Коли б це сталося в моїм домі, то я би його на тім проклятім чубі казав повісити. Він заповідав упадок Польщі, нашої спільної матері, заповідав бунт, непослух, розпинався за тим хлопством, з якого сам вийшов. Ну прошу, — говорив сенатор, б'ючи рукою по чолу, — і я міг на хвилю підозрівати, що то перевдягнений шляхтич. Так мене той хам своєю огладою обманув. Кажу, ваша милість, і прошу в ім'я наших шляхетських спільних ідеалів, прожени його зараз з дому, не дай затруювати шляхетських дітей бунтарською, хлопською отрутою, вижени його зараз, бо я не можу однієї ночі під одним дахом з ним ночувати.
— Не хвилюйтесь, ваша, милість. Я Конашевича знаю, та його спосіб говорення, але він зовсім не є кровожадним, то чоловік правий!.
— Ха-ха-ха! — сміявся злобно пан Хлодніцький, аж йому черево тряслось. — Хлоп — і правий чоловік! Зі мною повинен був говорити інакше, бо я йому нерівня. Ваша милість, не фортунний вибір. Хто вашій милості таке порадив? То, певно, якоїсь шизматицької голови концепт.
Пан Аксак побагрянів:
— Ваша милість зволили забути, що і я належу до грецької церкви, і прошу покірно так зневажливо не висказуватися про мою віру.
— Нема що багато говорити: прожени його зараз. Його місце при конях, а не в шляхетських покоях.
— Не можу вволити волі вашої милості, бо я господар в моєму домі і я не малолітній.
— Знайшов свій свого, — говорив сердито пан сенатор. — Ви всі однакові і тільки блахманите очі Речі Посполитій, що ви їй вірні, а держитесь тої клятої шизми.
— Ваша милість! Гостинність має свої права, але рівночасно накладає на гостя певні обов'язки. Я ще раз прошу не обижати моєї віри.
— Я зараз звідси забираюся, — кричав пан Хлодніцький.
— Не обмежую волі вашої милості, за мою щиру гостинність платите мені обидою.
Пан Аксак вийшов від Хлодніцького червоний, мов буряк. За ним услід вийшов і пан Хлодніцький та став кликати свою службу, якій приказав зараз складати у купу речі і збиратися в дорогу. Ніхто не знав причини такої зміни. Служба знала, що тут посидять кілька днів, і розтаборились з цілим крамом.
Аксак пішов до жінки і розповів їй свою розмову з гостем.
— Хай собі їде. Ми до цього не дали причини. Будемо мати науку на будуче, щоб з ляхами у жодні приятелювання не заходити. Чого пан сенатор Конашевича чіпався? Гадав, що йому поклони битиме, а ми з цілою родиною прямісінько підемо до костьолу. Не знаю, чи то брак виховання, брак підстав товариської оглади, чи польська зарозумілість?
Пан Аксак вдоволився тим, що почув від жінки, і пішов до Конашевича:
— Прогнівив вашмосць сенаторський маєстат мого гостя, він зараз вибирається від мене.
— Коли я його прогнівив, то чого ж на вашу милість свою злість зганяє? Я запевняю вашу милість, що я поводився і говорив чемно і достойно. Краще мені було до нього на розмову не йти.
— Не роби собі, вашмосць, з цієї пригоди ні раз нічого. Він, погнівавшись на тебе, накинувся зневажливо на нашу благочестиву віру, а я, річ природна, цього собі чемненько, навіть надто чемненько, випросив. Я такого, не зважаючи на обов'язки господаря, не міг стерпіти.
У Конашевича заблищали радістю очі:
— Цього я і надіявся. Виходить, що наша церква знайде в потребі могутніх оборонців між нашими православними вельможами. Переді мною пан сенатор якось про шизму нічого не говорив, а це щастя, бо я був би не змовчав, а могло вийти ще поганіше.
Пан Хлодніцький, виїжджаючи, хотів попрощатися з панею Аксаковою, та вона заявила, що нездужає, і до нього не вийшла.
Він виїхав від Аксаків, не попрощавшись ні з ким.
Того дня вже панського обіду не було. Конашевич зі своїми хлопцями наїдав борщ і вареники зі сметаною.
В цілім домі настав давній порядок.
Конашевич заходив між київське міщанство. Всюди його радо приймали. Заходив між купців та ремісників цехових, бував на весіллях і хрестинах. Усі не знали, де його посадити. Загально звали його козаком Петром, "той пан Петро, що у пана судді Аксака живе, паничів учить і має у нього велике слово".
О. архімандрит, коли про це довідався, поїхав зараз до Аксаків. Він тою справою дуже зацікавився. Це копало пропасть поміж шляхтою римської і грецької віри і тим самим зближало вельмож до церкви.
— Петре, ти моя надія. Коли б ти знав, чого я по тобі жду, то ти би аж злякався.
Увесь час свого побуту в Києві не мав Петро жодної вістки з Чепелевого хутора. Часом стрічав Петро козаків з Січі, та ніхто не знав сказати, що у Чепіля діється.
Х
Як Петро виїхав від Чепеля з запорожцями, стало на хуторі, мов по війні. Січові гості нічого собі не жалували — ні їжі, ні напитків, і цілий домашній порядок пішов горідном. Тепер по тих співах, музиках і гульні стало в хуторі тихо, мов вмерця винесли. Усі відчували брак Петра, а особливо Маруся. Вона зразу не виходила цілими днями з своєї кімнати, де їй усе нагадувало коханого Петра. Усе, чого Петро дотикався своєю рукою, вона цілувала ніжно і берегла, мов дорогу пам'ятку.
Мама до неї не торкалася. Краще її було оставити саму, чим розважати, а воно само від себе перейде. Те саме робили і всі домашні. Горпина заходила до неї частенько, а тоді не було між ними іншої розмови, лиш про Петра.
За кілька днів важкого смутку Маруся отямилась і взялася знову за свою буденну роботу. Але вона дуже перемінилась за той час. Вона споважніла і зробилась мовчазлива, начеб її десять літ віку прибуло. Коли співала, то лиш у себе в кімнатці і то лише ті пісеньки, котрих Петро любив слухати.
Якось зимою випало сотникові поїхати з кількома козаками в дорогу на кілька днів. В хуторі хазяйнувала сама сотничиха з челяддю. Не було це нічого незвичайного, бо таке не раз траплялося, тепер, взимі, був час спокійний і не було жодної небезпеки.
Одної ночі, коли всі вже спали, почула Маруся, як дуже собаки на хуторі загавкали та й відразу замовкли. Це її чогось занепокоїло, і вона встала.
Мати каже:
— Певно, десь вовка зачули. Тепер якраз проти святого Миколи вовки у тічки збираються.
— Мені чогось лячно. Коли б це вовк, то собаки би не замовкли. Я піду в челядну та розбуджу кого, щоб подивився.
— Так бодай надягни кожушину та обуй чоботи, бо, чого доброго, ще перестудишся.
Лиш що Маруся вийшла в сіни, як вдарило луною крізь оболонки. Маруся відчинила двері і скрикнула. Це загорілась стайня. А там стояли воли, корови та коні. Вони, прочуваючи небезпеку, стали ревіти. Маруся кричала:
— Гей, вставай, бо горимо!
А сама побігла у двір, щоб відчинити стайню та випустити товар, поки челядь повстає.
Не перейшла ще половини обори, як її хтось сильними руками позаду, мов кліщами, обхопив. Маруся скрикнула раз, та в цій хвилі заткали їй рота і при-слонили рядном голову. Вона чула, що її хтось несе поперед себе і втікає щосили.
З хати повибігала челядь і стала рятувати стайню. На селі вдарили на пожар у дзвін церковний. Люде стали збігатися до пожару і гасити огонь. Огонь був очевидно підложений. У цій метушні про Марусю усі забули. Вони почули, як скрикнула, та думали, що пожар тому причина. Лиш згодом, як потушили огонь, сотничиха оглянулася за дочкою. Ніхто не знав, що казати, бо ніхто її не бачив. Мати була в одчаї, шукала за нею усюди, кликала. Усе даремно. Усі потратили голови — дівчина пропала. А тут така ніч, що й сліду не побачиш.
Козаки посідали на коней і роз'їхались у різні кінці.
Старий Онисько каже до сотничихи:
— Нашу Марусю хтось викрав, бо в огні згоріти не могла. Мені дивно, що наші собаки цього злодія через ворота пустили. То мусив бути хтось такий, кого вони знають, бо чужого би на куски порвали. — А далі Онисько скрикнув: — Господи святий, це, певно, Срулькова робота!
Усі тепер нагадали собі жидка.
Старий Онисько схопив з стіни рушницю, вибіг до стайні, сів на коня таки без сідла, прикликав за собою собаку і полетів за ворота. За ним поїхали два козаки.
Марусю понесено геть за хутір, де не доходило світло пожару. Вона пручалась з усієї сили та не могла себе освободити. На тім місці стояли якісь дві постаті на конях і держали третього коня за поводи. Той, що її ніс, сів на коня. Йому підсадили Марусю і всі троє помчали вихром у степ.
— Тепер ти будеш моєю, хочеш ти чи не хочеш. Мусиш забути свого Петруся, чортового сина.
Дівчина аж завмерла зі страху відразу, побачивши біля свого лиця погане рябе лице Сруля.
Гнали так аж до світу. Тоді стали під якимсь деревом, позлазили з коней. Маруся вже не мала рядна на лиці та усіх бачила.
Крім Сруля, було тут ще двоє обірванців, розбишак страшних, мов чорти. Марусі відіткали рота, але зв'язали позаду руки. Тепер, вдень, побачивши таку красу, аж язиками прицмокували. Срулько не зводив очей з дівчини, аж горів увесь.
Один з розбишак каже:
— То ти, миршавий, хочеш, щоб ця чудо-дівчина з тобою, поганим, жила?
— По це ж я з вами їхав.
Тоді той розбишака узяв його за вухо і каже:
— А ми за що з тобою їхали? Чим ти нам заплатиш за труд?
Срулько поблід:
— Те, що я вам обіцяв, уже почасти дав, а решту дам зараз. — Він вийняв гаманець з кишені і подав розбишаці.
— Вибачай, небоже, не для пса ковбаса, не для кота сало. Дівчину ми беремо собі. Вона варта султаншею бути, а перший стрічний татарин дасть за неї п'ятсот
червоних, а два рази стільки візьме за неї на базарі у Кафі або де-небудь.
Маруся чула те все і відразу зрозуміла, яка їй доля призначена. Вона перелякалась так, що серце геть застигло, і не могла промовити словечка.
— Так ви мені хочете відібрати мою добичу? — скрикнув Срулько не своїм голосом і блимнув люто очима, мов вовкулак, та заскреготав зубами.
Розбишаки стали сміятися:
— Не хвилюйся, козаче, і не сердься, бо ми її вже взяли.
— А мої гроші, що я вам заплатив?
— Говорім на розум. Де нам на думку прийшло, щоб таке гороб'яче опудало, як ти, посмів посягнути на таку кралю? Ми думали, що це буде якесь гоже-негоже. Ти навіть набрехав перед нами, що вона тебе любить, а вона дивитись на тебе не може не сплюнувши, а це дівчина — хоч у султанський гарем. Та ми твоєї кривди не хочемо, ось маєш твої гроші, а дівчина — наша.
Він шпурнув Срулькові гаманець з грішми в лице. Срулько посатанів. Хвилинку подумав. Вони гадали, що він з тим погодився. Та він миттю вихопив ножа і штовхнув Марусі в груди в саме серце.
Дівчина застогнала раз і впала, мов підкошений цвіт, на сніг нежива.
Розбишаки скрикнули:
— А ти, злодію, що зробив?
— Хай не буде ні мені, ні вам, коли так, — говорив Срулько, запінившись мов скажений пес.