Мусив поет сидіти в Нижньому Новгороді і "хоровати", доки не прийде та чи інша відповідь. Надії більш було на добру відповідь.
809 Ibidem. — С. 128.
IV
Ждати відповіді довелося Шевченкові трохи не цілого півроку. Не можна сказати, щоб за сей час життя його в Нижньому Новгороді траплялися які незвичайні пригоди, щоб видавалися лихою чи доброю стороною; до таких можна хіба зареєструвати невдатне сватання його до Піунової та приїзд до Н[ижнього] Новгорода його великого друзяки артиста Михайла Щепкіна.
Звісно, і без таких надзвичайних випадків життя його не йшло рівною ходою, як воно йде у людей звичайних: повно у йому переходів, перемін у становищі духа, повно енергії, як завжди буває з такими, як Тарас, великими і глибоко перейнятливими людьми. Прокидалося те фактами дрібними, але прокидалося під барвою, властивою тільки людям видатнішим. Жодного дрібного вчинку в житті Шевченка не треба й не годиться нехтовати. Тим-то ми й переглянемо життя його в Нижньому Новгороді день скрізь день.
На знайомості в Нижньому Новгороді з людьми інтелі гентними Тарасові недостачі не було. Нижегородці щи росердо і гостинно вітали його, і ми вважаємо за обов’язок /411/висловити сердечну подяку українців нижегородцям за привітну гостинність до нашого поета. Ледві чи була в Нижньому Новгороді така освічена господа, щоб двері її не були навстіж відчинені задля віщого Кобзаря України. Не тільки люди звичайні, але й люди видатніші, аристократи, багатирі, князі, починаючи з губернського маршалка, вважали за честь і шанобу для себе знайомість з тим, кого три місяці назад капітан Косарєв велів муштровати прилюдно на плацу по кілька годин щодня.
Опріч Брилкіна, Овсянникова і Шрейдерса, яким Шевченко і які Шевченкові стали людьми своїми, близькими, між знайомими Тараса в Н[ижньому] Новгороді бачимо князів Голіцина і Трубецького, генералів Ваймарна і Фрайліха 810, начальницю дівочого інституту генеральшу Дорохову, бачимо відомого критика музичного Улибашева 811 і інш., і інш. Ми не можемо не радіти, читаючи звістки, як сердечно вітали в Нижньому Новгороді нашого поета.
Бачимо, одно слово, що життя Тараса пішло не згірш і з боку околишнього: ніщо не нагадувало йому, що він все-таки сидить на припоні, під доглядом поліції.
З свого перебування в Ниж[ньому] Новгороді Шевченко пильнує скористоватися перш за все задля свого духа і свого олівця художницького. Перебуваючи на. засланню, він майже зовсім не мав хліба духового. В листі 12 листопада р. 1857 до графині Толстої він щиро признається, як він зубожів на хліб духовий: "Мені, — пише він, — неминуче треба було якоїсь зупинки між Північною Пальмірою і степом киргизьким: інакше я прибув би до вас сущим киргизом. Впродовж 10 літ я, опріч "Русского инвалида", нічого не читав. От ви і гадайте собі, яким темним чудаком прибув би я в товариство людей освічених! Тепер книжок у мене сила. Я читаю запоєм і раюю читаючи".
Книжок дійсно не бракувало. Опріч звичайної преси російської того часу, опріч книжок українських, що поприсилали до його з столиці Куліш, Лазаревський і інші приятелі, він добував ще російські книжки, видані за границею. У англичанина Гранда 812 роздобув він видану Герценом у Лондоні "Полярную звезду" р. 1856. "Намальовані на обкладці її портрети наших апостолів-мучеників (повітаних за 14 грудня) вразили мене, —
810 Веймарна і Фрейліха. — Ред.
811 Улибишева. — Ред.
812 Гранта. — Ред.
пише Тарас /412/ 3 грудня (Помилка: 3 листопада. — Ред.), — так тяжко, так скорботно, що я не спроможуся відпочити від сього темрявого вплину. Як би то добре було, коли б хто на спомин оцієї скорботної події видав медалю. З одного боку вибити б портрети оцих великомучеників та й підписати "перші російські благовісники волі", а з другого боку портрет "Неудобозабываемого тормоза", під ним підписати: "не перший російський катюга коронований" 813.
Кладучи поклони перед подією 14 грудня р. 1825, глибоко шануючи діячів її, так званих "декабристів", Тарас стосується до них одначе небезкритично. В "Записках" його читаємо про декого з декабристів от які замітки. "У Якобі стрівався і благоговійно спізнався з декабристом Іваном Анненковим, що вертає з Сибіру (по амністії 26 серпня). Сивий, благий і величавий засланець. В бесіді його нема й тіні озвірення на своїх жорстоких суддів, навіть добродушно кепкує з фаворитів коронованого фельдфебеля, з Чернишова і з Левшина, що був головою верховного суду (над декабристами). Благоговію перею Тобою, один з наших первозванних апостолів" 814. Але трапилася другим разом нагода записати дещо з життя другого декабриста. Тарас стрів нешлюбну доню одного з декабристів 815 — "дівчину на предиво гарну, любу і шпарку", і каже: "Туга бере мене, коли я бачу таких (нешлюбних) дітей. Нікому, тим паче заступникові волі людської, я не прощаю такої незалежності неморальної; вона спутує таких горопашних дітей. Нехай вже який-небудь гультяй гусарин, або дідич-собачник! Таким можна вибачити, але декабриста, що поніс свого хреста в пустиню Сибіру во ім’я людської волі, тому не можна вибачити такої незалежності. Коли він не спроможен був стати вище звичайного чоловіка, дак не повинен був принижати себе перед людьми звичайними" 816. Другим разом з приводу того ж таки декабриста Шевченко записує про його такі звістки: "Він — батько Ніни, займає в Москві якусь значну посаду, а мати проста якутка, живе в Ялуторовську. Він одружився з багатиркою, вдовою К. властиво на те б то, щоб добре виховати свою Ніночку... гидкий батько" 817.
813 Записки... — С. 141; Кобзар — Т. III.
814 Ibidem. — С. 136..[(Запис від 16 жовт. 1857 р.)].
815 Доню одного з декабристів — Ніночку Пущину. — Ред.
816 Записки... — С. 142. [(Запис від 4 листопад. 1857 р.)].
817 Ibidem. — С. [143] — 144. [(Запис від 6 листопад. 1857 р.)]. /413/
Радіє Тарас, почувши від Варенцова, приятеля Костомарова, що в Москві поміж молодіжжю ходить лист Костомарова до царя, лист, повний правди і взагалі розумніший і ширший, ніж лист до царя від Герцена. Лист написав Костомарів з Лондона. "Коли се правда, — додає Тарас, — так запевне можна сказати, що Микола Іванович "сопричтен" до собору наших закордонних апостолів. Благослови його, Господи, на оцьому великому шляху" 818.
Куліш, надруковавши "Оповідання" Марка Вовчка, а далі і II том "Записок о Южной Руси", переслав їх до Шевченка. "Посилаю тобі, брате Тарасе, "Оповідання" Вовчка. Бач, які дива творяться: уже й каміння починає вопіяти! Де ж пак не диво, що московка преобразилась в українку, та такі повісті удрала, що хоч би й тобі, мій друже, так прийшлось би в міру. Як то ти їх уподобаєш? Пиши щиро, бо ти у нас Голова на всю Україну. Пишуть до мене з Москви, щоб у московському журналі ("Русская беседа") що-небудь твоє напечатати. Не квапся на сеє, мій голубе, до якого часу. Одно, що треба тобі спростовати дорогу до столиці, а друге — треба тепер з великою увагою роздивлятися, що напечатати, а що й придержати. Слава твоя писательська тепер на зеніті: то вже треба оглашати себе голоснішим ділом, а не абияким. Після року 1847-го ждуть від тебе земляки річей великих, а після вже й малими до їх обізвешся. От якби ти Гуса згадав або наново скомпонував. Ми знаємо тільки початок.
Кругом тіснота і неволя,
Народ закований мовчить,
А на апостольськім престолі
Чернець годований сидить...
У 4-й книжці "Р[усской] беседы" єсть дещо про Гуса, прочитай та й виведи свою красну мову про його. Коли є у тебе гарні вірші і без Гуса, дак пришли перше мені їх на перегляд, щоб пішло воно з моєї руки, як "Наймичка", котрої, сам бачиш, я не зіпсовав. Щиро кохаю твою музу і не пожалую часу переписати, що вона внушила. Нехай не виходить між люди розхристаною і простоволосою циганкою, а явиться гарною дівчиною, отецькою дочкою, щоб з дочки знати було й батька" 819.
818 Ibidem. — С. 135. [(Запис від 16 жовт. 1857 р.)].
819 Чалий [М. К.] Жизнь и произведения Шевченка. — [С. 106 — 107] /414/
Шевченко тоді ще не відав, що псевдонімом "Вовчка" підписується жінка Опанаса Маркевича — Маруся: про се він довідався тільки 18 грудня і бажав до неї написати і подякувати "за ті радощі, яких надає її книжка натхненна".
Другий том "Записок о Южной Руси" дуже сподобався Тарасові. Дякуючи Кулішеві за його, він у листі 5/17 грудня пише: "Спасибіг тобі за "Наймичку". Чи не знайдеш там у панночки-хуторяночки в альбомі і мого Івана Гуса? Добре б було, якби знайшов: а то шкода буде, як пропаде. Що за дивний чолов’яга Л. Жемчужников! Поцілуй його за мене, як побачиш. Ще ось що: як би мені хотілося, щоб ти свої "Записки о Южной Руси" зробив періодичним виданням, от як журнали. Нам з тобою треба добре поговорити об сім святім ділі..." 820.
Тут саме до речі треба сказати дещо про поему "Наймичка", тим паче що один з наших письменників, Франко, змагається, що сю поему Шевченко написав після повісті "Наймичка", написаної мовою великоруською. Річ відома, що Шевченко манускрипти своїх творів зоставляв у різних своїх приятелів. Останнім разом перед арештом, їздячи по Чернігівщині в лютому і березілі р. 1847, він збирав свої манускрипти, гадаючи улаштовати що можна задля печаті. Виїздячи від Андрія Лизогуба з Седнева, Тарас лишив у його чимало своїх ще не друкованих творів: між ними була і українська поема "Наймичка". Коли Лизогуб довідався, що Шевченка арештовали, йому зовсім натурально можна було сподіватися, що і його не мине ревізія. Тим-то він, замість того щоб палити Шевченкові твори, як се інші люди зробили, заховав їх десь "у стріху", і там в доброму спряту береглися вони. Без сього, певна річ, Україна не побачила б ні "Наймички", ні "Стодолі", ні "Псалмів Давидових", ні чимало іншого. Коли Куліша визволено з неволі, брат його жінки, Білозерський, поїхав в Седнів, забрав у Лизогуба Шевченкові твори і через Л. М. Жемчужникова переслав їх до Куліша в Петербург. Куліш тоді саме лаштовав свій II том "Записок" і туди завів і "Наймичку". Але тоді саме, себто з початком р. 1857, йшла робота графа Ф. П. Толстого про амністію задля Шевченка. Куліш добре відав, що "Наймичку" написав ніхто як Шевченко і написав її, як каже він у листі 821
820 [Основа. — 1862. — Кн. V.