У всьому бачиш дурість, ницість, зраду. І немає такої підлості, котрої не можна було б підозрівати навіть у кращих людях.
Його слова перервала Розалія, яка нечутно з’явилася в кабінеті.
— А! — здивувалася вона**" І наш поранений Геркулес тут? — Але в тоні, яким були промовлені ці слова, прозвучала, крім подиву, й прихована досада.— Чому ж пан не лікує свою ногу? — додала красуня, щоб пом’якшити тон першої фрази,—— Куля ж —( не жарт!
За Розаліею ввійшов до кабінету й Рудковський, але, помітивши Янчевського, відійшов у далекий куток і набурмосився. До нього наблизився, важко перевалюючись з боку на бік, суддя й почав його в чомусь пошепки переконувати.
Янчевський кинув у їхній бік злий, сповнений ненависті погляд, і колюче відповів Розалії:
— Що куля? Бувають рани й набагато тяжчі! — І він холодно приторкнувся до руки Розалії.
Розумію: уколи самолюбства. Але я допоможу панові їх заспокоїти.
— Весь коло панських ніжок,— кисло усміхнувся Янчевський і потім додав недбало: — А пані кохана добре знає Читецького?
— А що? — трошки почервоніла Розалія, але, побачивши цілком спокійне обличчя Янчевського, ту ж мить заспокоїлася.—* Звичайно, він скільки разів бував у нас на полюванні, навіть не раз стояв з хортами коло мене; подарував мені минулого року дві живі сарни. Дуже добре я його знаю. Але ж і пан його також знає.
— Звичайно, звичайно... Але ж то він, здається, їхав з коханою пані в кареті й провів її до корчми?
— Він! — твердо відповіла Розалія й сміливо глянула Янчевському в очі.— Але навіщо це панові?
— Зараз поясню. Ще одне запитаннячко: чи не згадував він пані про одного такого Зеленського?
— Ні, нічого не казав... Розповідав тільки про те, як разом з паном презусом облягали печеру і як стріляв у бестію Кармелюка.
— А! — протяг Янчевський.*— В такому разі все пусте: його підозрівали в зраді, але якщо був разом з пані, то я тепер цілком спокійний... Цілком,— сказав він ще раз, потираючи руки, й, змінивши тон, промовив удавано веселим голосом: — То, виходить, разом будемо діяти? Дружно! Правда?..— підкреслив він, впиваючись очима в обличчя своєї співрозмовниці.
—‘О, звичайно! Хіба ж пан міг сумніватися.в цьому? — ніжним шепотом додала Розалія і з найчарівливішою усмішкою простягла до Янчевського обидві ручки.
— Ніколи, ніколи! — з пафосом промовив Янчевський і схилився до ручок красуні.— Піймаємо гайдамаку, але ще раніше — його коханку. О пані кохана, моя володарка, цілком має рацію: жінка й обманить, і продасть!.
Він голосно засміявся, але в його сміхові крізь удавану веселість пробився затаєний лиховісний тон...
Чотири дні ждали Кармелюка Андрій і Уляна коло яру.
На другий день, увечері, до них приєдналися Дмитро з Ониськом та всіма іншими орлятами. Вже по дорозі до корчми вони почули від селян про розгром їхнього старого гнізда і зараз же поспішили заховатися в глибині лісу, а там уже Дмитрові не важко було розшукати серед відомих йому таємних сховищ; новий табір Кармелюка. Залишивши хлопців під орудою Ониська, він подався на розшуки, і після двох невдач наткнувся нарешті в третьому місці на Уляну Та АНДРІЯ.
Ту ж мить закипіли запитання, розпити й відповіді. Двічі змушена була Уляна розповідати солдатові всю історію їх нечуйапого порятунку, і щоразу Дмитро перебивав її розповідь вигуками дикого захоплення й подиву.
— Тьху ти, сто чортів йому з фельдфебелем у зуби! — нарешті скрикнув Дмитро, з усієї сили вдаривши шапкою об землю.— Та це ж те саме, що вирвати у вовка з рота ласий шматок! Ех, прийняв би я, їй-богу, й двадцять шпіцрутенів на спину, щоб тільки поглянути, як оскаженів той собачий син, коли побачив, що пташки вилетіли з його рук.
— Ну, пісия-то ще не доспівана,— серйозно сказала Уляна,— ми от вилетіли, а як справився отаман? Чи не наткнувся, вибираючись із дісу, на ляхів? З ним же, був і хлопчисько.
— Все, мати командирша, все! Розповідали нам люди, що якраз саме отаман з усім своїм кодлом з-під носа в панів утік і що Янчевський із своєю командою поїхав додому лютий, як скажений вовк!
— Ну то, виходить, батько врятувався! — радісно скрикнув Андрій.— Коли з лісу здоровий вибрався, то там уже його й з хортами не піймають!
— Го-го,т~ підтримав і Дмитро,— відступить у повному порядку!
Уляна зраділа надзвичайно, почувши звістку, яку приніс Дмитро; надія на швидке побачення з коханим отаманом повернула їй звичайну веселість.
— А поки приїде отаман, пригости нас, якщо є чим, та
розкажи, як справився? — весело звернулась вона до Дмитра. ■ •
Солдат охоче виконав наказ отаманші.
— Ще б не було чим пригостити! — весело відповів він.— Такого винця дістав, що аж-аж! Малина! — І, вийнявши з-за пазухи запліснявілу пляшку й свою нерозлучну манерку, вік заходився розповідати про свої подвиги, про те, скільки пограбувань вони вчинили об’єднаними силами й скільки бравих рекрутів він привів із собою.
Уляна неуважно слухала його розповідь; її напружений слух жадно ловив щонайменший шерех у лісі, ждучи звитяжного посвисту отамана. Але навкруги скрізь було тихо.
— Та ти не слухаєш мене, мати комапдиршо! — скрикнув нарешті Дмитро й додав, підморгуючи бровою: — Все ждеш отамана? Не бійся, прийде... Так я ось учишо диверсію та приведу сюди весь наш батальйон ігачшпадок штурму.
Минула ніч, настав ранок третього дня,— Кармелюк усе ще не повертався.
Тривога. почала знову мучити Уляну; тисячі найжахливі-ших випадків, які могли зустрітися отаманові на дорозі, спливали в її уяві. Бліда, схвильована, вона то виходила на підгірок, то сиділа нерухомо, опустивши руки, прислухаючись до найменшого шереху.
— Та чого ти гризеш себе, командиршо? — звернувся нарешті Дмитро до Уляни.— Врятувався ж отаман, це ж правда, як бог святий!
— Врятувався, а чому ж не їдо? — відповіла Уляна, підводячи на Дмитра палаючі сухимвогнем очі.
— Мабуть, довелося доброго гака дати.
— Та батько ж і сам казав, щоб три дні його тут ждали! — втрутився в розмову Андрій.
— Ну то й тривожитися нічого,— авторитетно сказав солдат,— значить, вирішив заїхати кудись.
— Куди ж?
Але запитання Уляни зосталося без відповіді. Дмитро тільки знизав плечима й промовив:
— А хто ж його знає? Якщо звелів ждати три дні, то, певно, недарма... Щось надумав...
Сам того не відаючи, своїми словами Дмитро ще дужче роз’ятрив ревнощі Уляни. Було тільки дві гадки, які пояснювали таку тривалу відсутність Кармелюка: або його схопили ляхи, або він кудись заїхав. Перший здогад відкидала звістка, яку привіз солдат; залишався тільки другий, і він підтверджувався ще й тим, що отаман заздалегідь попередив, що повернеться тільки через три дні. Від’їжджати так далеко, щоб замести слід, було й марно, й нерозсудливо. Отя^е, він зразу гадав кудись заїхати. "Але куди? Куди? Чому він не сказав їй? Чому приховав?" — казала собі сотні разів Уляна, знемагаючи від ревнощів і злості.
Минула ніч, отаман не повернувся. На четвертий день уранці товариші знову почали говорити про те, куди міг заїхати отаман. Цього разу неспокій охопив уже й солдата, й Андрія*
А чи не повів він сам свого хлопця назад у Головчии-ці? —• сказав Андрій.
При цих словах Уляна відразу спалахнула.
— Так, так! — скрикнула вона, радісно хапаючись за думку, яку подав Андрій.—Тому-то він і відокремився від нас з хлопцем.
Ця гадка, цілком імовірна, визволяла її з нестерпних мук ревнощів, але разом з тим ще дужче посилювала турботу про долю Кармелюка.
Це зрозумів і солдат.
— Ну, якщо туди пішов, то діло погане,— сказав він.— Там же Пігловський, а до нього може заїхати й Янчевський,
і ще хтось, а діти, звісно,— діти.
— Та й минулого ж разу спіймали батька тільки через те, що пін пішов у Голопчитщі: там його й вислідив Янчевський,-— додав Андрій.
Тривога охопила всіх. Після короткої паради ухвалено було, що коли отаман не повернеться до ночі, то Андрій
і солдат, котрі краще знають ту місцевість, подадуться в Го-ловчинці на розвідку.
LIX
". ■>
Вже темна ніч повисла над лісом, коли Кармелюк під’їхав до вузької ущелини, яку тепер зайняла Уляна. То було дно якоїсь звивистої гірської річки, закидане великими брилами каміння й стовбурами вивернутих з корінням дерев, що попадали з високих круч. Мабуть, ним текла вода тільки під час злив, тепер же дно було вкрите купами нанесеного піску й каміння. Вже здаля Кармелюк помітив у цій вузькій щілині, що звивалася в глибину, світлу точку — то палало вогнище. Побіля вогнища лежали на киреях Оиисько, Андрій, Дмитро і ще два ватажки. Уляна стояла далеко попереду; її чуйне вухо давно вже вловило тупіт кінських копит. Вся вона, освітлена червонуватим світлом вогнища, тріпотлива, спрагла, вирізьблювалась на темному тлі ночі як уособлення тривоги й чекання.
Кармелюк пробирався по дну ущелини ходою, злізши з коня. Кругом було темно, як у могилі, тільки далекий мерехтливий червоний вогник показував напрям. Каміння, * скелі, стовбури розбитих дерев раз у раз перетинали піщане річище.
Мовчки просувався Кармелюк, заполонений своїми думками. Тільки фиркання коня порушувало похмуру тишу уще-
ЛИНКі
— Хто йде? — почувся оклик, і з-за уламка скелі, що виступала на середину річища, підвівся озброєний з голови до ніг розбійник.
— Свій,— відповів Кармелюк,— вовк з лісу.
— Отаман! — голосно крикнув Гололобий, кидаючись до свого любого ватажка.
Голосний крик його пролунав угору по ущелині, і у відповідь на нього почувся такий же радісний жіночий крик: "Отаман, отаман!" І Уляна, мов стріла, помчала вперед, перескакуючи через каміння й колоди.
— Ти, ти?! Янку, Іване!! Живий, здоровий!? Чому не їхав? Чому запізнився?! Змучилась, ждучи! — засипала вона Кармелюка запитаннями й поцілунками, повиснувши йому на шиї.
— Та довелося заїхати...—Кармелюк назвав навмання одне з далёких сіл,— і переднювати в паламаря, бо пани розсипали кругом погоню.
— Господи! Так і чула моя душа! — скрикнула Уляна.— Змучилась же я, серце геть перетліло!..— І вона знову кинулася до Кармелюка й, обнявши його за шию, гаряче пригорнулася до його грудой.
З деяким зусиллям відповів Кармелюк на її поцілунок і непомітно постарався визволитися з її міцних обіймів. Цей бурхливий вияв любові в присутності сторонньої людини справив на нього неприємне враження: тут було багато пристрасті й вогню, та не було тієї знадливої жіночості, котра так чарувала його в Олесі.
— Ну, Гололобий, бери коня, а ти, Уляно, веди мене до вогника,— промерз і зголоднів я дуже,— звернувся він до Уляни, щоб не дати їй помітити настрою, який охопив його.
— Зараз, зараз, соколе мій! Все є! Все готове! — радо скрикнула Уляна й кинулася вперед.
Люди з ватаги, які лежали коло вогню, почули голос Кармелюка й кинулись йому назустріч.