Прокладено глибоко в землі кабелі, зони яких охороняються, від кабелів відходять відгалуження з понадчутливими датчиками, від яких цілими потоками лине інформація до електронних мозків, що охоплюють колгосп, район, область. Для кожного поля, для кожної ділянки визначаються всі показники: вітри панівні, змінні, несподівані, холодні, теплі, вологі, сухі; кут, під яким падає сонячне проміння на поверхню землі, прогрітість землі на заданих глибинах в різні пори року, в різні місяці, дні, години й навіть хвилини; циркуляція ґрунтових вод, води дощові, випаровування, проникання в глибші шари, наповнення капілярів вологою, повітрям; виснаженість чи "ситість" землі, потреба в тих чи інших добривах, потреба в обробці, голоси землі, її стогони, зойки, крики, радісні зітхання, голоси вдоволення. Мікроскопічні датчики в пшеничній зернині, в яблуневій бруньці, в першому блідому зубчикові, яким накільчилося насіння, в зеленій зав'язі під відмираючою квіткою. Простежують ріст від найперших початків, вловлюються всі сигнали, вдовольняються всі потреби, забаганки, примхи. Треба вологи? Будь ласка! Підкинемо штучного зрошення! Не-стачає добрив? Дамо на те поле добрива. Холодно? Запалимо над полем штучні сонця, живлені сусідньою атомною електростанцією.
Він уявив: усі команди дає електронна машина, виконують команди так само електронні автоматичні пристрої, розташовані з розумною доцільністю саме там, де в них може виникнути потреба.
Але, уявивши все це, Карналь жахнувся.
Тут не досить самої техніки, ніяка математика не зможе проникнути в таємниці пшеничного зерна і в плід яблуні, математика з своїм гігантським апаратом однаково ніколи не дорівняється земним просторам, зупиниться безсилою навіть перед поверхнею земною, а треба ж проникнути в глибини, охопити, осягнути всю безмежність мікросвіту земних основ, знайти всі таємничі, ще й досі не знайдені наукою часточки, визначити їхній характер, навчитися читати їхні забаганки. Потрібні, може, нові якісь інституції, нові науки, нові незвичайні уми для розв'язання, сказати б, ідеального вирішення проблеми, яка виникла у випадковій бесіді двох секретарів Центрального Комітету з головою звичайного українського колгоспу.
— Це дванадцятий сон Віри Павлівни,— сказав нарешті Карналь.
— Чому аж дванадцятий? — здивувався Пронченко.— Щось ти перескочив дуже далеко. У Віри Павлівни в "Що робити?" було чотири сни, а ти вже відразу на дванадцятий!
— Решту пропускаємо, як неістотні,— всміхнувся Карналь.— У нас тут уява так розігналася, що для її стримування треба щось майже таке, як для контролювання термоядерної реакції. Матерія, як відомо, під дією тих пекельних сил нищиться безслідно, тому треба вигадувати, мабуть, щось нематеріальне. У мене в голові промайнуло саме щось схоже.
— Може, поділишся й з нами?
— Ох, я мало не забула,— сплеснула в долоні Зінька.— Там же від діда Карналя вам гостинці.
— Одержуєш гостинці — треба їх відробляти,— пожартував Пронченко.
— Мабуть, ніколи їх не відробиш,— Карналь безпорадно розвів руками.— Хіба може людина, скажімо, чимось відплатити за самий факт свого народження, за те, що їй даровано життя? Я щойно уявив, що можна б зробити, розвинувши ідею Зінаїди Федорівни, підвівши під неї наукову базу, і це мені видалося таким недосяжним, що я навіть злякався, хоч кібернетики, по суті, не бояться нічого. Але все ж є речі нездійснимі — з цим треба змиритися. Наприклад, не можна ніколи навчитися варити смачний борщ — з цим умінням просто треба народитися. Це схоже з писанням романів, хоч романісти й образилися б на мене, почувши таке порівняння. Все ж хотілося б мені замахнутися навіть на недосяжне. Тільки як? Продовжити вже й без того безкінечний робочий день?
— Продовжуй не робочий день, а зусилля,— підказав Пронченко.— Ця штука в людині — невичерпна. Що більше черпаєш, то більше припливає. А в скупого й лінивого відсихає. Як хвіст у ящірки.
— Те, про що ми тут говоримо, ще незмога навіть записати в найближчий п'ятирічний план, я так гадаю,— з жалем відзначив Карналь,— так що, дорога Зінько, доведеться тобі ще почекати.
— Хіба тільки мені? А вам? І хіба ми не доживемо й до тої нашої п'ятирічки, коли запишемо в неї всі свої мрії? І хіба ми не звикли не скаржитися на труднощі, а втішатися своєю роботою?
Зінька залишилася Зінькою. І в далекі довоєнні роки, і в тій розмові у Пронченка, і в телеграмі, яку прислала після загибелі Айгюль: "Ридаю разом з тобою, дорогий мій Петрику!"
Кучмієнко з'явився в приймальні Карналя в найневідповідвішу хвилину. Академік ніколи не просив свого помічника,, щоб він бодай зрідка оберігав його від відвідувачів, але Олексій Кирилович і сам знав, що Карналь заслуговує на ту долю спокою й самотності, яка тільки можлива іноді в його становищі, яке, загалом кажучи, нагадувало чимось життя на вершині діючого вулкана. Дзвінки, виклики, візити, шарпанина, домагання, вимагання, там рветься, там нестачає, там не виходить, там те, там се.
Сьогодні райок, здавалося, мав бути спокійний, Олексій Кирилович прийшов, на допомогу секретарці, об'єднаними зусиллями легше було відбиватися від випадкових відвідувачів, але вони не передбачили візиту Кучмієнка. Та й хто може передбачити, коли й де з'явиться Кучмієнко?
— Замкнувся? — киваючи на двері й умить оцінивши обстановку, спитав Кучмієнко.
— Просив не турбувати до одинадцятої.— Олексій Кирилович зробив такий рух, ніби йшов напереріз Кучмієнкові, хоч відверто цього робити й не хотів, але Кучмієнко не звернув на його маневр ніякісінької уваги.
— Коли й замкнувся, то не від мене,— заявив він упевнено і шарпнув до себе двері Карналевого кабінету. Це були просто двері, без звичного тамбура, якого Карналь не терпів, щоправда, товсті й міцні, досить надійна ізоляція від небажаних звуків. Від звуків, але не від Кучмієнка. Бо Кучмієнко вмів проникати й не крізь такі двері І Коли живеш на світі якийсь там час і досягнув якогось там рівня, то просто смішно, щоб перед тобою не відчинялися ті двері, які тобі потрібні!
Кучмієнко, нечутно ступаючи в своїх товстопідошовних черевиках, увійшов до кабінету Карналя, причинив за собою двері, збадьорено потрусив плечима, метнув поглядом туди й сюди, не побачив для себе нічого нового: ті самі стоси креслень, завали інформаційних бюлетенів на довжелезному Карналевому столі, товсті фоліанти, ксерографічні відбитки якихось рефератів, які академік ковтав навіщось щодня десятками, Гімалаї інформації, арктичні поля книжкових торосів, вавілонська вежа мов, термінологій, жаргонів — кому воно потрібне! Керувати означає обмежуватися. Вміло й розумно. Всього не охопиш, не. збагнеш, тільки голова затуманиться, а користі — ніякої. Вхопити одну ланку і витягнути весь ланцюг! Що може бути простіше? Керівники нового типу, до яких скромно відносив себе Кучмієнко, зневажали всіх оцих киигоїдів і брошуроковтальників! Ніяких паперів, жодного папірця в кабінеті! Резолюції — анахронізм. Коли сверблять руки накласти резолюцію, сховай їх під стіл, до кишені, пограйся імпортною газовою запальничкою, а заяву чи там що попроси прибрати з-перед очей. Мовляв, алергічні синдроми від одного вигляду папірця в такому суперновочасно-му кабінеті, де все пристосовано до нового стилю керівництва й управління. Ніяких телефонів, ніяких селекторів, нічого звичного. Звичайна кулька на прекрасно голому столі, а під стільницею непомітна, але закодована в сигналах пам'яті кнопка. Коли треба щось передати, натискуєш кнопку і спокійно говориш, звертаючись до кульки: "Діно Лаврентіївно, прошу вас, з'єднайте мене...", або: "Переключіть мене", або: "Передайте тому й тому". Коли хтось хоче з'єднатися з тобою, кулька ненастир-ливо засвічується відповідною барвою: зеленою, блакитною, рожевою, оранжевою. Занадто різких кольорів Кучмієнко не терпів, не любив також одноманітності в барвах, тому на кожен день тижня усталював з Діною Лаврентіївною той чи інший колір, і день мовби одержував свій прапор — то зелений, то рожевий, то ще якийсь. А в Карналя було все: і книжки, і папери, і креслення, і телефони, і селектори, і чорнильниці, і друкарська машинка навіщось стирчала серед паперових завалів, так ніби сам академік іноді перетворювався на просту друкарку, і фотографії Айгюль і Людмилки, і бронзова статуетка Леніна, зовсім маленька й непомітна поряд з сірими, великими портретами видатних математиків, які чомусь були схожі чи то на розбійників, чи на погано розчесаних і загримованих акторів. А в Кучмієнка всього лиш два портрети: портрет засновника держави і портрет продовжувача традицій. Так і життя, мовляв,— між історією й діянням.
— Привіт! — ще від дверей гукнув Кучмієнко й, не питаючи дозволу, дістав пачку американських сигарет, клацнув запальничкою.
Карналь не курив і не любив, щоб диміли в нього перед носом, але з Кучмієнком не було ради.
— Привіт,— сказав він трохи втомлено, бо сьогодні мало спав, читав мало не цілу ніч, а зранку знов забивав голову різними різнощами, аби лиш не занурюватися в так звані виробничі клопоти, вміло й рішуче спихаючи на своїх заступників дбання про постачання, конфлікти з суміжниками, неприємні розмови з фінансистами, всілякі узгодження, утрушування, перетрушування, графіки, транспорт, нові договори й старі договори, суперечки, надії, розчарування.
Кучмієнко впав у крісло коло робочого столу Карналя, пустив дим кілечками, пожував губами, так ніби смакував тим димом. Не знати, де і як він діставав американські сигарети, але вже діставав і курив тільки ці. А спробуй сказати, що радянський тютюн гірший за американський, перегризе горло. Що? Радянський тютюн? Найміцніший у світі! Ось так і живуть Куч-мієнки, курять американські сигарети, п'ють шотландське віскі й носять французькі галстуки, їхні жінки ганяються за французькими парфумами, молодь шаленіє за американськими джинсами і проклинає своїх предків за ,те, що вони ніяк не навчаться ткати матерію для тих джинсів. Ми взагалі якось ніяк не навчимось ткати матерії, що вважалася б (ким, ким?) найліпшою в світі, скаржимося то на погану, всю в вузлах нитку, то на недоброякісні барвники, то на чорта-біса, і дехто з нас (знаємо, хто!) роззявляє рота на пістряву сорочку, занесену в світову моду одним американським президентом, який нічим іншим не прославився, але чомусь забуваємо про оту історичну тканину, прапор з якої пронесли радянські солдати від Волги до Берліна, а тоді встановили той прапор на обгорілий купол рейхстагу, схожий на глобус у ребрах меридіанів, і весь світ бачив радянську тканину нелиняючого червоного кольору, і не линяє вона ось уже тридцять років, не полиняє ніколи, не знищиться, не порветься.