А згодом до нашої Спілки посипалися листи: допоможіть зв'язатися з Андрієм Малишком. Ми довго не могли розкумекати, звідки такий спалах масової зацікавленості видатним українським поетом, аж ось до нас прибилася дівчина і в сльозах розповіла про те, як приїздив до їхнього села Андрій Малишко, як закохався з першого погляду в неї та й попросив її руки у батьків. Пожив у них вже на правах зятя тиждень та й поїхав, пообіцявши за кілька днів повернутися, щоб справити весілля та забрати молоденьку дружину до Києва.
— Тато вже й кабанця закололи,— побивалася дівчина.— А його все немає.
Ми здогадалися одразу ж: Мегелик! Ніхто з наших в цей час по селах не їздив, а з київських гостей був лиш Мегелик.
Згодом довідалися, що Мегелик не тільки відрекомендовувався повсюди як Андрій Малишко, а й читав Малишкові вірші, видаючи їх за власні. Закохані дівчата падали ницьма перед уславленим поетом, молодим, та ще й неодруженим, і Мегелик збирав щедрі врожаї по всіх райцентрах та селах.
Ростислав Братунь відразу ж відгукнувся на цю неординарну подію "Баладою про метеликів". Я довго зберігав примірник цієї балади, від руки переписаної, а потім десь посіяв, за чим зараз дуже жалкую. Збереглося в пам'яті лише закінчення: Братунь застерігав дівчат уникати метеликів, бо на кожному метеликові — по Мегеликові.
А ми з Дариною Дмитрівною написали фейлетон, що й був опублікований, здається, в "Літературній газеті". І коли мене вже пізніше знайомили з Андрієм Малишком, він, сміючись, запитав:
— Це ви мене на всю Україну прославили?
І я зажив у свій час такої ж слави недоброї. Ще на Волині. Де друкував свої вірші в газеті. Працівник обкому комсомолу, як дві краплі води схожий на мене (та ж масть, ті ж окуляри) , їздив по області та й, залицяючись до вчительок молоденьких, називав себе Анатолієм Дімаровим. Ще й читав, паразит, мої вірші! Особливо отой ліричний цикл, що я його настрочив, наслідуючи Максима Рильського. Ну яка молоденька, дурненька могла встояти, слухаючи отакі рядки:
Ти всміхнулась, ти байдужа,
Неслухняна ти.
Я ж кохав, бо я не здужав
Серце проклясти,
Що тобою, божевільне,
Билося завжди...
Бабусі, які молодими колись цілувалися із Дімаровим, агов, озовіться!..
І ще про один фейлетон, що його я теж написав на пару з Дариною Дмитрівною Вільде. Довго вагався: згадувати про нього чи не згадувать. Блудлива думочка весь час нашіптувала: забудь! Забудь і не згадуй! Адже давно вже мертві і Вільде, й Братунь, то навіщо ж ворушити минуле, яке, як кажуть росіяни, "дурно пахнєт"? Хто тепер пам'ятає отой фейлетон, що був надрукований у "Львовской правде"?
Та, беручись за оці свої спогади, я поклявся писати лише правду, писати про все, нічого не приховуючи та не замовчуючи. Тож, зітхнувши, розповідаю й про це.
Якось до нашої Спілки подзвонили з райкому партії. Туди прийшов із скаргою на Ростислава Братуня робітник, який жив разом з ним у котеджі: робітник на першому поверсі, Братунь — на другому. Вони не поділили між собою садок, що ріс при котеджі, і Братунь тепер його зживає із світу. День і ніч стукає, грюкає, навмисне заливає водою, сипле сміття йому прямо під вікна.
— Розберіться,— наказали з райкому.— І покарайте того Братуня.
Отак і сказали: "Покарайте", не маючи сумніву в тому, що робітник каже правду.
Розбиратись доручили мені і Дарині Дмитрівні Вільде.
Не розібравшись як слід (аякже, поскаржився не будь-хто, а "гегемон"!), ми зопалу втяли фейлетон та й опублікували у "Львовской правде". Затоптали свого товариша в багнюку, в болото.
А згодом виявилося, що не Братунь винен у всьому (хоч Ростислав теж був не подарунок), а той "гегемон" приходив щоночі п'яний додому і здіймав таку бучу, що стіни трусились. Братунь терпів, терпів та врешті й заявив на "гегемона" в міліцію. Той, щоб помститися, забрався вночі до Братуня у садочок, та й обтрусив усі яблуньки із ще зеленими плодами, ще й пообчухрував гілля. А потім накатав на Братуня отакенну "бодягу" й одніс у райком.
Єдине, що в тій "бодязі" відповідало правді, це те, що Братунь залив гегемона водою. Потекла батарея, і під нею на стелі появилася пляма — з дитячу долоньку завбільшки.
Згадую отой фейлетон, згадую й думаю: який же я був закомплексований, коли один лише факт, що поскаржився не будь-хто, а робітник, так магічно подіяв на мене. Вже набагато пізніше, гортаючи в архіві пожовклі підшивки газет, що видавалися на початку двадцятих років, я раз по раз натикався на кримінальну хроніку, де друкувалися звіти про судові процеси над особливо небезпечними злочинцями. "Такий-то,— писалося в звітах,— вирізав до ноги цілу сім'ю, за що й заслуговує смертної кари. Але, зважаючи на те, що це була сім'я куркуля, а підсудний за своїм походженням з бідняків, суд замінив йому розстріл трьома роками ув'язнення умовно". Тобто випустив на волю. Іди, гуляй, придивляйся, кому ще перерізати горлянку,— нічого тобі не загрожує. Бо ти з бідняків, тобто класово чистого походження. А якщо іще й не бідняк, а пролетар, гегемон, тоді взагалі чи й дійде до суду...
Пам'ятаю, як я учнем соромився, що мамуся моя не в колгоспі працює (про завод я не міг навіть мріяти), а в школі. І то не сторожихою навіть, а вчителькою. Завжди відчував себе людиною другого сорту, а "син учительки" лунало для мене, як лайка.
Та повертаюся до фейлетону про Братуня. Доля жорстоко відплатила мені за цей фейлетон: уже в Києві поселився над моєю квартирою теж гегемон, та ще й у квадраті. В горезвісній хрущовці, де кожен звук стоголосою луною котився з верху до низу.
Та ще спогад лишився про той фейлетон — на все життя пекуча зарубка...
II
В шістдесятому я перебрався до Києва.
Серйозно захворів мій син. Лікарі порадили змінити клімат, інакше дитина може загинути. Я зопалу написав розпачливого листа Новиченкові, який нещодавно редагував мою повість. Леонід Миколайович за деякий час відповів, що він показав мого листа Бажанові, на той час голові Спілки письменників України. Бажан сказав, що не зможе посприяти моєму переїздові до Києва: у Спілці й без мене отакенна черга безквартирних письменників. Дізнаються, що дали позачергово квартиру якомусь некиянинові,— з'їдять.
І мені не лишалося нічого іншого, як написати до Києва ще одного листа. Тепер уже на видавництво "Радянський письменник", Дяченкові.
З Олександром Сергійовичем Дяченком, або просто Сашком, я подружився, коли ще видавався мій роман перший — "Його сім'я". Після першої ж зустрічі я вже не міг уявити білий світ без цього чоловіка, один лише спогад про нього зігрівав мою душу. Я не раз телефонував до Києва, щоб лише почути його життєрадісне:
— Здоров, собацюро!
В його устах "пес" або "собацюра" було найвищою ознакою дружби, безкорисливої й відданої. "Пам'ятаю, як він тішився, коли я йому подарував сигнальний екземпляр "Сина капітана" з отаким написом: "Київському псові од пса Львівського, ніжно обнюхуючи".
Двічі фронтовик (фінська війна в сороковому, а згодом і друга світова), він закінчував університет по війні, там і очолив напівлегальний гурток "Віз" (випити і закусити), членами якого були отакі ж фронтовики, як і він, що пройшли крізь вогонь, воду ще й мідні труби. Якось вони пішли відзначати вдало складені екзамени до ресторану "Театральний", що стояв на розі тодішньої вулиці Леніна та Володимире ької. Добряче випили та закусили, вийшли звідти далеко за північ, наткнулися на трубу, що її залишили каналізатори, та й засперечалися: може пролізти крізь неї людина чи не може. Одні твердили — ні, інші — що не застряне. Щоб доказати свою правоту, Сашко роздягнувся до трусів, щоб не забруднити єдиний костюм і не погубити ордени й медалі, та й поліз у трубу. І чи то труба сама зрушила з місця, чи хлопці-чорти її підштовхнули, тільки вона взяла та й покотилася з нещасним Сашком вниз по вулиці Леніна, що западала в бік Хрещатика, та й налетіла з усього маху на будку, в якій дрімав постовий міліціонер. Тріскіт, брязкіт, скло так і бризнуло. Міліціонер, зі сну подумавши, що напали бандити, вискочив з пістолетом в руці, а з труби прямо на нього виповзає чорт не чорт, а якась химерна залізяка, суціль покрита іржею.
"Віз" проіснував, доки вони й навчалися в університеті.
Блискуче закінчивши університет, Сашко потім вступив до аспірантури, вже аспірантом одружився на гарненькій однокурсниці Зіні і до самої смерті називав її лише Нулькою (скорочено — від Зінулька): Нулька була його ангелом-хранителем вподовж усього життя. З аспірантури його забрали в цека — інструктором відділу культури, але там пропрацював він недовго: така демократична натура не могла довго втриматися в стінах регламентованої цієї установи, де навіть волосина на голові, не прилизана старанно, викликала зауваження. Тож Сашка невдовзі звідти й виперли, пересадивши на видавництво "Радянський письменник". Це теж було непорушною традицією: якщо вже ти попав у номенклатуру, то невідомо який злочин треба скоїти, щоб випасти з тієї обойми.
Отож Сашкові й написав я листа і десь за тиждень одержав у відповідь уже не листа, а телеграму: "Приїжджай".
Так я став редактором у відділі прози видавництва "Радянський письменник". Видавництво на паях з якоюсь організацією споруджувало саме п'ятиповерховий будинок: одне крило для працівників видавництва, друге — для робітників тієї установииЦ&була типова "хрущовка", як охрестили ці будинки, що росли, як гриби під дощем, з прохідними кімнатками, з мініатюрною кухонькою, сумісним санвузлом і з такими балкончиками, що однією ногою тільки й ступити, та ще й без ліфтів. Але люди, які роками стояли в чергах на житло, які тулилися по кілька сімей в тісних комуналках, а то і в підвалах, люди, які давно уже втратили всяку надію на поліпшення життєвих умов, були раді й цьому.
Наша "хрущовка" зводилася на незабудованому в той час бульварі Лесі Українки, туди ж мало переїхати і видавництво, а поки що майбутні його мешканці, з найнетерплячіших, бігали майже щодня подивитись, як він росте. Повів мене і Сашко в перший же день по приїзді до Києва:
— Отут ти житимеш,— та й показав на уже зведений четвертий поверх.
Здерлися по забруднених сходинах, зайшли до квартири, в якій поки що не було ні дверей, ані вікон, тільки поштукатурені стіни, і я ще не знав, що цю кишенькову квартиру мав зайняти Сашко із сім'єю, бо жили теж в комуналці, щоправда, займали там аж дві великі кімнати, але на дві сім'ї — одна кухня, ванна й туалет, куди щоранку треба ставати в чергу,— тож Зіна й Сашко, в яких було дві дочки, вже схилялися до думки зайняти цю квартиру, але тут отримали мого розпачливого листа і по роздумах вирішили: "Оддамо собацюрі".
Після львівського котеджу мені трохи засвербіло в носі, але дарованому коневі в зуби не дивляться, і я того ж дня накатав своїм домашнім листа, що й квартира хороша, і район майже в центрі.
Та й додому за якийсь час повернувшись, твердив, що квартира непогана, три кімнати, чого ж іще треба, а коли дружина спитала, що будемо робити із меблями, перевозити чи краще спродати, щоб у Києві купити нові, я відповів, як слід не подумавши, що в Києві меблі не так легко дістати, тож треба забирати з собою ці.