Старий Карналь передбачливо поселився між Лизьківкою й Пакільців-кою, забезпечившись, таким чином, і від безводдя, і від нарікань за жадібність до загальної води.
— Та ти, Петре Андрійовичу, в справах свого колгоспу обізнаний чи не краще за основну свою роботу! — слухаючи ці історії, вигукнув Пронченко з доброю заздрістю в голосі.— А в мене вже не виходить.
— Іноді мені здається, що я досі живу там, у селі, а сюди тільки навідуюсь час від часу,— роздумливо мовив Карналь.— Невже над нами так тяжіє місце народження? Адже я в рідному селі прожив лише перших шістнадцять років свого життя, в наступні двадцять чотири — носило мене по світах. Так от же — весь час повертаєшся туди і враження таке, ніби й не виїздив звідти. Та й у моєму селі мене якось ніколи не сприймали всерйоз як ученого чи там якогось директора, керівника, світило-пе-ресвітило. Так і лишився для всіх Петьком-Петриком, ось і наша дорога Зінаїда Федорівна...
— Яка для тебе лишилася Зінькою,— засміялася та.
— Ну, так, Зінька. Але ж ти — голова колгоспу і я це знаю, і ти щоразу ділишся зі мною своїми клопотами...
— А ти — ділишся? — Зінька наставила на нього могутні, всі в орденах груди, аж Карналь зробив порух, ніби хотів одсунутися. Жінка, за якою може сховатися ціла держава.— Чи ми коли чули від тебе про твою роботу, про твої проблеми? А як можна ставитися всерйоз до того, чого не знаєш? В тебе, Петре, знаєш, нехлюдівський комплекс!
— Який комплекс? — Пронченко відверто тішився цією перепалкою.— Ви що його, Зінаїдо Федорівно, до князів записали?
— Так він же — як той толстовський князь Нехлюдов. Приїде в село, походить, позітхає за якимись берестками або осокорами — і знов на рік пропав у своїй столиці, заховався за свої електронні машини. А не те щоб сказати: чорте-бісе, Зінько, давай тобі втулимо якусь машину, хай твоя голова хоч трохи спочине. Бо ж хоч розірвися. Хліб дай, молоко дай, м'ясо дай, овочі дай, фрукти дай, а в колгоспі звикли як? Щоб усе було: і пшениця, і олійка, і цукор свій, і мед, і смушки, і поросятка, і яєчка, і хрін, і редька. Тисячогалузеве господарство. Хіба тут встигнеш? Хіба все осягнеш?
— Ти ж сама не захочеш вузької спеціалізації,— сказав Карналь.— Звикла, щоб усе було в своєму господарстві, все своє, свіженьке. Що там для механізаторів, що для дитсадка, що для старих, що для передовиків. Там тобі медок, там свіжина, там маслечко, там олійка. Звичайно, так нагосподарюєшся, неминуче розпилення і сил, і засобів, але так ви всі позвикали, головне ж — нема ще в нас координування, нема точного розподілу функцій між колгоспами в межах району, області, республіки.
— Спеціалізації ще нема,— визнав Пронченко.— Хоч це й не моя галузь, але знаю, бо й у промисловості ми ще не завжди цього досягаємо.
— То от ти нам постав свої машини, хай вони все обчислять, все скоординують,— сказала Зінька.— Я своєму секретареві ЦК тільки натякнула, а він відразу й згадав про тебе. І здивувався: чому ж не пробуєш помогти землякам?
— Машини ще дорогі для окремого колгоспу,— зауважив Карналь.
— Попросимо в держави кредиту.
— Окрім того, що тобі дадуть машини? Ну, створиш ти колгоспний обчислювальний центр. У тебе в конторі зараз скільки людей?
— Троє. Від сили четверо.
— А то треба буде десять або й двадцять чоловік.
— Отакої? Що ж то за машини такі? Всі кажуть про вивільнення робочих рук, а воно виходить — якесь машинне закабаления, чи що?
— Для машини потрібно збирати інформацію. Сама вона цього не зробить. її треба годувати інформацією, закладати в неї дані, а вже вона обробляє дані й видає результати, роблячи це в тисячі й мільйони разів швидше за найдосвідченіших працівників. Коли ми встановлюємо машини на заводах чи в установах, маємо справу з компактністю виробництва, з великою концентрацією робочої сили й матеріальних засобів. А в колгоспі? Розкиданість техніки, людей, величезні простори, неповторність, нестандартність операцій, маса речей, які не піддаються математичній формалізації. Як ти переведеш на мову математики, скажімо, процес проростання пшеничного зерна? А машина розуміє тільки математичну мову!
— Ви вчені — вам і знати,— рішуче заявила Зінька.— Від нас вимагають хліб і м'ясо, а від вас вимагатимемо отої, як там ти сказав, формалізації чи мобілізації!
— Це завдання на ціле десятиріччяі
— А ти подумай, Петре Андрійовичу,— втрутився Пронченко,— може, й справді почати думати вже й у цьому напрямку? Може, ми належимо до останнього покоління, що тяжіє до природи, не може уявити себе відірваним від безмежних полів, мріє про трави в росах, про весняні ліси, про тихі води з зеленими вербами над ними...
— А ще вимите дощами листя на деревах,— підказала Зінь-ка,— та шелест кукурудзи ранньої осені, та запах матірки. А для мене воно все зливається ще й з іншим, уже з новим. Вже воно не просто степ, а гектари зернові й гектари кормові. Вже не просто жайворонок над весняною борозною, а оранка й сівба. Здавалося б, прості слова: оранка, косовиця, молотьба. А так і дзвенять у серці.
— А я можу додати слідом за моїм улюбленим письменником,— охоче продовжив це своєрідне сумування за красою Карналь: — "Тепер ми' їздимо на автомобілях, їздимо дедалі швидше й швидше щороку, бо дороги стають кращі, відстані — більші, а Великий ліс, де ще буває звір, щороку стискується, як моє життя..."
— Творчу паузу закінчено,— рубнув рукою повітря Пронченко.— А як до діла, Петре Андрійовичу? Що ти можеш пообіцяти? Автоматичні системи управління неминуче мають перекинутися й на землю. Щоб узяти з неї максимум і водночас зберегти максимум її краси й неторканності, без якої людина не може жити так само, як без хліба, щоденно. На механізованих комплексах автоматизувати все зможемо так само, як у заводських умовах. А коли дійде справа до безмежних ланів, до хліба, до овочів, фруктів, квітів? Як тут? Не посадовиш же коло кожного кущика інформатора, який харчуватиме твої машини? Сам розумієш, що це нічого не дасть. Формальне виконання плану по автоматизації управління, а користі — нуль.
— То ти задля цього приїхала? — знову спитав Зіньку Карналь.
— Сказано ж: нарада голів колгоспів.
— А ти для виступу вибрала саме цю проблему?
— Ще що? В мене проблем і без цього вистачає! Ось говорили тут у Центральному Комітеті, а я візьми та й похвалися своїм славним земляком. Мене й спитали: а коли в колгоспі автоматичну систему управління? А я не знаю, з чим його їдять і якою ложкою. Ти й поясни. '
Але Карналь не пояснював. Не вмів і не любив популяриза-торства. Він уявив собі. Тисячі років сіють люди хліб і тисячі років призбирують досвід, стривожено поглядають на небо, мнуть у пучках грудочки грунту, пробують на зуб молоду зернину, виважують на долоні колосок. Збирається і щоразу губиться безслідно зі смертю кожного носія запас досвідчень гірких і радісних, і щоразу кожному доводиться здобувати втрачене знову роками, десятиліттями, розгадувати таємниці, щоб з одного лиш погляду знати, коли сніги поїдуть з гір, коли молодий дух піде степом, як перезимувала озимина, де ліпше сіяти ячмінь, а де просо, що віщує сорок дощів, а що — сорок спекотливих днів, що буде, як грім ударить на голе дерево, а що — коли садки зацвітуть удруге? І як сонце сходить, а як заходить, і які хмари, і як пливуть по небу, і куди летять птахи, і як співає півень, і чому свиня мостить під себе солому — ніякі інститути ніколи не скласифікують і не розділять між собою за своїми наукозими інтересами всього того, що зберігається в пам'яті народній і губиться без кінця, а тоді знов народжується. Здобутки зрештою переважають, але ж і втрати — незліченні, іноді просто трагічні. Простіше там, де все вже усталене, перевірене століттями. Скажімо, в їхніх місцях усі знають, що сливи найліпші в Лучках, вишні в Мишуриному, кавуни — в Келеберді, пшениця — в Ряб-цевому. А коли налітає стихія? Ось була безсніжна зима з страшними морозами, всі поля на весну стали чорні, не зеленіло, не пробився жоден паросток, страшно було дивитися. Карналь летів до Ростова, пролетів над усією Україною — і все внизу було чорне, ніби на пожарищі. В районі всіх голів зобов'язали: пересівати ячменем і вівсом. Завезли посівматеріал, встановили строки. Найпростіше, ясна річ, було виконувати вказівки. А чи буде хліб після вказівок? На це в районі відповіді ніхто не давав. Та й питати ніхто не наважувався. Зінька теж не питала, але вдома зібрала старих колгоспників, прийшли дід Гнат, Андрій Карналь, Петро Загреба, довго сиділи, мовчали, думали. "Воно може бути, а може й не бути",— сказав нарешті дід Гнат, найстаріший. Тоді так само мовчки пішли в степ, блукали по чорному озимищу, докопувалися до колишніх корінців, нюхали землю, брали на язик, сиділи навпочіпки, мовби до чогось дослухалися. Збоку це могло видатися цілковитим безглуздям. Що можна шукати в почорнілому, вимороженому за зиму полі? А таки знайшли. Зачинилися з Зінькою в її кабінеті, довго розважували всі можливості. Можна й пересівати, але якщо суха гесна, все пересіяне загине, вигорить, і соломи не збереш. А озимина ще жива, ще корінчик тримається. Суха весна для нього навіть корисна, бо він прогрівається й пожене в ріст. А там у травні підуть дощі, хай і невеликі, а таки й будемо з хлібом. З посіяним будемо, а з пересіяним — навряд.
— А коли весна вдасться холодна й дощова і заллє ці корінчики і вони не оклигають? — спитала Зінька.
— Ні,— сказали діди,— прикмети вказують на весну теплу й суху.
— А коли станеться всупереч прикметам? Адже бувало й таке?
Бувало й не раз. Все може бути.
— Тоді ж що? — знов поспитала Зінька.
— А що? — відверто сказав Андрій Карналь.— Буде з тобою те, що колись зі мною. Знімуть з роботи. Може, й з партії виключать. За невиконання вказівок. Коли ж рискнеш і виросте в тебе пшениця на весь район або й на цілу область, то дадуть орден.
Зінька рискнула й одержала орден, але ж не всі можуть рискувати, не скрізь є мудрі діди, та й діди теж не скрізь однакові. Зате вказівки діють невблаганно й постійно, як закони природи. Сій у холодну землю, починай збирати недозріле, хай доходить у валках, молоти мокре, висушиш згодом.
А тільки спробуй собі уявити: усі поля, всі ферми, всі дерева, річки, струмки, землі — єдиній системі точного, безпомилкового автоматичного управління.