— Нікого ми не забули. Всі ваші знайомі будуть. Ніхто не буде ображений.
— А рахунок ресторан пред’явить, — сказав Роман, — Я домовився. Ти, звичайно, за-платиш?
— Гм… Як же це? — бурмотів спантеличений Кирило Степанович. — Але я не збагну.
Гера цмокнула його в щоку, заспівала над вухом:
— Я сподіваюся, що ми добре житимемо. Київську квартиру можна переділити попо-лам. Там для нас припаде дві кімнати… з окремим ходом. А після постараємось. Ви з бать-ком постараєтесь, щоб нам дали окрему квартиру.
— Геро, про це потім, — перебив Роман.
— Так, так. Це дрібниці, проза життя. Папочко, треба сказати Поліні Михайлівні. Для неї це теж буде сюрприз. Де вона?
— Здається, у фліґелі. Хм… Але все-таки як же…
— Тоді я піду. Ромцю, готуйся! Папочка, чао!
Гера побігла поміж кущами бузку, зникла за котеджем. Кирило Степанович гостро гля-нув на Романа. Той одвів погляд.
— Що це означає, Романе? — запитав батько.
— Тату, — зітхнувши, розвів руками син, — я розумію, про кого ти турбуєшся. Окса-на… Ну, що я можу зробити? Вона вже не скрипаль…
— Як то не скрипаль?
— Я розмовляв з лікарем. Справа кепська. Пошкоджена рука. Пальці покалічені. Грати вона не буде.
— Зажди, зажди. Нехай так. Хай вона не буде грати. Але ж ти любиш її, а не скрипку. Ми готували заручини. Ти хотів одружитися.
— Ай, тату! До чого тут високі слова? Все тече, все міняється.
— Романе! — скрикнув батько. Серце в нього забилося, похолонули руки. — Романе! Єсть же якась межа.
— Батьку, не треба сцен. Ми не в театрі. Ось іде мама, поговори з нею.
Гера поверталася назад в обнімку з Поліною Михайлівною. Мати розквітала приязною посмішкою. Роман кинувся до неї:
— Мамо, поговори з татом. А то він не в курсі справи. Поясни йому.
— Кирюша, йди сюди.
Кирило Степанович, мов затурканий, поплентався до жінки. Вона давила на нього оком, шепотіла:
— Ти нетактовний. Хіба можна заїкатись про ту… Оксану… при Гері? Нема Оксани. Не було… Ясно? Наша невістка Гера. Невже ти не радий? Сват академік, твій товариш. Ім’я! Роман піде вгору. А та… Що вона тепер? Треба переучуватись. Хто зна, на що вона здібна? Кирюшо, треба мати розум.
Роман сміявся біля хвіртки:
— Розстроївся старик.
— Нічого, хай звикає, — вторила йому Гера. — Знаєш, на три тисячі потягло. Дехто лопне від заздрощів.
— А не багато? — засумнівався Роман. — Мама у нас скупенька.
— Ну, думаю, тато дасть половину, — підрахувала Гера. — Рахунок пред’явимо стари-кам. Бах — і все! Скажу своєму, хай приготує на вечір бабки.
— Так і зробимо.
— У тебе є сигарета? Я забула купити. Дай вогнику. Про яку це ти дисертацію з ним гомонів? Мені мама натякнула.
— Моя докторська, — похвалився Роман.
— Ого! Ти рекордсмен.
— А чого ж милитись? Раз — і в дамки.
— Це моя хватка. А яка тема?
— Модерна. "Схематика всесвіту в світлі сучасних релятивістських концепцій".
— Лади! А не заплутаєшся?
— Батько зварганить. А я одтарабаню. Тема дуже вдячна. На грані фантастики. Пер-спективна. Можна притягти архіінтригуючі факти з космофізики, з ядерної фізики. Розумієш? Симпозіуми, конґреси, з’їзди, крилата тема.
— Оце по-моєму! Я погуторю зі своїм предком. Може, він стане твоїм науковим керівником. Тоді успіх забезпечено.
— Не можна, — засміявся Роман. — Скажуть, сімейщина.
— Тоді він поговорить, з ким треба.
— Ну, це інша справа.
Роман глянув на виріз блузки, мацнув очима пишні гру. ди, обняв Геру. Вона борони-лася, звабно сміялася, викручуючись вужом.
— Пусти. Незручно. Хіба нема місця? В губи не треба. Он батько йде.
Роман одступив убік, запалив сигарету. Гера припудрювалась, поглядаючи в дзеркаль-це. Роман махнув рукою батьку, крикнув:
— Ну, ми потопали, тату! Чекаємо. Ти ж дивись, не забудь. Не запізнюйтесь!
Вони вискочили за хвіртку. Завуркотіла машина. Загавкав пес. І все затихло. Кирило Степанович дивився їм услід, гірко шепотів:
— Що ж це? Гм… "Потопали"… "Світова схематика"… Так що ж це з тобою, Кириле? Сниться тобі чи що?
Він ніяк не міг заспокоїтись. Ходив по саду, розгублено розводив руками. Йому здава-лося, що він у чомусь дуже провинився. Когось образив, принизив, обплював. Кого ж?
Зненацька за парканом почувся м’який звук працюючого мотора машини. Стукнули дверцята. Хтось крикнув:
— Кириле Степановичу! Кириле Степановичу!
Кирило Степанович поглянув. Якась дівчина махає рукою. Хто ж це? Невже Оксана? Він підтюпцем підбіг до паркана, побачив змарніле обличчя дівчини, її забинтовані руки. Вона жалібно усміхнулася, кивнула йому.
— Добридень вам. Я проїздом до санаторної лікарні. Тут мені призначено якесь електролікування. Новий метод.
— Оксанонько, голубонько, заходьте.
Кирило Степанович розгубився, не знав, що діяти. Оксана заперечливо похитала голо-вою.
— Не можу. Машина чекає.
— Ну, як рука?
— Погано, — сумно мовила дівчина. — І якраз ліва.
— А як же тепер скрипка?
— Кінчилася моя скрипка, Кириле Степановичу, — похнюпилась Оксана. — Два пальці не згинаються. Та й кисть не та, що була.
— Гм… Так… Старий сухар. Ви пробачте, я не вмію висловлювати співчуття, але мені боляче.
— Не треба співчуття, — всміхнулася Оксана. — Нічого не вдієш, треба звикати.
— Гм. Що ж тепер? Може, переучитесь? На щось інше… Співачкою станете чи що?
— Що ви? Яка з мене співачка? Може, посередньою й була б. Але навіщо? Ви ж знаєте, як я грала на скрипці?
— Божественно!
— От бачте! Треба скрізь творити так. Інакше не варто жити.
— Це ви гарно сказали. Хвалю. Але не всі ж можуть.
— Нічого. Десь працюватиму. Ось з мамою погано. Як почула, що зі мною нещастя, паралізувало її.
— Що ви кажете?!
— Так. Тепер на пенсії. Послухайте, Кириле Степановичу, я чула, що Роман їде в Гааґу днями. Я б хотіла побачити його.
— Його зараз… гм… тут нема…
— Я буду тут на електролікуванні кілька днів. Хай навідається завтра.
— Я скажу, Оксанонько. Скажу.
— Ну, прощайте, Кириле Степановичу!
— Щасти вам, Оксанко. І не журіться! Не переживайте. Все тече, все міняється…
— Я не журюся, — всміхнулася Оксана, вже йдучи до машини. — Я ж народилася не скрипалем, а людиною.
Машина рушила. Закурів пил.
Кирило Степанович одступив від паркана, замислився. Лице в нього просвітліло. Яка чарівна дівчина! Хто зна, може, воно й добре, що Роман не одружився з нею. Він і вона — це ж антагоністи. Як вона сказала: "Я народилася людиною, а не скрипалем". І вона залишиться людиною. Неодмінно. Але… як же бути? Вона хоче бачити Романа. Горе моє, а не син. Що вийде з цієї зустрічі після того, що сталося? Вона ж, бідненька, не відає нічого. Доле, доле, яка ти заплутана.
ПОРАНЕНА СКРИПКА
У вікно лікарні зазирали могутні віти сосни. Так приємно дивитися на них знизу вгору. Нічого нема — ні стін, ні ліжка, ні людей. Є лише небо, ясне дивоколо, і на ньому ласкаві віти. Шшш… шшш… Тихо шумлять вони, ніжно, заспокійливо. Пливе вічність. У безвість, у небуття. Нічого не треба, нічого не хочеться.
Оксана зітхає, зводиться з ліжка. Не так просто забути про життя, про сувору реальність, про сіру повсякденність. Небо залишається для серця, як недосяжна мрія, як ди-тяча казка.
Сонце падає між сосон, багрянить вікна, кущі за верандою. Гаряче проміння хвилює дівчину, будить у грудях тривогу. Що це з нею, чому так боляче в душі? Все, що відбулося, мов тяжкий сон. Чому це сталося? Чим вона завинила перед долею, звідки ударив по ній бумеранґ карми, як про це кажуть індуси? Коли вона кинула в простір той бумеранґ? Зовсім недавно… така радість, тріумф… заручини… любов… Ясні обрії діянь і мрій. А потім падіння. Страшне падіння.
А втім, що це вона розкисла? Сором так думати. Скільки випадковостей трапляється в світі, але мільйони людей продовжують жити просто, весело, щасливо. Мільйони не вміють грати й співати, а чи вони нещасливі від цього? Адже й вона могла б народитися безталан-ною до музики. Аби співала душа. Душа! Це головне.
Вона поглянула на перев’язану руку, сумно всміхнулася. Чого вона позбавлена? Повноцінної руки? Ну то й що? Рука лише інструмент. А творцем була я. Я! Творець не зни-щений, не вбитий, не покалічений. Душа, як і раніше, співає, творить. Ось, я починаю…
Дівчина, заплющивши очі, зосередилась. Ледве похитуючись, почала грати в уяві. Ніжно, тонко, проникливо заспівала скрипка. Звуки заглиблювались у недосяжні, високі сфери, краяли серце почуттями тривоги й радощів, надії і неясного сподівання. Хто сказав, що без руки не можна грати? Хіба музика народжується струнами, деревом, смичком? Вона звучить у природі, в серці, в душі. І ніколи не замовкне, доки я живу. Жаль тільки, що відсутнє ще вміння передати те звучання іншим людям. А може, коли-небудь вона знову знайде стежку до нового вияву і зуміє навчати інших.
Оксана підійшла до тумбочки, де лежав футляр із скрипкою. Вона відкрила його, торк-нулася струни. На оці в неї затремтіла сльоза, в грудях покотилася тепла хвиля зворушення. Пробач мені, скрипко, пробач, подруго. Я не зрадила тебе. Не моя вина. Інколи братиму тебе, гратиму для себе. Тільки не для інших. Знайду, зустріну достойного хлопця чи дівчину, пе-редам їм серце своє, чуття своє. Тоді ти, подруго, знову вийдеш у великий світ. І я радітиму разом з тобою.
Оксанині думи обірвалися. Хтось ввійшов до кімнати. Вона оглянулась. Це був лікар. Він мовчки запропонував сісти, сам опустився на стілець. Обличчя його було втомлене, збентежене.
— Я хочу поговорити з вами серйозно.
— Я слухаю, лікарю.
Чому він такий дивний? Ніби щось хоче сказати і не зважується. Що ж таке? Хіба вона й так не знає свого лиха.
— Я проглянув знімки. Кілька разів.
— Ну й що? — спокійно запитала Оксана.
Лікар встав, нервово заходив по палаті. Зупинився біля вікна.
— Що це у вас? Скрипка?
— Скрипка. Хіба ви не знаєте, що я…
— Знаю, знаю. Слухав ваш останній концерт. М-да… Дуже прикро.
— Що?
— Розумієте, знімки не дуже вдалі.
— Ви хочете сказати, не знімки, а…
— Ммм… Ви вгадали.
Оксана торкнулася лікаревої руки. Заспокійливо хитнула головою.
— Лікарю, не хвилюйтеся. Я давно знаю. Хіба я сліпа? Краще знати правду, ніж надіятись на чудо.
— Так, так. Чуда не буде.
— І навіть ваше електролікування?
Лікар махнув рукою.
— Пусте. Це ж не м’язи, не нерви навіть, кістки. Ніякий хірург не допоможе. Згодом, може, розробиться, але віртуозності такої, як була, навряд чи ви набудете.