Ібрагім, поки зимував у Халебі, завів собі підлу наложницю, якусь Мухсіну, тоді відправив її до Стамбула, де спорядив для неї тайкома дім, і ця хвойда писала йому навздогін любовні послання. Тільки послухати, що вона мала нахабство виписувати: "Доки плачу й тужу, зболена й засмучена, несподівано пролунав милий звук ранкового вітру й доніс дорогу серцю мову вашого чарівного тіла і солодких уст". Хвала аллахові, що султанські улаки перехопили цей лист і принесли їй. Як смів цей мерзенний чоловік протиставити султанській сестрі якусь повію! І якої кари заслуговує він за свою зрадливість?
Роксолана мовчала. Що їй Ібрагім, що їй усе? Що має завалитися, завалиться тепер само. А вона має ще більше зміцнювати будівлю свого життя, зміцнювати сама, дякувати тому, хто ВОЗВИСИВ її возніс, поставивши поруч із собою, може, й над усім світом. Матусю рідна, бачила б ти свою дитину!
І знов летіли слідом за Сулейманом її листи до нього. "Мій великий володарю! Припадаю лицем до землі і цілую порох від Ваших ніг, притулку щастя. О сонце моєї снаги і благо мого щастя, мій повелителю, коли питаєте про Вашу послушницю, що їй через Ваш від'їзд печінка, як дерево, звуглилася, груди стали руїною, очі — як висхлі джерела; коли питаєте про сироту-утопленицю в морі туги, яка не розрізняє дня від ночі, котра страждає від любові до Вас, яка збожеволіла дужче за Фархада і Меджнуна, відколи розлучена з своїм володарем,— то тепер зітхаю, немов соловей, ридаю безперервно і після Вашого від'їзду перебуваю у такому стані, якого не дай боже навіть Вашим невірницьким рабам".
Султан відписував їй, повідомляючи, як брав кизилбашські фортеці, як увійшов у столицю шахову Тебріз, як рушив далі шляхами, якими ходив сам Іскандер, як пережив страшну ніч коло полишеного древнього міста Султани. Кілька днів ішло військо в холодній імлі й чорних туманах, тоді опинилося у темній гірській ущелині, і втомлені воїни поснули в наметах, між якими запалено тисячі вогнищ. Зненацька перед північчю над табором закрутився джинівський смерч. Мовби величезна повітряна п'явка всмокталася в землю, усі намети, крім султанового, були вмить розшарпані й рознесені навсібіч, смерч усмоктував у себе людей, тварин, зброю, усе, що траплялося на його шляху. Коли ж промчав над ущелиною, то за ним зринули туди потоки крижаного повітря, град і лід. З надр гір долинув зловісний рик, ніби там прокинулися всі демони пекла, і гук пройшов між людьми, віщуючи загрозу і несучи жах.
Люди замерзали на смерть. Гинули, жалібно ревучи, верблюди. Сніг не падав, а засипав воїнів, коней, мулів і все довкола. Люди перелякано тулилися одне до одного і просили в аллаха порятунку від гірських демонів, пробуджених кизилбашами. Сам султан перелякано щулився у своєму розкішному наметі, думаючи, що вперше в боротьбі за чисту віру небо подає йому такий зловорожий знак. Коли на ранок встало сонце, всі побачили, що сніг червоний, ніби политий кров'ю, і вцілілі кинулися утікати з тої страшної ущелини. Йшли непрохіддям, бачили більше змій, ніж рослин, з гір потрапили на трясовини Євфрату, тонули в них, гинули тисячами.
Великий візир звинуватив у всьому Скепдер-челебію, хоч хто б же міг боротися із стихіями?
Султан не став на захист великого дефтердара. Коли перед ним без опору розчинив брами великий Багдад і на першому дивані Ібрагім виступив із вимогою стратити Скендер-челебію за зраду, Сулейман не став слухати думку візирів Аяса-паші й Касима-паші і підтримав свого сераскера.
Скендер-челебію і його зятя Гусейна-челебію повішено на багдадському Ат-Мейдані, сім тисяч їхніх рабів пущено на продаж, пажів дефтердара, зодягнутих у золото, забрано до султанського двору, і згодом семеро з них стали візирами у Сулеймана, а двоє навіть великими візирами: Ахмед-арбанас і Мехмед з боснійського роду Соколовичів, званий Узун — Високий.
Уночі, після страти, Скендер-челебія приснився Сулейманові. Ніби душив його хусткою, допитувався: "За віщо мене повісив невинного?" Султан прокинувся, перестрашений у темряві й самотині, прокляв свого великого візира: "Бог дасть, Ібрагіме, незабаром і ти так само закінчиш!"
Знаходив порятунок і втіху лише в листах Роксолани, яка писала йому в Багдад:
"Всевишньому і його вівтарю тисячократну хвалу возносячи, радуймося й веселімося! Весь світ вийшов із пітьми, залитий світлом милості божої. Хвала господу за доброту, хвала Водителю! Нехай мій володар, мін падишах, мій високий поріг до Повелителя цього й того світу, благо світла моїх очей, якими дивлюся на цей світ, нехай мій шах і мій султан завжди веде святу війну, нищить своїх ворогів і здобуває землі, нехай заполонить усі сім сфер Джемшида, чоловік і джин хай упокоряться нашим велінням, хай бог боронить Вас від щонайменших нещасть і помилок, нехай поможе здійснитися усім надіям, які зродяться у Вашім благословеннім серці, хай будете мені Хизиром, хай бережуть Вас усі пророки й святителі, цілий світ хай весело й щасливо проводить свій час у Вашім щасливім затінку. І коли Всевишній дозволить, о володарю світів! — знову благаю його, щоб дав можливість і долю для Вашого щасливого повернення, щоб знов побачила Ваше благословенне лице і занурилася своїм обличчям у порох біля Ваших ніг!
Ніби сонце саме, проходиш і сяєш!"
У Стамбулі знов лютувала чума. Роксолана тулила до серця своїх діток, слала до султана гонців з листами: "Аллах змилується, і мор мине до прибуття мого володаря. Наші богоугодники кажуть, що смерть має щезнути, коли опаде осіннє листя".
І знов уписувала в листи рядок із свого вірша: "Ніби сонце саме, проходиш і сяєш!"
Султан повертався через Бітліс, Халеб, Антіохію, Адану,Конью. Цілих п'ять місяців ішов від Багдада до Стамбула, оглядав усе своє царство, творив суди, нагороджував усіх, хто відзначився, карав винних. Ніщо не вказувало на зміну його ставлення до Ібрагіма, його тепер звали тільки "сераскер султан", на долю Сулеймана лишався самий титул падишаха. Після повернення до столиці султан доручив Ібрагімові вести переговори із секретарем французького короля Жаном де ля Форс і дати Франціску капітуляції па право торгівлі й дипломатичні привілеї.
Тим часом, підкупивши двірських, до султана прорвався якийсь знавіснілий старий купець-мусульманин і став домагатися, щоб Сулейман повернув йому якусь рабиню, куплену в нього Ібрагімом за посередництвом венеціанця Луїджі Гріті. Згідно з шаріатом це був продаж, який підлягав затвердженню третьої особи, що була справжнім власником рабині. Цією особою був Гріті. Але тепер Гріті помер, тому його затвердження вважається недійсним, надто що рабиня вже перестала бути рабинею, а возведена в султанському гаремі в нову якість так само, як, скажімо, зерно може бути перемелене на борошно, а виноград перероблений на оцет. Тому рабиня має бути повернена купцеві, який її продавав, бо продаж її тепер став нікчемним.
Султан похмуро вислухав шаленця і мовчки махнув своїм дільсізам, щоб вони заткнули пельку цьому нахабі.
А ввечері покликав до себе Ібрагіма, щоб провести з ним, як бувало колись, цілу ніч у покоях Фатіха, розписаних італійцем Джентіле Белліні, за грою, бесідою, вином і спокійними роздумами.
Уперше Ібрагім прийшов до султана без своєї віоли.
— Хотів би почути твою гру,— спокійно сказав Сулейман.
— Настогидло! — недбало кинув Ібрагім.— Ліпше давай вип'ємо!
Не було вже поваги в його голосі, не запобігав перед султаном, не підлещувався, бо й навіщо? Сам був султан сераскер, рівний з падишахом, а то й вищий за нього в усьому.
Султан мовчки попивав вино, дивився спідлоба на чоловіка, якого він возвеличив, поставивши, може, й вище за самого себе. Знав про нього все. Може, шкодував, що не прислухався вчасно до голосу своєї Хуррем, яка тепер ухилялася від будь-яких розмов про Ібрагіма, ухилялася вперто, так, що навіть на його відвертість відповіла невизначенс:
— Я не можу нічого додати до сказаного колись, щоб не скаламутити священного спокою вашої величності.
А як можна не скаламутити те, що вже й без того скаламучене? Султан знав усі звинувачення, які висували проти Ібрагіма його візири й наближені. Двічі водив військо на Відень і обидва рази невдало. Без волі султана обіцяв мир Фердінанду, тоді як будь-яке перемир'я з невірними суперечить волі аллаха. В перському поході втратив половину мусульманського війська через свою нездарність, а в шаха Тахмаспа тим часом не загинув жоден вояк. І вийшло так, що турецьке військо тільки приминало траву, а не витоптувало її, щоб більше ніколи не підвелася. Великий візир показав себе нікчемним мусульманином. Колись кожний коран, який потрапляв йому до рук, цілував і прикладав до чола на знак найглибшої шани, тепер дратується, коли хтось дарує йому цю священну книгу, і кричить, що має задосить цього добра. Без суду, увівши в оману султана, добився страти чесного мусульманина Скендер-челебії, тоді як гяура-здирцю Гріті всіляко підтримував. Вів зрадливу політику в переговорах. Вбив руських послів, загарбавши їхнє майно. Покрив злочин Хусрев-бега, відібравши в нього рубін, заради якого боснійський санджакбег убив таємного посла матері французького короля, зраджує своїй жоні, султанській сестрі Хатіджі, завівши собі підложницю. Бунтував стамбульський мотлох протії самої султанші, наміряючись, може, й знищити її.
Кожного з цих звинувачень досить було для Ібрагімової смерті, але жодного з них султан не згадав тої ночі. Він пив вино, хмурився більше і більше, впівока стежачи за своїм знахабнілим улюбленцем. Тоді зненацька сказав:
— До мене пробився якийсь купець. Кричав про рабиню, куплену тобою, тоді про мій гарєм. Я нічого не міг зрозуміти. Ібрагім п'яно зареготав:
— Як же ти міг зрозуміти, коли ти турок!
— Купця страчено, тепер тільки ти можеш мені сказати...
— А що казати? — недбало відмахнувся грек, доливаючи Сулейманові вина.— Що казати? Було й нема. Всі мертві. Жодного свідка. Ні валіде, ні Гріті, ні цього старого ошуканця. Його звали Сінам-ага. Я заплатив тому негідникові дикі гроші. Тепер бачу — недаремно. Рабиня стала султаншею.
— Яка рабиня? — бліднучи, спитав Сулейман.— Про кого ти мовиш?
— Про султаншу Хасекі. Про Роксолану. Це ми з Гріті так її назвали — і покотилося по всьому світі.