Коротка ясно-зелена її спідничка має на вітрі. Бере в Омелянчихи копаницю і швидко грабає суху землю.
— О! Панночко! Ви так виполете всі гарбузи, — каже Омелянчиха.
Ольга лишає копаницю, йде далі, наспівує "Гуси-лебеді", ховається в молодих соняшниках, щоб по хвилині виринути ген там далі, між яскраво-зеленими житом та пшеницею. Маки, волошки, кукіль, кашка, жайворонки, сонце і вітер — рве і ловить, нанизує вінками, в думці ловить перепілок, шугає з чорногузами у висотах, розпливається білою хмариною в синьому казані неба.
Потім темні маси сосон та дубів заступають її і хтозна, що там з нею роблять. Вона біжить від стовбура до стовбура, цілує шорстку зелень моху, кричить знизу до дятла, що бавиться життям хробачків, їй мариться далека путь, океан далечі, ціле небо щастя. І коли бачить жовтого мотиля чи бронзового хруща, чи в’юнку білку з язиком огню, вона виривається сама з себе, і душа її там — в повітрі, на краєчку дубового листа, на галузі сосни, що висить над кручею.
Сміються її, подібні до свіжого ранку, уста, а очі її залиті вщерть силою дужого щастя. З кручі зривається і, розмахуючи руками, як крилами, вона навмисне падає сторч униз, не долетівши до землі, бо, мабуть, вітер, трави і власне серце втримали її на ногах. Під нею вправо і вліво дорожина, спереду — луг з очеретом. Це той самий, по якому вона бігла зимою на ковзанах. Тепер це джунглі: птахи клекочуть, шумить очерет, гойдаються пірначі шувару. Ольга підняла і широко розкинула руки, випнула перса, і сонце ллється на неї з висот коронатої сосни, яку легко торкнути малим пальцем, піднятим на рівень ока.
Як це дивно, що час не хоче зупинитися, що сонце біжить небом, мов боса дівчина через луг, що стає воно над осокорами Дніпра і що треба вертатися! Ольга простує низом, понад лугом, дорожиною, що гнеться луком довкола морозівського острова. Там, де мала криничина з кадубцем, повна прозорої рідини, з лапатими водяними павуками, Ольга зупиняється, відкидає спідничку, сідає на цебрині кадубця, черкає долонею криштал води і п’є. Фу! Хитає головою. Насторожено дивиться, бачить чорного птаха, що висить на стеблині, і їй смішно. — Киш! — махає рукою Ольга, птах пурхає і, лаючись, тікає в щілину між шуваром та небом.
Ольга виходить на закрут дороги, звідки видно далекий луг. Сонце вперлось у Дніпро і далі не може. Вода здалека свіжить, осокори облиті сріблом, що скапує на купи червоно-янтарної лози та на калюжі білого піску. "Чекаю тут до заходу сонця", — думає Ольга. Стає, прикриває долонею сонце, вітер ззаду ворушить волосся, затискає між ноги спідницю. Ольга дивиться туди, де три кущі вербини закривають стежку на Канів. Нічого там не бачить, але вперто, довго дивиться, виривається вибухом серце і летить, душа нап’ята, мов вітрило. А час, як стій, біжить, а сонце погрожує падом, а гори Дніпра підступають, ніби готові підняти цілу землю.
І раптом… І раптом Ольга здригнулась! Тонкі руки й ноги затремтіли. Здається, щось чорніє. Ольга вже потягнулася вперед. Ще нічого не видно, ще нічого не можна сказати. Стежкою ходять різні люди. — Андрій! — виривається в Ольги дико і різко, і вже, мов стріла, летить через трави, осоку, болото, стрибає й падає — зривається і далі біжить. І ось під ногами стежка, перешкоди подолано, руки розставлені, і ось вони, ті обійми, безмірні, як цілий, цілий світ: — Андрійчику! Моє ти ясне сонце! Чекаю цілий день! Андрію! Милий! Рідний! Щастя! — і швидко, швидко говорила, щоб висловити разом усе.
А він несе на плечах тяжкий наплечник. Заходив до Канева, тому й спізнився.
— До Канева? До мене? — і знов рвуться викрики зворушеного щастя, якого не можна втримати в межах. А потім ідуть поруч і сперечаються за наплечник. Обличчя Андрія червоне і залите потом. — Дай! Андрійчику, дай! — Вона хоче, бачте, звалити той тягар на себе. Андрій сміється, здіймає наплечник, перекладає на плечі Ольги. — Не впади! — каже Андрій, але Ольга вже присідає. Андрій регоче, а Ольга дивується: — Невже це таке тяжке? Що там маєш? — і мацає наплечник, і сама відповідає: — Книжки.
— Дарвін, — кидає Андрій. — А ще Брем! Тепер я взявся за природу, — каже Андрій і підкидає наплечник.
Йдуть поруч — рука в руку, нога в ногу, стежка вузька, і ступають травою. Як звичайно, ніби чорна хмарка, з воріт виривається старий Кудлай, язик йому зовсім випадає з рота; він завжди однаково вдоволений, коли може привітати когось зі своїх. Ольга біжить йому назустріч, хапає за товсту, м’яку шию, але він рветься, виривається, легко здіймається на задніх лапах і цілим тягарем валиться з розгону Андрієві на груди. За любов — любов. Андрій міцно стискає старого приятеля. Далі йдуть троє. Брама відкриває свої крила, вікна бризкають сонцем, ялини здивовано шепочуть і стелять тінню путь, вал бозу горить і не може згоріти, між глицями паркана визирають келехи жовтих лілей, з вікна Іванової кімнати дивиться заросле, руде обличчя, а Ольга кричить: — Андрій! Андрій! — і вимахує правою рукою.
Іван, Мар’яна, Омелянчиха, чужі дівки. Андрій звалює наплечник, мокрий і червоний попадає в обійми, всі з гамором втискаються у вузькі двері передпокою. Андрій вивертає нутро наплечника, між стосами книг знаходить те, що приніс.
— На, Іване! Добився! Вдоволений? — і подає Іванові папір.
— О! Це треба відсвяткувати! — каже Іван значущо. — Мар’яно! Дивись! Гратулюю! — і брати міцно тиснуть руки, а Іванова тверда, як дошка. Ольга в безмежних висотах, Мар’яна м’яко тисне Андрієву руку.
Приходить повільно й похило старий, ноги сірі від землі, син цілує брудну руку, Іван подає папір. — Ага! Свідєтєльство! — каже старий, хоча не бачить. — Подякуй Господу Богу!
А ввечері ціла родина знов у знаній своїй старій їдальні довкола просторого білого столу. Вікна навстежень у сад, мотилі і хрущі, і різні запахи, і легкі шерехи. Лапата, мов павук, нафтова, з бронзи, лампа горить над столом і виливає рештки світла за широке вікно на кущі аґрусу та порічок. А разом зі світлом виривається і летить у темінь вечора багато сміху, що цього разу звучить, мов гімн перемоги.
В повітрі цієї весни і літа з їх зливами, блискавками й озоном вичувався також чад і гар боротьби розбурханих пристрастей. Громи на землі і на небі. Часом "раннім ранком, на зорі", отам, під туманами, в напрямку Золотоноші. Іншим разом гриміло з-під Переяслава. В усіх кінцях світу гуло й гриміло, а земля, здається, мовчала, ніби приречена, тільки іноді бряжчали вікна відгомоном великого гніву.
По шляхах і дорогах завжди якісь вояки, а за ними завжди стара, оббита "шестидюймовка". Засмажений сонцем і підбитий вітрами Ванька лоскоче гармонію і співає: "Ех, яблочко, куда котішся. Попадьош Махну в рукі — не воротішся", а на грудях його брудного убрання, як знак його темноти, якась ганчірка, і ця мудрість жене його якраз по цьому шляху, щоб упасти "в рукі Махну" або самому його піймати…
На хуторі з раннього ранку і знов до раннього ранку — праця й обережність. Тяжке і ненависне місце, бо тут росте пшениця і стоять спокійно корови. Це — злочинне місце, і воно мусить бути покаране. Люди з хутора добре знають свою вину і сплять обережно. Коли вертаються з косінки, один із них бере на плече зброю, стає десь за кущем розцвілого жасмину і наслухує мову ночі.
Старий Кандор, дуже вже старий, але міцно живучий, закоптілий всередині бакуном, назовні сонцем — ціле своє життя має діло з дрібними бджолами. Вечорами він, звичайно, сідає на призьбі, завжди на самоті смокче цибух своєї, подібної на глечик, люльки, похитує головою, ніби на лисину його сідають мухи, і спокійно бурчить: — Дожилися! — І після цього виймає повільно з зарослих уст цибух, міцно спльовує, а потім довго витирає мокре місце на колінах полатаних штанів.
Інколи бувають зливи, б’ють громи. Літо духманно-тепле, з молочно-білими туманами по темно-зелених лугах. В очеретах зграї качок, схожих на шматки крилатого вапняку, крейдяно-білих чайок, цибатих чорногузів. Газет тепер не читають, а вісті йдуть від вух до вух, а інколи просто летять з вітрами. Знають, що "комунії прийшла остання година", що десь там "Петлюра петлює", а звідти, як Дін, "пре Денікін".
— Господи, Господи! Чекали ми того добра — чекали! — чується повна докору мова. — А тепер не відмиєш ніяким милом, — як чума, хай нам Бог простить.
— А я б, люди добрі, сказав, щоб їх усіх забрав нечистий, і це було б те найлучче, — каже котрийсь, наймудріший.
А одного разу, після кількох місяців надуми, використавши нагоду, що біля нього саме була його хора дочка Маланка, яка майже нікуди не виходить і яка майже ні з ким не говорить, старий Кандор сказав: — А знаєш, за що вони, оті Леніни, воюють?
Маланка навіть не подивилась на Кандора, але він такою увагою не розчарувався. — За хліб Божий, — відповів собі Кандор, а по часі додав: — Але хліб, дитино, росте тільки в душі доброї людини. В порожній душі ніяке зерно не зійде.
Кандор, на жаль, дуже рідко зустрічається з Іваном, а ще рідше з Андрієм. А вже зовсім не зустрічається з доктором Лоханським, а ті навчили б його багато дечого. Старий мусить затикати вуха ватою зі свого старого піджака, бо йому стає бридко, коли з усіх боків стільки говорять про смерть.
Іван ці місяці живе вісткою, яку дістав від Мар’яни. Йому здається, що час розпочати наступ. Цікавиться кожною діркою в плоті, хвилюється кожною коровою, що телиться, шукає по хуторах коней, цілі тижні проводить з ковалями в кузні, де куються нові плуги. А Мар’яна росте й наливається, ходить поважно, зріє, мов колос, виймає старі намітки, обрізки перкалю, а коли приходить увечері Іван і бачить ті клаптики білої матерії, йому здається, що це підготова виграти найбільший бій.
А Андрій хай собі не думає, що шматок паперу, який він дістав недавно, — це є кінець. Ні, він так не думає. На осінь їде до Харкова і вступає в університет. Чому саме до Харкова. А тому, брате, що Київ надто робить революцію. А нам треба, брате, вчитись, бо час не чекає, а життя коротке. А тим часом Андрій сидить над природою. Днями на лугу з косою, вечорами в кімнаті з Бремом, ночами в саду з рушницею. Йому інколи здається, що все-таки иа цій землі і саме в ці дні з цього великого хаосу родиться не менш велика епоха.