тут ось дають можливість дияволам сховатися десь коло цієї дірки й бояться... так, бояться туди лізти добути лотрів. Що ж я сам можу зробити? О tempora, о mores!42— трагічно закінчив Демосфен і затулив руками, палаюче від гніву обличчя.
—.. Чому ж сам пан не покаже, прикладу? — ущипливо усміхнулася Розалія.
— Та я не можу... 1 поранений... І гладкий! — аж зойкнув Янчевський.
— Даремно пан узагальнює свої обвинувачення,— обіз
вався Алоїз, і в його голосі затремтіла струна ображеного почуття.— Не знаю, з якою молоддю пан мав до діла, але не вся вона ница й боягузлива та й шляхетна кров у неї не вивелась... Я лізу, хоч би й сам-один, щоб розслідувати. Гайдуче, підставляй спину! ,
— Браво! Віват! — сплеснула в долоні Розалія.
— Пшепрашам! Од чистого сердя! — простяг руку і Янчевський.
— Але стримайся, благородний юначе, не випробовуй даремно долі! — спинила Пігловського Розалія гарним же-
стом руки.— Розбійників у цій щілині вже немає: їхній слід і вітер завіяв!
— Чому? — скрикнув Янчевський.
— Та тому, що, по-перше, крізь цей отвір видно прекрасне небо, по-друге, в нього ще й зараз тягне дим, отже, він ніким і нічим не захаращений, не затулений, по-третє, якщо вже вибралися звідси негідники, то, мабуть, вони не зосталися коло ями надати вашого візиту, а негайно розбіглися по лісі. От коли лізли по ньому люди, димові не було куди проходити, і він валував з печери, а як тільки отвір спорожнів, то й відкрилася тяга. Панові ж Янчевському таке становище зрозуміле,— ущипливо натякнула Розалія на пере-; бування свого залицяльника в каміні.
— Сто перупів! — заскреготав зубами Янчевський.— О, дайте мені ту собачу кров! Добудьте мені того виродка! Все віддам за його шкуру! Коли ж пекло дасть мені його в руки!
— Його може дати панові в руки не пекло, а я! — гордо промовила Розалія й застигла у величній позі.
— Пані? Моя кохана пані! Моя цариця допоможе мені, її вічному рабові? — заціпенів від захвату Янчевський.
— Так, я, і без моєї допомоги хороброму панові не помастить піймати збойці. Наш славний сподвижник застосовує зовсім негодящі сили, щоб піймати ворога, сам же визнає ці сили підступними, продажними, які співчувають розбійникам,— і сам на них спирається. У всьому світі правує вашим братом жінка,— пиховито посміхнулася Розалія,— і в цього виродка пекла, як висловлюється пан, є коханка, у якої виродок лежить під п’ятою, і треба сказати, що та жінка має бути хитра й розумна, як тридцять тисяч ораторів: вона вас ошукала в лісі, вона й тут урятувала свого дружка від коптильні... Отож не Кармелюка треба шукати, • а його подругу: просту ж хлопку, аби тільки попалася, можна й залякати, й підкупити... і новітня Даліла охоче викаже свого Самсона53. А знайти ту жінку я допоможу, я! — підкреслила вона впевнено й владно.
— Моя богине! — у пориві захвату скрикнув Янчевський.— Будь нашою владаркою й надією нашою! До ніжок твоїх кладу всю мою владу і всі мої збройні потуги! — І він урочисто впав перед красунею на коліна й простяг їй свою дамаську шаблю.
— Мені дуже жаль,— казав у своєму кабінеті молодому Рудковському, діловодові судової комісії, літинський суддя — член тої ж комісії,— але я мушу передати панові, що
презус наш вельми невдоволений... гм... так... вельми невдоволенні з йогомості за непослух і неточне виконання його волі...— Суддя пихкав, червонів і іскрив своєю люлькою.— Звичайно, може, все це діло владнається... Ми всі за пана... ми теж підтримаємо... Але, розумієте, поки гцо панові треба залишити свою посаду... щоб не дратувати нашого громовержця, Перуна...
Рудковський із зневажливою недбалістю слухав тираду судді, підкручуючи вгору свої вусики.
— І дуже добре,— промовив вііі крізь зуби й примружив очі, хоч поблідле його обличчя виказувало внутрішнє роздратування,— я матиму велику втіху не зустрічатися з цим набундюченим фанфароном,43 з цим горезвісним оборонцем ойчизни,., І хто йому вручив жезл маршалка? Раз пощастило взяти обманом п’яного Кармелюка, так він уже уявив себе Наполеоном. Сам наробив дурниць, а на інших звалює свої помилки... Чому він на облаві не з’явився відразу до скелі? Га?! Чекав підкріплення... хоробрий лицар! Ну, повз його носа й прослизнули розбійники... А я... я змушений був податися вглиб, коли провідник показав кишло гайдамаків, не стояти ж я мав, як ідол, як стояв із своєю командою цей нустомел, цей хвалько, цей...
— Та не хвилюйся, пане,— спробував заспокоїти свого гостя суддя,— все перемелеться... мука буде...
— Не люблю фанфаронства!.. Та ось тепер ваш Демосфен уже сам діяв; я не заважав... і що ж? Піймав злочинців? Га? Піймав? Облизня піймав..; пшепрашам вельможного пана... Сотнею команди обложив розбійників — жінку, діда й ще якесь щеня в печері... з якої й виходу не було... і пся крев утекла... прослизнула в них поміж руками! Ха-ха! Спритні мисливці!
— Так, так... до правди,— погодився суддя, закриваючи себе цілими клубами сизого диму,— знову не пощастило!
— І десять разів не пощастить, поки розбійник не піймає самого презуса і не надіне на нього кардинальської шапочки з його ж, презусової, шкіри...
— Але ж, пане... Не можна ж такого бажати своєму начальству...
— Пшепрашам пана... Але я занадто обурений... Так! І дивуюся з одного: чому дали владу в руки Янчевському, тільки в його руки?.. Ви ще матимете й не таке лихо через цього героя!
— Бронь боже! — відхитнувся на кріслі суддя.
В цю мить почулися в су&днім покої дзвінкі молоді голоси, і товариство, яке складалося з трьох осіб — дружини судді, пустотливої 44 Агати, пані маршалкової Розалії та Алоїза Пігловського, що приїхали в гості до судді,— грайливо влетіли до кабінету, вносячи з собою струмінь .життєрадісних веселощів. З Рудковським і господиня, й гості раніше вже бачилися й, мабуть, тільки що про нього говорили.
— Пане коханий! — звернулася до судді Розалія.— Мені казала Агата, нібито комісія відмовляє панові Владиславові?
— Вельможна пані... не те щоб... а тут вийшло непорозуміння,— зніяковів суддя.
— Це гидко! — тупнула ніжкою Агата,.— Чуєш — гидко! t
— Негарно,— протягла Розалія й насупила брови,— я знаю, звідки цей вітер повіяв...
— Заступництво таких богинь мені дуже лестить і зворушує моє серце,— схвильовано промовив Рудковський, поклавши руку на груди,— але ця посада й служіння панові Янчевському мене не цікавить...
— Ні, це обурливо,— гарячкувала Розалія,— я цього Феліксові не прощу! Я сама просила пана секретаря рушити до лігвища лиходія, і ось за це йому кара!
— Звичайно, вельможна пані...—виправдовувався суддя.— Vox feminae — vox dei*.
— Само собою зрозуміло,— промовила Розглія,— що це дурниця: тепер не Янчевський презус вашої комісії, а я довудца команд, котрі будуть послані на влови лиходіїв... а тому вимагаю від усіх найсуворішого підкорення моїй волі!
— Коло ніжок панських! — захоплено промовив Рудковський.
— Під п’ятою пані! — підхопив Алоїз.
— Раб панський! — завершив суддя і хотів був підвестися* з крісла, але товщина не дала.
— Без жартів! — усміхнулася Розалія.— Я взялася тепер піймати Кармелюка й доведу панству, що в жінки знайдеться більше* хитрості й уміння, аніж у хваленого вашого роду! Отже, запрошую до себе на службу вірних і хоробрих; хто не з нами, той проти нас!
— Вся наша молодь вважатиме за щастя бути під знаменом нової, найчарівнішої Жанни д’Арк! — патетично вигукнув Алоїз.
— Всі! — підтримав Рудковський.— А я кістьми ляжу...
—* Спасибі, юнаки! — начальницьким тоном промовила Розалія.— І от я запрошую пана Рудковського зайняти посаду мого особистого секретаря.
— Щасливий, як боги! — вигукнув Рудковський і спалахнув увесь від припливу надзвичайного щастя.
— А мені яку посаду призначає пані? — стала струнко перед новим полководцем Агата.
— Бути моїм помічником,— серйозно відповіла Розалія"
О моя кохана! — щиро зраділа папі суддиха й стала
піалко обіймати свою дорогу гостю.— Ну, а тепер я, в свою чергу, призначаю пана Алоїза моїм секретарем, а вас, чоловічку, моїм розсильним, кур’єром нашого ополчення.
Всі дружно розреготалися. Суддя почав запевняти товариство, що він буде найстараннішим, навіть блискавичним виконавцем велінь богині; Алоїз присягався у вірності своїй володарці, а Рудковський був у такому телячому захваті, що бормотів Розалії тільки:
— Унєсєннє *!
Радісний настрій зростав і наповнював похмурий кабінет судді грайливими звуками; дотепи, жарти, вдалі порівняння перемішувалися з молодим реготом. Розалія була надзвичайно весела й жвава; в її темних очах іскрився якийсь таємний захват, що спалахнув у сховках її душі й розростався все дужче й дужче, усмішка не сходила з її губок і викривала приплив щастя. Справді, з часу останньої зустрічі з Кармелюком Розалія просто переродилася,— широка хвиля нових почуттів, які нарицули, вкрила відразу всі її дрібні відчуття, всю нудоту нікчемності інтересів життя... Спершу вона відчула досаду, немовби образу за холодність Карме-люка, але потім пояснила її високою вдячністю, котра скувала пиці потяги, і ця шаноблива стриманість здавалась їй тепер лицарським героїзмом...
Взагалі Ті уява обволікала особу Кармелюка в казкового героя чарівливої краси, великого внутрішніми чеснотами і будила в її серці нові настрої, сповнені фантастичної привабності й незвіданих чар,— все це примушувало її серце радісно битися й підіймало енергію життя.
— Однак мені треба поговорити про діло,— нарешті серйозно сказала Розалія,— а тому я попрошу в пані Агати затишного покою для засідання, але стіни в цьому покої повинні бути глухі, бо наша рада буде в цілковитому секреті і деякими думками я поділюся тільки з своїм товаришем,
а тому обіцяй, пані Агато, свято зберігати таємницю, не звіряючи її ні чоловікові, ні другові, ні героєві роману...;
—• Присягаюся! — відповіла з пафосом пані суддиха, піднісши вгору два пальці.
Як тільки з кабінету вийшли нові командирки з своїми секретарями, до нього несподівано ввійшов пан Янчевський; .він. :був.;4ккйи заклопотаний, що не помітив навіть дам, які допіру вийшли.
— Пане презус! Звідки ви? Неначе з неба впали... От не
сподівався!— здивувався суддя, важко підводячись з місця.— Вельми радий, що сліпа фортуна прикотила на своєму колесі дорогого гостя...