Чітко постукував годинник у приймальній. В сусідніх кімнатах хтось ходив, але так тихо, ніби не торкався підлоги, не чути було вулиці.
Нарешті послання прочитано. Кілька хвилин помовчавши, не змінюючи тону, не повертаючи голови із зализаним волоссям, граф надтріснутим голосом попросив передати "його другові", тобто князю Лобанову-Ростовському, високу вдячність, він же, Аракчеев, сьогодні ж передасть вміст пакета "своєму повелителеві", що, мабуть, означало — самому цареві. Затим граф, ніби вперше побачив перед собою офіцера — немолодого, з сивуватими скронями, але з бездоганною виправкою і зовсім позбавленого улесливості, що зустрічалось серед відвідувачів графських не так часто, і тому, як видно, це вразило. Зазирнувши у папір, що лежав перед ним, спитав:
— Довго їхали?
— Майже два тижні, ваше сіятельство.
— Похвально... А де служите?
— В пансіоні при Полтавській гімназії. Доглядач при оному.
— А мундир?..
— Ваше сіятельство зволили спитати, чому ношу його?.. Відставлений з правом носіння мундира.
— Орден за що?
— Брав участь у Південній кампанії вісімсот шостого року.
Граф знову задумався, певно, не зразу і не все доходило до його свідомості. В подібнім випадку, мабуть, не зайвим було сказати щось таке, аби відзначити старання офіцера, який, без сумніву, заслужив добре слово, але капітан поводив себе надто вільно, незалежно, а це вже починало дратувати. І тому граф не знайшов можливим висловити якось своє благовоління.
Даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена, пан міністр ще раз сказав, що відповіді ніякої не буде, на словах просив передати вдячність князеві за всі турботи, а він, капітан, якщо бажає лишитись, щоб подивитись місто, може затриматись кілька днів, до речі, тут нині ярмарок відкрився, таких на Русі, далебі, не побачиш...
Котляревський вийшов від графа зі змішаним почуттям здивування і гіркоти: невже він говорив з військовим міністром? Де, в якій країні зустрінеш у такому високому ранзі настільки обмежену людину? Мучило ще й інше: чи варто було посилати його, давно вже не військового, з такою незначною справою? Відвезти пакета міг кожний військовий і молодший віком. Проте князь, мабуть, вважає, що, зробивши його своїм посланцем, удостоїв високої честі. Це не стільки гірко, як смішно, і, отже, треба від душі посміятись і не впадати у відчай.
Від нічого робити — день лишався вільним, бо екіпаж з Дрездена відправлявся лише завтра ранком — пішов на ярмарок, і не пожалів: ярмарок вразив його незвичайністю, щоправда, про деякі речі він чув і раніше, тепер міг все побачити на власні очі.
Збоку від центру головної площі розташувався театр мандрівних акторів — такі були й на Русі, заїжджали і до Полтави, і теж в ярмаркові дні; такий же, як всюди, намет, оточений критими фургонами, в якому і давались вистави. Трохи оддалік, праворуч, на зеленій галявці, розмістився ляльковий театр, у такому ж наметі, з такими ж фургонами поблизу. До цього театру йшло чимало вгодованих мутерхен [17] з дітьми.
Вперше в житті дивився китайські тіндалі, на високому помості, що нагадувало лобне місце поблизу московського Кремля, публіку розважали фехтувальники, які чомусь у дні окупації їх земель військами Буонапарте мистецтво своє призабули. На подібному помості напроти змагались акробати і чоловіки-богатирі, останніх час від часу змінювали жінки, вони користувались особливою увагою захопленої публіки. На ярмарку можна було бачити ненажер, які змагались, хто більше з'їсть; людей незвичайно високого зросту і карликів, поглинателів шпаг, вчених ведмедів, папуг, які вміли говорити: повторювати кілька завчених слів.
Несподівано опинився перед фокусниками, біля входу — як говорив напис — у кабінет жахів. Зазивали настирливо запрошували подивитись їхнє мистецтво, обіцяючи досі ніким не звідані гострі відчуття. Вони не відпускали, кроку не давали ступити, мало поли не відривали, і довелося ризикнути талером. Перед маленьким екраном в темному приміщенні якась молода жінка повільно роздягалась; залишившись в одному пеньюарі, кокетливо вигнула дебелі стегна і сказала: "Алес... Нох айн талер" [18] — і вийшла геть. Таких шарлатанів на Русі відшмагали б батогами і вигнали а ярмарку, а тут відвідувачі — товсті, в капелюхах і циліндрах бюргери — весело реготали і кидали до скриньки нові талери.
Сподобались воскові фігури, вони були настільки майстерно подані, що здавалися живими. Мав нагоду і повеселитись, слухаючи, як ревно вихваляли самих, себе зубодери, вони ж і окулісти.
Привернули увагу книжкові лавки, вони займали цілий ряд, зразу ж за мануфактурою і східними прянощами. Яких тільки книг тут не було! Одну книгу можна було легко сховати в кулаці, а іншу і не підняти. Він бачив книги, присвячені різним наукам, причому на багатьох мовах. Були б зайві гроші, взяв би побільше, але змушений був обмежитися лише новим виданням Шіллера і книгою, яка належала перу Гете.
Надивившись всякої всячини, вже зібрався йти, коли раптом під стіною старої крамниці загледів інваліда — без обох ніг; сидів він біля килимка, на якому розклав різні сувенірні дрібнички, мабуть, виготовлені ним самим: коники, дівча під казкову Лореляй з синіми очима і золотими кісками, ведмедики, кізки, птахи, і все це було зроблено з дерева, корінців, пучечків соломи, якихось клаптиків матерії, просто, але так гарно, що мимохіть привертало увагу. Біля килимка зібрався чималий гурт цікавих.
Котляревському кинувся у вічі розірваний на лікті мундир, худа шия, що випирала із несвіжого комірця, глибоко врізані зморшки на землистих щоках і подумав: мабуть, всі на світі інваліди схожі між собою; німець чимось нагадував старого знайомого полтавчанина — відставного солдата, інваліда турецької війни, що прослужив в армії понад двадцять років, і ще служив би, коли б не був поранений. Тепер сторожує біля лавок купців Алексєєвих у гостиному ряду в дощ і спеку, в сніг і град. І хто зна, чи є притулок у старого.
Відчувши погляд, німець підвів голову:
— Вас волен зі, гер гауптман? [19]
Він не міг стояти тут більше. Поспішаючи, видобув з кишені кілька монет і поклав на килимок.
Як в тумані, чулись голоси: інвалід просив пана офіцера взяти що-небудь на згадку, покупці — в париках і капелюхах — щось говорили і теж здивовано, нічого не розуміючи, дивилися услід диваку — російському офіцерові...
Ранком другого дня покинув Дрезден, по-дружньому попрощався з черговим офіцером штабу, який дав притулок на своїй квартирі.
За містом, на широкому тракті, довго дивився, як тануть у ранковому мареві кірхи, стіни фортеці, все місто, а потім відійшли назад і пригірки, і вітряки на них, вочевидь схожі на полтавські, що біля Київського в'їзду.
Згадавши Полтаву, гостро відчув, як знудьгувався за нею, тихою і затишною, за своїми пенатами, і здається, роки не бачив рідного обличчя матері...
Стоячи тепер біля настіж розкритого вікна, згадуючи день за днем свою подорож у німецьку землю, подумав, який, справді, широкий світ і як мало знають про нього люди; живучи за високими парканами, не підозрюють, їцо діється за ними, і світ від того здається їм тісним, вузьким, як небо в цьому віконці. Знаючи якусь дещицю про інші краї, люди без сумніву більше любили б і рідну землю, дорожчої від якої немає в світі...
У двері обережно постукали. Ввійшов доглядач станції:
— Екіпаж готовий, ваше благородіє.
— Дякую! Я теж готовий.
Дорогу, цього разу по давно і добре знайомих місцях, оживляв зустрічний поштовий диліжанс, одинокий ходок, якого, здається, бачив раніше десь під Полтавою, — така ж сіра свитина, важкий мішок за плечима, ціпок, постоли, — або і чумацька валка. Щоправда, зустрічі такі були рідкими, і все-таки, кожна нова хвилина наближала його до Полтави.
29
Минуло ще чотири дні швидкої їзди — і княжий посланець загледів нарешті околиці міста, примітив здалеку Київський в'їзд, і радісно закалатало серце: вдома! вдома! вдома!..
Як виявилось, його чекали біля самого в'їзду. Поруч зі знайомим будочником стояв чиновник губернської канцелярії. Він підійшов, ледь карета проїхала під високо піднятим шлагбаумом.
— Зі щасливим поверненням, ваше благородіє, — торкнувся капелюха. — Чекаємо вас уже три дні.
— Трапилось що?
— Нічого особливого... Наказано лише вас зустріти і тієї ж миті доповісти їх сіятельству. Справляться зволили кожного дня про вас. Чекають.
Все зрозуміло: князь хоче знати, що передало йому високе начальство, як оцінили його, генерал-губернатора, старання. Ну що ж, він готовий доповісти про поїздку.
Доповідь була короткою. Передав князеві вдячність військового міністра за доставлене послання, крім того, Аракчеєв обіцяв доповісти про все самому цареві, а що той скаже, як оцінить службу генерал-губернатора, покаже час. Коротко розповів, що бачив і як був прийнятий у Дрездені.
Князь лишився задоволений доповіддю і, подякувавши доглядачеві за вдало виконану місію, зразу і відпустив. Прощаючись, сказав:
— Мав задоволення переконатись: чекають на вас у пансіоні. Не побачившись з вами, вихованці не виїжджають на літні вакації. Так що поспішіть... — Князь йшов поруч з Котляревським по широкому м'якому килиму, майже такий же високий, як і капітан. Серед кабінету спинився: — Потім, можливо, ще раз попрошу вас виконати одне доручення.
— Знову в дорогу, ваше сіятельство?
— Так. Але... не в Дрезден, ближче — в столицю. Та це ще не завтра. Пізніше...
Князь дотримав свого слова. В листопаді того ж 1813 року Котляревський відправився з новим дорученням князя в Північну Пальміру. Виконавши його, мав щасливу можливість зустрітися зі своїми петербурзькими друзями. Насамперед побував у Миколи Гнєдича і витирав радісні сльози, слухаючи нові глави з його перекладу Гомерової поеми, і той радів, почувши, що Іван Петрович працює над п'ятою піснею "Енеїди". Не могли наговоритись, надивитись один на одного. Потім відправились до Крилова.
Це був вечір, який ніколи потім не забувався. Майже всю ніч провели у великого байкаря. А світанком Котляревський ніс з собою "Підщипу"; Крилов не відмовив, коли попросив, дозволив навіть повністю переписати, і Котляревський справді переписав її і повіз з собою, щоб пізніше поставити у шкільному театрі. Але це — пізніше...
А поки що він поспішав.