Після міцних обіймів і всіляких проклять, що означали найвищий ступінь радості, всі порозсідалися навколо вогнища. Уляна поставила на розстеленому на землі килимі всілякі закуски й напої, які приніс із собою Дмитро, і сама сіла коло Кармелібка.
Кармелюк оглянувся кругом; засмаглі, грубі обличчя товаришів, які сяяли радістю, бачивши свого отамана, повернули йому знову веселий настрій.
— Ну, панове-товариші,— промовив він, наливаючи манерку, яку йому підставив Дмитро,— зібралися ми знову всі цілі й неушкоджені на злість ненависникам нашим. З пазурів смерті вийшли,— отож доля ще за нас, отож пісня
наша ще ие доспівана, а довго ще гримітиме по рідній стороні на страх нашим ворогам, на радість нашим братам! Нехай же ця церша чарка буде на здоров’я, а ворогам нашим на безголов’я!
Тост отамана зустріли гучними схвальними вигуками, всі потяглися до нього цокнутися — хто погариком, хто срібною чаркою, а хто й просто пляшкою. Веселий гомін розлігся над вогнищем.
— Стривайте, панове,— нараз промовив Кармелюк стурбовано,— чого це я не бачу поміж нами дядька Явтуха?
При цьому імені всі похмуро потупились.
— Умер? Піймали?
Уляна й— Андрій зітхнули.
— Та що ж, пане отамане,— відповів Андрій,— мабуть, йому, сердешному, по солодко довелося... Мабуть, спіймали ляхи.
— Коли ж, яким чином?
— Та тоді ж, як накрили й нас. Ти ж, пане отамане, послав його до корчми розвідати, як то пані з паничами до нас завітала? Ну, він і пішов, а назад уже не повернувся, напевно, попав просто в руки панам.
— Так, так, так! — скрщшув Кармелюк, ударивши себе по чолі.— Господи, а я ж то згарячу й забув про йього.
— А хоч би й не забув,— перебила Уляна,— що ж би ми могли вдіяти? Тільки б себе занапастили, а йому нічим би не допомогли: ляхів же було вдесятеро більше.
Ніхто не заперечив отаманші; всі сиділи, понуривши голови, й похмуро дивилися в землю. ,
Незвичне зітхання вирвалося з оброслих мохом грудей солдата.
— А жаль Явтуха, дуже жаль: вірний був фланговий та й ротний би з нього вийшов добрий!
Солдат замовк.
Важке мовчання насунуло на співрозмовників; темрява, стовпившись в ущелині, оточеній лісовими нетрищами, гармонувала з настроєм розбійників.
— Ех, та що там і казати,— гірко мовив солдат і щосили вдарив шапкою об землю,— таке вже наше життя! Як видно, всім нам один кінець: теліпатися між небомЛ землею!
— Ні, братове,— сказав Кармелюк,— так не можна! Тим ' тільки ми й держимося на землі, що стоїмо один за одного, як брат за брата. Не можна залишати товариша в біді, чого б це нам не коштувало: вони ж тепер на нього самого всю свою диявольську злу помсту обрушать. Треба врятувати його!
.— Та як? Де шукает його? — спалахнула Уляна.— Якщо ж вони вже його перепровадили в кам’янецьку тюрму, то ми звідти не вирвемо його!
— Не біда,— сказав Кармелюк,— Довідаємося тільки, куди ляхи його запроторили, а це зовсім не важко: без хлопів пани ні з чим не "впораються, а хлопи нам розкажуть усе, аби тільки він був живий, а тоді нехай я не буду розбійник Кармелюк, якщо не буде Явтух знову коло вогника з нами чарку кружляти.
Впевнене вирішення отамана знову повернуло всім бадьорий настрій. Всі з азартом узялися до їжі й питва, перекидаючись веселими жартами й дотепами.
— Ну, Дмитре,— звернувся нарешті Кармелюк до солдата, вгамувавши перший голод,— ти, мабуть, про 'Нас уже все знаєш, розказуй, як сам справився, чому запізнився? Ех, якби ви прибули якраз на ту пору, нагріли б ми ляхів добре!
— Еге ж, розбили б ущент! Ну та всього ж не вгадаєш. Хто б сказав, що той сліпий на одне око — шпигун панський? Правда, отаманша його одразу незлюбила, а який же, шельма, був старанний! Куди но пошли — перший! Ну, вже я перервусь, а піймаю його, собаку,— очі солдата злісно блиснули,— одиишу йому так, що й друге око йому рогом вилізе... Я йому на три темпи! А запізнився я тому, що занесло мене далеко,— провадив він, одразу міняючи тон.— Іде, отамане, діло на лад! Пройшов яі на Волинь, доходив до самого Крем’янця, ну й, коротко кажучи, підогріли панів і орендаторів добре...
При цій мові солдата, сповненій самовдоволення й вихваляння, серце Кармелюкові болісно защеміло.
— Ну, для цього, брате, не варто було й ходити! — промовив він иевдоволено.
'— Що ти, отамане, та хіба ми тільки палили? Ми й добич привезли чималу! Самих чистих грошей двадцять тисяч злотих, ось що!..
— Ех, діти, діти,— з гірким докором промовив Кармелюк,— годі вже нам жартувати: палите ви й грабуєте без пуття, кривдите винного й невинного. Забираєте інколи й міщанський скоті
— Що ж, батьку, може, й трапилося коли,— відповів солдат,— та від цього ж не вбережешся. Е, та що про це казати! Про ноги не думають, коли голова в петлі!
— Та й міщани бувають такі жмикрути, що не кращі за панів-ляхів! — гаряче втрутилась Уляна.—Всього ж і не берем, на їхній вік вистачить!
— Все це не те,-не те! — провадив Кармелюк, не відповідаючи на слова Уляни.— Є в нас спільний ворог, страшний ворог, його треба передусім здихатися! Чи чули ви, друзі мої, що тільки витворяє Янчевський з своєю мерзенною комісією! Натовпами висилає до Сибіру неповинних селян. Катує не тільки чоловіків, а й жінок, і дітей,
— Смерть звірюці. Янчевському! — крикнула Уляна.
На саму згадку про цього переслідувача, який мало не вчинив над ними найжахливішої розправи, вся кров шугнула їй у голову, очі загорілися дикою злістю.
— Смерть Янчевському і комісарам! —■ крикнули всі розбійники, потрясаючи шаблями.
Луна підхопила той вибух страшної злості й понесла його глухим рокотом угору по ущелині.
Якусь хвгілииу Кармелюк сидів мовчки, похиливши голову, але осі" вій підвів очі. Він бачив обличчя од важних розбійників, які палали гнівом і жадобою ігомсти.
— Смерть не смерть,— промовив вій,— а дії тієї підступної комісії треба припинити. Ми напишемо скаргу в Петербург, викладемо в ній усе наше горе, будемо просити милості й будемо благати, щоб судили нас, як хочуть, аби тільки прислали для суду над нами суддів-єдиновірців, а не наших же переслідувачів панів-ляхів... Ну, а поки наша скарга дійде, нам* треба зібратися, з’єднатися всім ватагам і накрити всіх суддів-комісарів.
— Гм! — крекнув солдат.— Це було б добре: накрити всіх зразу, мов купу мух долонею! Але ж вони збираються в місті, а не в селі, отже — па них з одною ротою не підеш, а треба збирати весь корпус. А де ми таку силу людей зберемо? Немає в нас такого табору; наші ж становища всі — ущелини, та печери, та ліси.
— Та хоч би й знайшли місце, чим ми прохарчуємо всіх? Де хліба наберемо? — перебила Дмитра Уляна.
— Ще з провіантом можна було б і владнати,—провадив Дмитро,—послати на фуражировку — і квит, а тільки ж такої дивізії в мішку не сховаєш: зараз піде гомін, і поки ми їх накриємо, вони викличуть військо, ну, а з російськими військами нам не мірятися... їй-богу, пане отамане, краще діяти врозсип. Навіщо нам стільки людей під одною командою? Ротних вистачить на всіх та й добутку буде на кожного брата вволю. Хіба ми не знаємо, кого Янчевський закликав у свою судову койісію? Хіба ми не знаємо, де проживають ці несправедливі судді? Хіба не падають перед Карме-: люком усі замки, всі засуви? А, хай вовк мене з’їсть, поки ще наїде слідство, одіб’ємо в панів охоту записуватися в судді, чорт їх забери!
Промова солдата була резонна, це відчули всі; в Уляни вона викликала шалений захват.
— Так, так! — заговорила вона з гарячковою швидкістю.—— Вони нахвалялися, що задушать нас димом, як вовків. Добре ж, ми їм і покажемо, що ми — вовки, страшні, люті вовки! Ми накриватимем їх усюди: в лісі, на великій дорозі, в їхніх палацах, в їхніх опочивальнях, під час бенкетів, під час сну!! Нехай од страху перестануть вірити брат братові, а чоловік — дружині, нехай не знають спокою ні вдень' ні вночі, щоб шматок хліба їм не йшов у горло, щоб ковток води застрявав у роті! Хай женеться за ними скрізь по д’ятах жах і душить їх холодними руками за горло, як душив нас у печері їхній страшний дим! А!.. Ми будемо з’являтися до них зненацька у страшну нічну годину, будемо слухати, як вони кликатимуть на допомогу, як крики їхні завмиратимуть у пустих покоях, будемо бачити, як вони плазуватимуть перед нами й проситимуть ридаючи: "Життя! Життя!.." Як кричала я в печері, коли нічим було дихнути. А!.. Ми пригадаємо їм усе по слову, щоб від самого тільки жаху очі їм і голо ї гал и в л обі й розу м скалам утився в голові!..
Од хвилювання й швидкої мови Уляна .йог густо почервоніла. Вона задихалася, слова виривалися в неї з лиховісним шипінням, спотворені злістю очі блискали, мов очі дикої кішки, що намірилася кинутись на свою добич. Вона була страшна в цю хвилину.
Кармелюк глянув на неї, і неприємне почуття знялося в його грудях. Він сам горів бажанням помститися на Янчев-ському й знищити його комісію, але вигляд цієї розлюченої жінки, яка дихала дикою жадобою крові, справив на нього відразливе враження.
Проте Дмитрові і його товаришам і мова, й образ Уляни, як видно, сподобалися.
— Молодець, отаманшо! — хвацько вигукнув солдат.— Диявол, а не жінка! Люблю таких!
Цим похвальним епітетом Дмитро слушно охарактеризував те враження, яке справила Уляна. І мимохіть при цьому вигукові солдата в уяві Кармелюка постав тихий образ Олесі, з очима, повними сліз, звернутими на нього. Він знову придушив непрохане зітхання й промовив, не дивлячись на Уляну.
— Так, братове, в$ша правда: не до серця мені така робота, але так буде безпечніше й певніше. Тільки не треба продавати без потреби крові; але вже проклятого Янчевського ми покараємо так, що й чортам занудить,
Схвальні вигуки розбійників укрили його слова.
— А тепер,— казав далі Кармелюк,— пора й на спочинок: ранок вечора мудріший, завтра обміркуємо, що і як починати.
Час був пізній, а тому всі задоволено прийняли пропозицію отамана, тим більше, що й сита вечеря, й добре питво також хилили до сну. Онисько й інші старші пішли до загону, що розмістився обабіч ущелини,, понад кручами, а Дмитро й Андрій розташувалися тут же коло вогнища.
Кармелюк зостався також коло вогню.
Уляна підійшла до нього й доторкнулася до його плеча.
— Іване, голубе мій, чого сидиш? Ти ж утомився,— промовила вона ніжно,— іди, я постелила тобі там,— вона показала в глибину ущелини,— спочинь, засни!
— Спасибі, серце! — відповів Кармелюк.— Але не турбуйся про мене, іди лягай, а я краще зостануся цього разу тут.
— Чому?
— З цього боку відкритий вихід, Гололобий може заснути та й ошукати його не важко.
— Пусте, він не засне та й Андрій з Дмитром тут.