Вогнесміх

Олесь Бердник

Сторінка 87 з 112

Це прадавнє братство мудреців. Самі себе вони іменують "воїнами Шіви"…

— Хто це? Де вони?

— Живуть у Гімалаях. Між людьми не з’являються.

— Може, ти маєш на увазі легендарну Шамбалу?

— Ні. Це принципово інший напрямок пошуку.

— А як з ними зустрітися?

— Бач, загорілася! Ти ж — апологет квітки! Навіщо тобі її вороги? Вони буквально фітофоби.

— Ти забуваєш про діалектику, — докірливо мовила молодша Русалія. — Щоб утвердитися міцніше на власному шляху, треба вичерпно знати все про шлях антагоністів. Хіба не так?

— Згоден, — ласкаво відповів батько, підкидаючи полінця до каміна. — Згоден, доню. Але зустрітися з ними — не проста справа. Може, це важче, ніж узріти архата Шамбали. Ти коли повертаєшся?

— Наступної весни. Через шість місяців. Мені треба провести велику дослідницьку роботу, знайти методи лікування хвороби "куру". Але я б дуже хотіла, щоб ти організував мені зустріч з ними, якщо це можливо.

— Ось що, доню, я пригадав, що такий контакт уже відбувся за дуже незвичайних обставин.

— Хто його здійснив?

— Це довга історія.

— Ти про Космоандра? — озвалася мати, котра уважно слухала розмову батька з донькою. — Про того, хто був сліпим?

— Саме про нього. Знаєш що, Русалочко. Ти втомилася, а розповідь має бути довга. Спочинь, а завтра на свіжу голову я розповім ту химерну історію. Вона допоможе тобі осмислити й власні пошуки. А про зустріч з "воїнами Шіви" я говоритиму з деякими гуру. До твого повернення щось придумаємо…

Не спиться Русалії. За прозорим пологом вікна тепла індійська ніч, віддалені звуки вічношумливого міста. Неможливо зосередитися, хлюпають у берег свідомості розмаїті образи пережитого; минуле, сучасне й омріяне, передчуване прийдешнє сплітаються у фантасмагоричні сувої, не зупиняються й на мить, граються з розумом і почуттям у дивовижні піжмурки. Психіка кришиться, розпліскується на міріади крапель, на безліч дзеркалець, і в них віддзеркалюється, відображається примхлива реальність життя в таких несподіваних ракурсах та поєднаннях, що душа зупиняється розгублено перед власними скар6ами: чи їй належать ті мінливі самоцвіти, чи варті вони чого-небудь, чи не закривають вони від ясної думки правдиві обрії пізнання дитячими блискітками? Недарма мудрий Вівекананда називав примхливий розум людини скаженою мавпою: не мислимо тяжко зупинити, вспокоїти його "броунів рух", його калейдоскопічні стрибки. Спробуй монолітно, нерушимо, несхитно обміркувати якусь проблему, вичерпно розглянути її з усіх боків. Дарма! Інтелект втомиться дуже швидко, саботуватиме завдання душі, як лінива шкапа, і прагнутиме заховатися за будь-яке псевдорішення. В цьому доказ того, що мозок самозванець, що він осідлав чільне місце будхі-мудрості свавільно, не маючи на те жодного права. Ось і вона, Русалія, женеться за привабливим фантомом, за чудовою жар-птицею мрії, жадає осягнути небувалу можливість нового вияву, в який могли б відлитися творчі прагнення минулих і сучасних поколінь, прагнення сотворити гармонійний, квітучий світ нетлінної радості. Хто підтвердить їй правомірність летючого шляху? Де критерії правдивості і знахідок чи втрат?

Очі-незабудки світяться крізь мерехтливу, нестійку запону часу й простору, чуються тихі, ніби гомін лісу, слова Заквітчаного: "Самопереконливість — твій критерій, Русалко. Хіба шукач може питати тайну стежки у того, хто сидить на місці, не помишляючи про мандрівку? Він може бути прекрасним садівником чи сіячем, але що він знає про реальність за обрієм? Навіть птахи, що летять у вирій, підкажуть щось певніше. Вони знають твердо, що побудуть у таємничих краях і повернуться до рідного гнізда, щоб знову повести нове покоління крилатих у політ над морями й невідомими землями. Згадай нашу землячку Катерину Білокур, ми з тобою часто говорили про неї. Яка дивовижна містерія духу! Квіти сказали мені, що в Катерині (вони ніжно називають її "наша Катерина") втілилася сама душа флори, глибинна краса квітки. Рослинний світ послав її між люди для великого таїнства тотожності, щоб показати нам — тихо, ненав’язливо, доступно — спів’єдність доль квітки й мислячої істоти Землі. Чи розумієш, про що кажу? Катерина безмовно й самозречено показала нам таку глибінь і одухотвореність квітки, що лише сліпий духовно й чуттєво не може цього побачити. Чи можна після її подвигу нищити квіти, толочити їх, бездумно кидати таємничих посланців краси під ноги? Ось де, Русалочко, критерій правдивості. Несхитність — понад сумнівами й відчуженість навіть найближчих людей. Самопереконливість — твій магніт. Серце віщує, де ти чиниш гарно й правильно…".

"Мій дивний друже, чому ж навіть на високих рівнях духовного пошуку панує такий антагонізм? Я хочу знати тайну ворожості до квітки, яка виникла у шукачів, про котрих розповідав тато. Що означає такий духовний парадокс? Чи варто мені стрічатися з ними?".

"Знову ти хочеш підтверджень збоку, — усміхається Заквітчаний. — Чи боїшся стати єретиком для квітки? Квіти не бояться перевірки своєї завершеності, чуєш? Їхня певність — понад шуканням. І той, хто з ними, і той, хто протистоїть їм, ідуть, летять, прагнуть за квіткою, бо поза нею — рішення відсутнє. Якщо доля приведе тебе до "воїнів Шіви", виміряй глибину їхньої щирості й самовідданості. Знайди бодай краплю тотожності з своїм шляхом… з моїм… і не відкидай навіть іскри, якщо в ній пломенить любов до життя".

"А що ти мені скажеш про того, хто з’явився у зоряну ніч? Може, я вчинила необачно, покинувши його напризволяще? Може, це надто свавільне рішення серця, котре хоче все або нічого?".

Заквітчаний піднімає вгору руки, що міняться пелюстками троянд, і в грудях у нього пульсує примарна квітка-цариця. Шепіт лине в нічній імлі, невідомо, хто ж промовляє — Радісний чи його серце: "Русалко, є тайни, котрих торкатися може лише один. Навіть віковічне кільце мудреців мовчатиме перед храмом серця. Але не страхайся помилки: правдива любов проходить понад сумнівами й смертями — досвід віків стверджує це… Ти дала йому найголовніше — скарб довір’я й щирості. Скажу відверто: якби це сталося зі мною в дні моїх перших пошуків, більшого щастя не треба. Іти поруч з такою дівчиною по гірській стежині — великий шанс і привілей. Чуєш? І все… Все… Лети далі, шукай, думай і не забувай про мене. Я на квітковій варті. Чекаю ваших знахідок. І квіти чекають".

Радісний щезає, тане в нічних сутінках. А натомість весело іскриться, танцює багаття на березі річища, перетворюючи змертвіле, сухе галуззя верболозу у радісні крила вогню. Русалія простягає долоні до Полум’яного друга і чує бурхливу мову: "Знаю, все знаю. Твої сумніви, духовні змагання. То я, мій віковічний танець у храмі твого серця. Доки ти в полоні зачаклованого лісу ілюзій, підпалюй все, що горить…".

"Мій чудовий Агні, а якщо згорить щось прекрасне, дороге серцю, неповторне?".

"Це неможливо. Вічне не згорає. Прекрасне відроджується знову й знову. Спопеляється лише тлінне, ти ж знаєш цю правду вогню".

"Холодна ця правда. І часто страхітлива…".

"Холодна правда вогню? — регочеться Агні. — Дивний парадокс. А втім, ти ще в полоні прадавніх чар. Я не смію палити в тобі те, що ти не поклала в багаття. Ти ж сама крикнула судженому супутникові: "Зустрінемося в полум’яному кільці!". Інтуїтивно відчувши правду, чому ж знову перебираєш пасма павутинок, котрі рано чи пізно доведеться спалити? Кажу тобі — правдиве не згорає. Танцюй на попелі вчорашніх ілюзій, смійся з буденних химер і табу, котрими оповивали тебе й твоїх сучасників слуги мороку. Тобі суджена радість, котру подаруєш людям! Вогнесміх — ключ тобі на всіх стежках!".

Приходить полегкість, заспокоєння. Ніби справді згоріло щось несуттєве, пусте, марне. Відходять у потойбічність казкові образи мрій, і вже лише чорні іскристі очі, наповнені зорями й темно-синіми сутінками ночі, заглядають у душу, мовчазно запитують про щось потаємне.

"Мій друже, я покохала тебе, ще не знаючи… Прости, що сполохано кинулася від тебе в сутінки. Наша зустріч — попереду, коли я і ти добудемо крила, придатні для польоту. Повзати в лабіринтах спокус і вагань — навіщо нам це? Ждатиму за стіною вогню, тільки ти не сколихнися, як тоді, в ту чарівну ніч…".

Тиша в просторі серця. Докірливий погляд зоряних очей. І колискова пісня дрімоти. Чи то далекий передзвін струн кобзи? Глухий голос прадіда вимовляє ніжно, пестливо:

Зорі ховаються, ніченька тане,

Сонечко ясне встає із туману,

Верби вмиваються росами чистими,

Міниться обрій хмарками барвистими.

Все так чудово, все так спокійно,

Всесвіт задумався — ласкаво, мрійно.

"Горя немає, — шепоче зірниця, –

То лише сниться… То лише сниться…".

Чому ж тоді тривога? І далекі поклики бою? І стогін напруженого шукання й муки?

Тихо, серце. Вспокойся. Ти не одне. Багато стежок у Всесвіті, і на них — тисячі відданих шукачів. Гра в піжмурки не вічна, колись ми знайдемо дрімаючу принцесу життя. Казка про сплячу царівну недарма подарована пращурами.

Русалія всміхається перед легким стрибком у безодню сновидінь. Все буде добре… Все буде гарно… Завтра батенько оповідатиме їй щось таємниче і небувале.

Легенду про Космоандра? Дивне ім’я. Що воно значить?

Космічна людина? Може, ще один Радісний? Тоді їхнього полку прибуло, стежка пошуку вже не така пустельна.

Що ж оповість їй татко?..

Мелодія старовинного танго сповнювала просторий салон океанського лайнера, рвалася крізь відкриті вікна у простір тропічної ночі. Пасажири тихоокеанського круїза втішалися елегійними танцями, кавою і екзотичними міцними напоями. Жваво рухалися поміж столиками офіціанти, безмовно вгадуючи бажання клієнтів, створюючи атмосферу затишності, легкості, спокою. Зоряне дивоколо й океан дихали таємницею, здавалося, що прозорими фіранками на вікнах граються незримі гості з мерехтливого безмежжя.

Молода гарна жінка у вечірньому туалеті старовинного покрою сиділа за столиком і невеликими ковтками смакувала каву. Дивилася у вікно на яскраві зірки, прислухалася до ласкавої мелодії танцю. Два джентльмени, котрі тільки що влаштувалися навпроти, попросивши в неї дозволу, з відвертим захопленням та подивом розглядали синьооку красуню, водоспад її світло-русих кіс, ідеальної форми руки з довгими пальцями музиканта або хірурга.

84 85 86 87 88 89 90