Вже можна скомпонувати картину всього того, що з ним сталося. Виявляється, він досліджував куди зникли його друзі; а це була одна компанія, ну, квасили там по кав’ярнях… І докопався, що їх забрала "швидка допомога", і встановив маршрут, куди вона поїхала. Вистежив, що кінцевим пунктом, де "швидка" раптом зникала, були катакомби за містом. Не ті, у які туристів водять, — інші. Як виявилося тільки ось тепер, це були підземні сховища для зброї і снарядів ще довоєнного арсеналу, які повивозили в совдепівський час. Журналіст каже, що "непомнящих" там було близько двох десятків. Періодично хтось зникав, але перед зникненням він ставав нормальною людиною. Тільки й того, що, бувало, заговорювався і звертався до когось незрозумілою мовою. Скоро на його місце привозили нового "непомнящого".
— Так а памороки де відбивали? Там же у підземеллі? — озвався я.
— Ні, в машині "швидкої допомоги". У них був прилад, який гнав якісь там частоти. Але машину ту хтось спалив разом із санітарами. Після того "непомнящих" вже не привозили. Четвертого журналіста обезпам’ятили звичайним способом — києм по голові. А в катакомби привезли на крутій іномарці. Пам’ять, що поступово повертається до нашого колеги, висвітила й балачки двох биків у іномарці. Вони казали, щось про новий прилад, який позбавляє людину пам’яті з допомогою як частот, так і препаратів, і про нові машини швидкої допомоги, які мають ось-ось надійти. Мовляв, доти журналіст поживе в підземеллі з відбитими памороками. Жоден із тих, хто був у катакомбах, не робив спроби втекти і навіть не виявляв бажання опинитися на поверхні. Троє санітарів-наглядачів не надто переймалися можливою втечею. По-перше, "пацієнти" були позбавлені свідомості, а по друге, якби хтось схотів зробити ноги, то він опинився б у лабіринті, вийти з якого украй важко. Журналістові нашому якось поталанило; він, будучи напів при пам’яті і присвічуючи тунель запальничкою, таки вибрався на поверхню… Ага, ті троє наших колег зараз перебувають у пансіонаті — я їх бачив. Але вони ні мене, ні Олега не впізнали. Ми почали копати на предмет того, чи все оте має відношення до владних структур. Не має. Схоже, діяла приватна організація.
Мені кортіло розповісти про віце-губернатора і одного з важливих відомст мого міста Свистопляса, але я стримався. Натомість озвався:
— Ви сказали, що періодично хтось із безпам’ятьків ніби одужував… То не було одужання. У його плоть, очищену від душі, втілювалася сутність людини, яка жила у земному світі понад дві тисячі років тому. Цього комісара відправляли в чужому тілі у якийсь із регіонів України, де він готував людність до приходу… — На мить я затнувся, підбираючи, що сказати, та нарешті промовив: — До приходу колоса.
— Якого ще колоса? — поцікавився редактор.
— Ну, боввана, символа Вавилонської влади.
— Про щось подібне у нас з Олегом була мова — маю на увазі вторгнення. А тільки до чого тут Вавилон?
— Вавилон, а точніше Новий Вавилон — держава, заснована Набопаласаром більше як дві з половиною тисячі років тому в Месопотамії. Після нього, країною правив його син Навуходоносор і, здається, Набонід і Валтасар. Ця формація проіснувала вісімдесят вісім років. Вона стала аналогом, а точніше формою правління, для наступних Мідоперсії, Греції та Риму. Ідейним стрижнем влади була віра в бога Мардука. Тільки в наступних державних утвореннях він називався вже по-іншому. Це був зразок нечуваної тиранії. Її знищило християнство. Але знищило лише земну модель. Програма ж її перебувала в архіві вселенської пам’яті аж до тисяча дев’ятсот сімнадцятого року, коли вона повною мірою наклалася на найбільшу у світі імперію — Російську. І проіснувала на одній шостій суші Землі сімдесят три роки і сім місяців. Усі інститути влади, всі форми взаємин між людьми тут були ті ж самі, що і у Вавилоні. Тільки назви мали інші. Навіть кількість сатрапій, себто областей, мало чим відрізнялася від Вавилонії. Там було 106 сатрапій, а тут — у російського аналога всього на дві чи три більше. Та й ресурси існування у них не дуже відрізняються — Новий Вавилон протримався вісімдесят вісім, а його радянський аналог — сімдесят три роки і сім місяців.
— Так а що то за мова, якою балакав, чи забалакувався, прибулець?
— Халдейська. Державна мова Нового Вавилона.
— Ви кажете: Нового… Хіба був ще якийсь? — поцікавився редактор.
— Був — спершу він називався Вавилон, чи Аккадське царство, у межиріччі Тигру і Євфрату.
Від мого погляду не уникла зміна на широкому лиці журналіста. Він повагався, а потім запитав:
— А як розшукати тих, які вгадують чужорідні сутності в людині?
— Не знаю. Мені тільки відомо, що вони існують. А як на них вийти, не маю уявлення.
— Так звідкись-то вам про те стало відомо.
— Колись моя творча стежка вивела мене на реальність, яку, щоб її побачити, треба було зазирнути за паркан матеріального світу. Я зазирнув і побачив. І змушений був напружено думати над тим, що там коїться.
У сірих очах господаря спалахнули вогники цікавості.
— Що саме? — поцікавився він.
— Довго розповідати. Скажу тільки, що свідків, котрі те побачили, знищують. Знищили б і мене, рано чи пізно, якби не відомі події, які потрясли не тільки все суспільство, а й саму сутність сучасної людини.
Раптом редактор спитав:
— А ви самі спроможні розпізнати халдея в людині?
Я мало не відказав "так", аж раптом у мені спрацював якийсь запобіжник. Я повагався, але переді мною сиділа щира людина, брехати якій не гоже.
— Хай ваше запитання залишиться без відповіді, — відказав я, підводячись. — Не сердьтеся. Ага, мало не забув. Ваша техніка, — я кивнув на комп’ютер на столі, — приймає диски?
— Авжеж. І дискети, і флешки, — відказав господар.
— Тоді залишу вам те, що до ваших знань про безпам’ятьків додасть дещо таке, що, можливо, виведе вас на людей з властивостями, які вас цікавлять. — Я витяг з нагрудної кишені і поклав перед редактором коробочку з малогабаритним компакт-диском. На ньому були копії всіх балачок халдейською мовою, записаних на диктофон у Лікарні, а також тих, які були у щоденнику Володьки-Валтаса, переданому його батьком Кості. Були там також їхні переклади українською. По цьому додав: — Озивайтеся коли що.
Мабуть, мало хто з туристів, які заходили на судно, і вервечка яких губилася в глибині зали морвокзалу, звертали увагу на двох в одностроях морських офіцерів, що стояли на палубі обіч трапа і гомоніли про щось своє.
— Скільки ти вже нарахував? — поцікавився Костя.
— Двісті п’ятдесят, — відказав я.
Минуло ще чверть години, коли у черзі людей з сумками я раптом побачив літнє подружжя — чоловіка у червоній сорочці, який тягнув валізу на коліщатках, і жінку у зеленій кофтині. Вони були чи не єдині, хто на нас, а точніше на мене, подивилися. Коли ж пара наблизилася, то я опинився уже в знайомих частотах і в мені тієї ж миті виник звір. Хоч кольору їхніх очей не було видно, але я знав напевне — вони жовті у чорну цяточку. Поза всяким сумнівом, на судно зайшла пара темних. А те, що чоловік тягнув велику валізу, а жінка несла об’ємисту сумку, свідчило про те, що вони не туристи, а пасажири, які покидають Україну.
— Червоний і зелена… — сказав я тихо.
Костя, діждавшись, коли пара пройде вглиб палуби, пішов назирці. Скоро він повернувся і сказав, що знає в яку каюту вони зайшли.
— Це темні чи діти Мардука? — поцікавився.
Я сказав, що темні, і продовжив лік тих, хто наближався до трапа; вже стало видно кінець черги. Тим часом Лікар здався мені якимось неуважним… Вервечку туристів замикала молода білявка. Мені вона здалася знайомою. Коли ж жінка ступила на палубу, до неї підійшов Костя. Вони про щось погомоніли і він повів її далі. Раптом я згадав: це була донька колишньої Костиної викладачки, з якою ми колись "чаювали" в його каюті.
Наближалося надвечір’я. Судно пливло курсом від Варни до Стамбула. Ми з Лікарем стояли на верхній палубі на носі, куди не заходили туристи. Він озвався:
— Учора дзвонив Михайло Гнатович. — Помітивши, що я не второпаю, про кого йдеться, пояснив: — Ну, історик — Курис.
— А-а.
— Казав, що відбулося чергове засідання комісії з безпам’ятьків. Там вирішили залучити до їхнього гурту й тебе.
— У мене інші плани, — відказав я.
Мені здалося, що Костя по цих словах зітхнув з полегшенням.
Якийсь час ми стояли мовчки. Та несподівано у мене вихопилося:
— Як звати дівчину, яку ти зустрів під час посадки в Одесі?
— Оксана, — мовив Лікар. — Це донька Людмили Федорівни. Пам’ятаєш — медичка?
— Судячи з того, що вона вже вдруге на судні, — у вас із нею щось серйозне? — зробив я припущення.
— По суті я її не знаю. Поки що утримаюся від серйозного кроку. Мені вже не стільки років, щоб двічі ходити до загсу: ну, спочатку по шлюб, а потім — по розлучення. Ось ти, скільки років знав Маріцу, перш ніж повінчатися?
Я сказав, що десять і що мій випадок особливий; він не може бути прикладом для інших. Подумки прикинув, що дівчина, як казала її мати, у цьому році закінчила ординатуру, отже, їй десь років двадцять сім-двадцять вісім.
"Боже, дай Кості душевного спокою й любові!" — майнуло в голові. Я також подумав про Ксилантія, якому зіпсували життя діти Мардука, і про Бакса. "Дай, Боже, і їм знайти свій затишний куточок у житті!", — попрохав я в Господа.
І тут до ледь чутного гудіння двигуна і плюскоту хвиль за бортом долучився звук мого телефону. Я увімкнув його на гучність.
— Алло, — почувся баритон редактора. — Уже кілька разів наМагаюся до вас дістатися, але щораз чую одне: "Абонент перебуває поза зоною досяжності". Ви, мабуть, десь далеко? — Оскільки я не поспішав відповідати, він провадив: — Комісія з "непомнящих" пропонує вам стати її членом. І це не на громадських засадах. Ну, грошенята з бюджету виділяють.
— Дякую, — відказав я, — але у мене є робота. І чого раптом у вас там вирішили, що я буду на своєму місці?
Якийсь час на тому боці не відповідали та, нарешті, почулося:
— Дещо нам розповів Курис.
— Не знаю, про що він вам казав, але я не готовий змінювати свої плани?
Знову запала мовчанка, по якій почулося:
— Послухайте, справа на стільки серйозна, що не зайве нагадати вам і про обов’язок патріота.
— Справді? А хто такі патріоти? Не поспішайте з відповіддю, я вам скажу, хто вони.