих полегшення вирвався з грудей Кармелюка; він простяг ноги, сперся ліктем на землю, схилив голову на руку й зосередив задумливий поґляд на жаринах, що дотлівали в попелі.

Думки його ту ж мить полетіли до вбогого будиночка в Деражні, до світлиці, наповненої зеленуватими сутінками, до чудової дівчини, сповненої чистих помислів і задушевної любові...

Щаслива усмішка випливла на його обличчі й застигла навколо очей і в куточках рота. Вій так далеко занісся у своїх спогадах, що перестав чути й бачити все навколо себе...

— Про що це ти думаєш, отамане? — нараз почув віл недалеко від себе чийсь сухий голос, який видався йому зовсім не знайомим...

Він здригнувся, оглянувся й . зустрівся з поглядом двох очей, що горіли ревнощами й гнівом, і пильно дивилися на нього.

То була Уляна. Вона стояла тут же недалечко на великому камені з рушницею в руці й не одривала од нього очей.

Щось1 моторошне почулося Кармелюкові В цьому ГОЛОСІ, в цій позі розбійниці.

Він пересмикнув плечима й відповів неохоче:

— Так, ні про що. А що ж ти не лягаєш спати?

— Стережу табір од Янчевського... Він же може 'накрити нас? — не приховуючи іронії, промовила Уляна.

— Ну, добре; то якщо ти стала на варту, то я можу й спочити,— голос Кармелюка прозвучав незворушно; отаман закутався в кирею з головою, й хвидини через дві до слуху Уляни долетіло його спокійне хропіння.

Уляна зосталася сама. Пекучі сльози страшної образи виступили в неї на очах. Вона сперлася руками на рушницю, втупила очі в нічну^ темряву й застигла в болісній лиховісній думі.

Вона тепер не мала сумніву, що Кармелюк нарочито заїжджав кудись, і заїжджав не до сім’ї, а до жінки, до якоїсь нової коханки. П’ять днів не бачив, а як зустрів? Чи обняв він її, чи поцілував її хоч раз од душі? Остався тут стерегти табір!

Уляна з їдкою усмішкою оглянулася на постать отамана, який спокійно спав коло вогнища.

Невже ж він розлюбив її і знайшов іншу? Невже ж вона допустить це й віддасть його іншій? Ні!! Ні!! Нізащо! — мало не скрикнула Уляна від припливу палючих ревнощів.— Зостатися самій на все життя, мов билинці, серед цієї холодної, темної ночі. Не бачити його, не бути разом з ним і знати, що він іншу цілує, іншу обнімає, до іншої летить і думками, і серцем, і душею!? Ні, не буде ж цього! — блиснула Уляна очима і з силою вдарила прикладом рушниці об камінь.—Хіба вона не чарівниця? Хіба вона не роздавала всім, хто приходив до неї, і приворот і одворот? Невже твона не зуміє привернути до себе знову свого сокола ясного, орла свого прекрасного? Ох! — простогнала Уляна."— Либонь, приворот утратив уже свою силу! Вивітрилися чари, вивітрилися, розвіялись... Ох!! Але є ж такі знахарки... знайду! — На очі її випливла сльоза, але ту ж мить горда отаманша змахнула її, й очі загорілися сухим вогнем.-— Але ж у неї самої є в руках одворот, вірний, певний! Тільки б довідатися, хто вона, ненависна розрадниця? Хто? Хто? А тоді...

Уляна прикусила нижню губу й спрямувала палаючий погляд у глибоку темряву ночі.

Навколо було темно, мертво й тихо... Важкі хмари затягали небо, де-не-де серед них ще мерехтіли кволі, бліді аорі. Праворуч і ліворуч обабіч ущелини підіймалися стрімчасті високі кручі; ліс темнів на них чорною, непрозорою стіною.

Догоряючи, вогнище осявало Уляну червоним світлом, і її постать різко виділялася в чорній глибині ущелини. Тепер вона справді скидалася на страшну чарівницю. Губи її були міцно стиснуті, очі, блискаючи лиховісним вогнем, впивалися в глибину ночі... А страшна думка, немов чорна гадюка, поволі підповзала до неї й обвивалася круг її тіла і впивалася отруйним жалом в її горде, мстиве серце...

Від літинського судді Розалія повернулася до свого маєтку в супроводі Агати й Алоїза Пігловського. То була одна з найвеселіших мандрівок: Алоїз усю дорогу безперервно залицявся до обох дам, які були більше ніж будь-коли чарівні й жваві; жарти й дотепи так і злітали з уст співрозмовників. Рудковський же поїхав по Зеленського: він повинен був привезти його до пані маршалкової на допит,— це й була та ухвала, до якої прийшла союзна рада дам і їхніх секретарів.

Пан маршалок зустрів свою дружину у великій тривозі, та коли він побачив її в такому настрої, то всі хмари розвіялися з його чола.

— Але, ангело мій Розюию! Що сталося з тобою? — скрикнув вігі у захваті, підходячи до ручки своєї чарівної дружини, котра впурхнула, мов пташка, в залу, сміхотлива, жвава, весела.— Ти чарівніша, ніж будь-коли, ти просто сяєш, як сонце!

— Ха-ха-ха!— засміялася Розалія, проте, задоволеним і веселим сміхом.— Здається, чоловік після восьми років подружнього життя збирається говорити мені компліменти?! Справді, це дуже мило і втішно! — І вона милостиво поцілувала чоловіка в чоло.

— Але, крулево моя,— заговорив, захлинаючись від захвату, пан маршалок,— присягаюся, я не переставав це робити день у день протягом усіх цих восьми років, котрі видалися мені за вісім днів. Сьогодні ж слова в мене вихопилися мимохіть, бо, присягаюся святим патроном, ти сталл ще в сто крат прекраснішою, ніж була коли:небудь.

—— Але цього замало, пане маршалку,— підскочив до чоловіка Пігловський.— Наша чарівлива пані виявилася ще й генієм! Пані придумала, як урятувати вітчизну від найжах-ливішого ворога — Кармелюка.

— Що, що таке? — скрикнув маршалок, від жаху відступаючи назад при самому тільки імені страшного розбійника.

— Те, що наша пані, наша Жанна д’Арк, придумала, як піймати ненависне страховище, й, запросивши для сприяння нашу чарівну пані Агату, мене, недостойного підніжка панського, й пана Рудковського, вирішила свій план здійснити.

— На бога, Розюню! Та невже ж ти надумала боротися з тим... з тим... 0 матко свєнта... Єзус-пан... Моя печінка уне витримає...— Пан маршалок ухопився обома руками за бік і провадив, перериваючи свої слова голосними зітханнями: — Ні хвилини спокою... ні години сну... а пан консілаж 46 ще й радить: "Ніяких турбацій!" Єзус-пан... Та невже ж ти, Розюню, підеш походом на того проклятого дябла? Ох, ті облави, облоги — все це нічого не дає. Але це пахне кров’ю! — нараз патетично скрикнув пан маршалок, здіймаючи руКи д?горі.— Шляхетською кров’ю, панове!

Побачивши смертельний жах свого чоловіка, Розалія, рогочучи, впала в найближче крісло, але Агата поспішила заспокоїти маршалка:

— Заспокойтеся, заспокойтеся ж, пане маршалку! Немає на увазі ні облав, ні битв, пі засідок,— і все ж таки гайдамаку буде спіймано.

— Саме так — жодної краплі крові ні з нашого, ні навіть з їхнього боку,— підхопив слова Агати Пігловський,— і гайдамаку буде піймано! І створенням цього хитромудрого плану ми завдячуємо хитрості жіночій, котра — на жаль! — завжди проникливіша за мудрість чоловічу.

— В такому разі... о! В такому разі,— промовив маршалок, полегшено переродячи дух і витираючи хусткою лоба,— цілую ручки чарівних крулев наших і сподіваюся, що вони й мене утаємничать у свій нлаи?!

— О ні! — скрикнула Розалія, схоплюючись із крісла.— І так наш секретар сказав уже занадто багато, а треба пам’ятати, що в наших будинках і стіни мають вуха!

— Скоряюся! — Пан маршалок церемонно вклонився.— І віддаю себе в цілковите розпорядження наших прекрасних володарок і вірю в успіх.

Після кількох незначних фраз Розалія запропонувала Агаті піти в приготовану їй кімнату переодягтися перед обідом, а сама попростувала в свій будуар.

— Ну, що нового? — звернулась вона, не одриваючись від дзеркала, до Феліцити, котра стояла за її спиною й прибирала їй волосся.— Розповідай!

— Нічого, моя пані дорога,— ось тільки прийшла одна хлопка до їїмосці.

— Хлопка?!

— Так, тобто вона вже не хлопка, бо пан Хойнацький дав їй визвольного листа, але тому що вона походить від підлих хлопів, то, я гадаю, зостанеться підлою хлопкою і до кінця своїх днів.

— Хто ж це така?

— А Фрося, покоївка, якщо вельможна пані пригадує. Вона раніше була в Пігловського, а потім її купила небіжка пані Хойнацька, і після смерті пані вона зосталася господинею в пана Хойнацького.

85 86 87 88 89 90 91