Отоді в професора Отави з'явилася вже й зовсім тверда надія, що врятує він собор, хоч сам, може, й не врятується, тобто напевне не зможе врятуватися, але хіба ж щось там важить його життя поряд з Софією!
Ще трохи, ще! Так здавалося Гордієві Отаві, однак незабаром прийшла трагічна звістка, що Харків знов у фашистських руках, а це ж ішла вже весна сорок другого року, війна тривала довго, мало не рік, весна була безрадісна, холодна, жахлива весна. Професор Отава відчував, що ось-ось з ним буде докінчено, але не відступався від свого впертого, безнадійно сміливого плану порятувати Софію, далі вів мовчазне змагання з Шнурре, ставив і руйнував на другий день риштовання, кілька разів починав навіть роботи, але припиняв, посилаючись на те, що шукають не там, де слід, що нічого не виходить, що реставратори працюють не досить обережно й не так кваліфіковано, як належало б у соборі, який залічується до найцінніших мистецьких пам'ятників цивілізованого світу. Тоді з'явився в професоровій квартирі Бузина. Той самий Бузина, що до війни. З тою самою статурою, навіть шанобливості в нього не поменшало до професора, а в мові з'явилося й геть смішне: кожне довге слово Бузина розділяв навпіл, вставляючи поміж тих двох частин пробачення. Виходило таке: "Плат-даруйте!-форма", "Натура-даруйте!-лізм", "Популя-даруйте!-ризація".
— Ви звідки? — спитав його професор Отава не те що здивовано, а просто для годиться.
— Даруйте, але з Харкова, — сказав Бузина, вмощуючись.
— Але ж ви... евакуювалися, здається? — професорові важко було вимовляти це слово. Рятівне, прекрасне тепер слово "евакуація". Виїхав би він — і нічого б не було. Головне — Борис. Але ж собор, Софія!.. Її не евакуюєш! І Києва не евакуюєш. Заводи? Що ж, заводи щасливіші за міста, навіть за окремих людей щасливіші, бо заводи потрібні багатьом, а поодинока людина може бути й нікому не потрібною. Міста ж люде кидають часто. Столиці засипані піском. Ніневія, Персеполіс, Вавілон... Але Бузина й столиці — речі несумісні.
— Роз-даруйте!-бомбилі! — сказав Бузина.
— А інститутські сейфи? — з жахом спитав Отава, бо знав, що там — найцінніше: старовинні пергамени, раритети, і той шматок пергамену, що він двадцять років тому дістав з засмоленого глека, — теж там, у інститутських сейфах.
— Роз-даруйтеі-бомблені, — безжурно промовив Бузина.
— Тобто як? Сейфи — розбомблені? Але ж це — неможливо!
— Даруйте, професоре, але тепер усе можливе, — потягнувся смачно Бузина. — От і ви спів-даруйте!-робітничаєте з німцями. Хіба це можливо? Але факт!
— Я не співробітничаю, — твердо сказав Отава. —-Я не зрадник. Я...
— Не бійтеся мене, — милостиво дозволив йому Бузина, — я чоловік свій. Все знаю. І цілком поділяю ваші погляди, В Харкові я працював у газеті "Нова Україна". Друкувався під псев-даруйтеї-донімом. Вгадайте — яким? Ніколи не вгадаєте! Паливода! Той самий професор Паливода. Пам'ятаєте, його знищили, а я вос-даруйте!-кресив! Але ж платили!.. Чотириста карбованців на місяць, а кілограм хліба на ринку—сто п'ятдесят. Пайок хліба — двісті грам. Хіба то хліб? Сльози! І це — на Україні!
В Бузини, окрім пробачливості, в мові з'явилася ще незвична для нього енергійність. Дивовижне поєднання: енергійність вислову з боягузливістю думок.
— Але ж, здається, — зневажливо мовив Отава, — ви тоді на вимогу отих зневажуваних тепер вами "більшовиків" згодилися привласнити працю професора Паливоди, поставивши своє ім'я під його статтею.
— Тільки тому, що в тій статті були анти-даруйте!-радянські думки. Професор Паливода прославляв старовинні фрески и мозаїки, проти-даруйтеі-ставляючи епоху князівську епосі боль-даруйтеі-шевицькій, яка нічого подібного не створила. Я ж був настроєний анти-даруйтеі-радянськи вже тоді, але з певних міркувань...
— Що ж до мене, — підійшов до нього Отава, — то я з міркувань, яких не стану розкривати перед такого жалюгідною душею, як ви, вигнав вас із свого помешкання тоді, роблю це й нині. Геть!
Він показав рукою на двері, але Бузина й не ворухнувся. Розсівся ще вигідніше, посміхався безжурно й нахабно, надув щоки, зробив "паф! паф!".
— Все відомо, — сказав, фамільярно .підморгуючи професорові — Аб-даруйте!-солютно все! Вас не вилікувала навіть війна, професоре Отава. Але! — Бузина підніс палець. — Час роман-даруйте!-тики минув. Не романтики й фантазій вимагає тепер наш народ, а впертої напру-даруйте!-женої праці. Всі не-даруй-теї-обхідні умови для цієї праці створюють нам наші німецькі друзі й керівники.
— Геть! — вигукнув Отава.
Бузина підвівся. Скинув з себе прибраний блазенський наряд, сказав твердо, без жодних словесних вихилясів:
— Німці не знають, хто ви, професоре Отава. Няньчаться з вами занадто довго. Випадково я довідався про ваше саботажництво в Софії. Од такого большевицького прислужника іншого не доводилося й ждати. Ви думаєте, я забув про Михайлівський монастир? Скільки вам заплатили тоді большевики? Завтра я продам німцям це повідомлення ще дорожче! І сам покерую роботами в соборі!
Він пішов до виходу, а Отава навіть не вигнав його далі, не і; зачиняв за ним дверей, зробив це Борис і радо б запустив у . дебелу спину йому чимсь важким, якби мав під рукою. Коли і прибіг до батька, батько плакав.
— Ти повинен зневажати мене, Борисе, — сказав він синові.
— Не треба, батьку, — пригорнувся до нього син, — я тебе розумію, не треба...
— Ні, ти нічого не знаєш. Я тільки вдавав з себе завжди твердого й послідовного, а насправді ж був безхарактерним і боягузливим створінням. Моє життя — це суцільна помилка, нікому не потрібне, згаяне марно...
— Батьку! — злякано вигукнув Борис. — Що ти ото на себе...
— Ти нічого не знаєш, — знов повторив професор, — але повинен знати... Твій батько... Це було, коли ти ще був зовсім малий... Оголошено тоді конкурс на проектування нового центру Києва. Подано на конкурс кілька проектів. Одні пропонували створити новий центр на Звіринці, щоб з Наводницького мосту відразу в'їздити до нових, соціалістичних дільниць, а цю частину міста лишити як архітектурний спогад про минувшину. Друга група авторів пропонувала перепланувати площу в кінці Хрещатика перед філармонією і винести новий центр на дніпровські береги, просто в парки. Треті наполягали на тому, щоб поруйнувати все, що лишилося від князівських, експлуататорських епох, і на місці древніх городів Володимира і Ярослава створити пам'ятки нової епохи. Починати треба було від Михайлівського монастиря, бо він займав вихід на дніпровську кручу, звідки мав ..розпочинатися монументальний ансамбль. Спалахнула суперечка навколо Михайлівського монастиря, знайшлися відважні й розумні люди, які захищали монастир, надто ж його собор, де були безцінні мозаїки й фрески, але сила була не на боці тих людей... В суперечку втягнуто й мене. Спершу я займав позицію помірковану, але потім на мене натиснули, дали мені до зрозуміння, що йдеться не тільки про створення нового центру Києва, а й про створення, може, цілої школи нових мистецтвознавців, серед яких, здається, бажано б мати також ім'я Гордія Отави. Потрібен був мій підпис під листом, у якому заперечувалися доводи професора Макаренка про докончену необхідність зберегти Михайлівський монастир. Я не підписав листа в категоричній формі, я додав до нього, що слід неодмінно зняти в соборі найцінніші мозаїки і фрески. Але хіба це змінило справу? Потім, підписавши, я зрозумів, яку тільки помилку вчинив. Коли прийшов на лекцію до своїх студентів, то не став їм у той день нічого читати, сказав тільки:
"Сьогодні я зробив помилку в своєму житті, на жаль, найстрашнішу і невідворотну". І не стримався — заплакав перед усіма. Так ніби чогось варті сльози чоловіка, який поруйнував собор! Сльози мають вартість лише тоді, коли зрошують будування... Потім я помилився вдруге, приставши на пропозицію Шнурре...
— Ти рятуєш Софіюі — вигукнув Борис.
— Я нічого не врятую. Я ніколи не доведу, що не став зрадником, не пішов у полигачі до окупантів.
— Ти робиш патріотичну справу, — так само впевнено промовив хлопець.
— Вони знищать і собор, і мене, і тебе. Цей Бузина... Ти повинен негайно втікати з Києва, Борисе...
Тоді стріляли в кожного, хто вибирався з міста не по шосе, але Борис зумів почепитися на вантажну машину, яка їхала через міст, завезла, щоправда, вона його не на чернігівську, а на харківську дорогу, але то вже були дрібниці. Два дні витратив він на те, щоб знайти куму баби Галі в Літках, ще день пішов на кумині розпитування й розохкування, Борис благав тітку, щоб вона допомогла йому, лякався, що вже нічим не зарадить батькові, ввижалися йому страшні сцени, нарешті вночі до куминої хати прибилося кілька веселих чоловіків. Один з них, чомусь незвично блідий, уважно вислухав Борисову плутану розповідь про Софію, про батька, про Бузину, про Шнурре, трохи подумав, сказав:
— Софію знаю. Возив туди перед війною своїх школярів на екскурсію. А от з професором Отавою не знайомий. Хоч і чув. Та й він, мабуть, мене ж не знає?
Чи жартував, чи всерйоз.
— Мабуть, не знає, — вирішив бути відвертим Борис, бо цей чоловік з блідим, знекровленим обличчям і вдумливими чорними очима викликав на відвертість.
— Ну, дак доведеться познайомитися, — тепер уже жартівливо підморгнув чоловік Борисові, — ось мої хлопці поїдуть з тобою, а ти їх проведеш... Тільки там не дуже щоб до німців, бо хлопці в мене гарячі, жарнуть з автомата — і капець!
"Хлопці" були два дужі, червонощокі поліцаї. І не тільки в поліцейській формі, але й з справжнісінькими аусвайсами, які не викликали ніяких підозр на контрольних пунктах по дорозі до Києва, бо служили хлопці, будучи водночас партизанами, в місцевій районній поліції, що давало змогу використовувати їх там, де прямою силою партизани нічого не могли вдіяти.
Благополучно переїхали вони своєю підводою міст, добралися до центру міста, аж на Євбаз, там випрягли коней, підклали їм сіна і спокійно подалися до Софії, хоч Борис ладен був летіти туди, сповнений найлихішими передчуттями. На територію Софії вирішили ввійти крізь ворота дзвіниці, потім "поліцаї" знудьговано швендяли собі коло митрополичого дому, а Борис, користуючись своєю перепусткою, пішов до собору. Вартовий коло входу знав його, байдуже пропустив досередини, Борис мало не впав, зачепившись здерев'янілими від незрозумілого страху ногами за високий поріг, в очі йому різонуло світлом від юпітерів, спрямованих якось навкіс до дверей, вириваючи з пітьми стовпи, що підтримували хори, а вище — фрески, на які Борис не став дивитися, не помітив навіть їхніх барв, вся його увага скупчилася на невеличкій групці людей посеред собору: двоє в цивільному, двоє в військовій формі, ще далі були солдати-реставратори, але вони відтиснуті були в боки, мов глядачі цієї жахливої драми, що відбувалася перед їхніми очима і перед очима в Бориса, бо один з них, що в цивільному, був його батько, професор Гордій Отава, а другий — Бузина, і професор душив Бузину за горло, а той безпорадно випручувався з міцних Отавиних стисків, двоє ж в уніформі — штурмбанфю-рер Шнурре і його ординарець, а також, здається, асистент Оссендорфер, — теж готувалися до участі в тому, що відбувалося коло них.