От хоч би таке. Архієреєві подають штук десять прохань. Не буде ж він їх держати в руках, а передасть секретареві. А секретар може одні покласти зверху, другі під спід, а треті й зовсім викинути. Подання Богорського належало до третьої категорії: секретар його просто вийняв і одклав убік, усміхнувшися.
Богорський вже на другий же день прийшов довідатися про резолюцію архієрея. Консисторські знов засміялися:
-Ого, який ти скорий! Хіба у архирея одна твоя просьба?
Богорський прийшов наступного дня. йому сказали, що так часто турбувати людей не годиться.
— Це якби до нас сюди всі щодня ходили, то був би ярмарок, а не консисторія.
Богорський переждав три дні — результати ті ж. Він почав добиватися, щоб
його знов допустили до архієрея. Йому сказали, що двічі турбувати архієрея в одній справі не можна.
— Вас тисячі, а він один.
Довелося витирати стіни консисторських сінець, ловити за поли членів —"та явіть же ж божеську милость" — і т.д. Але і це справи не посувало.
Хтось порадив Богорському піти до повитчика додому. Богорський пішов.
Насамперед обпали собаки. Та такі і в такім числі, що Богорський ледве оборонився. Тим більше, що ніхто не вийшов рятувати.
Повичика застав у півтемній кімнаті в одній сорочці й підштаниках. Сказав йому про свою справу. Повитчик вислухав мовчки, потім:
— Якиме!
На дверях став обдертий якийсь дядько.
— Покажи там йому... Яким почухався й сказав єдине слово.
— Ходім.
Повернувся й вийшов. Здивований Богорський за ним.
Прийшли до стайні. Яким каже:
— Гній повикидай із стайні.
Богорський витріщив очі.
— Хто?.. Я?..
— Та ти ж...
— А ти знаєш хто я?
— А на бісового батька мені знати? — з флегмою відповів Яким і пішов геть.
Богорський постояв-постояв, рішив, що тут вийшла якась помилка й пішов
знов до повитчика.
Застав його в тій же самій кімнаті, в тій же самій позі, і в тім же костюмі.
— Ваш Яким сказав мені чистити стайню.
-Ну?
— Так як же?
Повичик дивився сірими непорушними очима на чудного претендента.
— Так це я маю чистити гній? Я ж ритор! Не інфіма і не граматика, а ритор!
-Ну?
— Так як же це так: ритор — і гній?
Повитчик помовчав.
— Ти у дяки хочеш?
— Хочу.
— У стихарні?
— Ну, само собою!
— З архирейською грамотою?
— А то як же? Ну-да з грамотою.
— Ну?
1 в тім "ну" було сказано все. Ну, значить, ти повинен чистити мені стайню, хлів, копати на вгороді, ходити з моєю жінкою на базар і т.д. і т.д.
Подумав, подумав Богорський, сховав свій гонор у кишеню й почав наймитувати. Яким, очевидно, скинув усю брудну роботу не претендента.
Наймитував Богорський тиждень, думає — годі. Іде до повитчика. А той тільки й сказав.
— Мало. Послужи ще.
Минув ще тиждень, ще тиждень. Плюнув Богорський і пішов геть: очевидно тому нема ні кінця ні краю. Перед виходом хотів був повитчикові морду набити, але сам Господь стримав його від цього нерозважного кроку, а то б не бачити йому дяківської посади по вік-вічний.
Упав духом Богорський. Упав до того, що написав навіть батькові таке слізне послання, що камінь, якби вмів читати, і той би заплакав.
"Вседражайший отче! Вся природа, облекшись в свою праздничную одежду весны, торжествует и ликовствует — и только я, не имея никакой одежды, нахожуся в скорби и печали воздьіханія". I весь лист в такім же дусі. Закінчував акордом: "Молю же не лишить мене бедного благоприятельства своего, в чем имея несумненную надежду, пребываю при желании вам, всемилостивейший отче, всецелаго здравія и всесовершеннейшего благополучія".
Сильно надіявся молодий Богорський на вплив красота стилю листа, але старий піп був кремінь. Коли сина вигнали, сказав: "Я тобі не батько, а ти мені
не син". І держав слово.
Втім на листа відповів. Властиво не відповів, бо не написав ні слова, але прислав рекомендацію на ім’я ректора місцевої бурси.
Пішов Богорський. Ректор прочитав, покрутив головою й обмежив свою поміч на дозволі ночувати в клуні й годуватися з бурсацької кухні. На запит про дяківство сказав коротко:
— Клопочи сам.
Словом мрія про дяківство, мов птиця блакитна, відлітала все далі й далі. Обносився Богорський і розпустився...
Тепер би вже рад і хабаря дати, так було ні з чого. Єдиний вихід: іти на провінцію, заробити грошей, а тоді вернути й добиватися дяківства.
Так і зробив. На це пішло два роки життя. За цей час Богорський спився до решти й утратив усяку повздержливість.
По двох літах вернув до Києва й, упідмазавши кого було треба, за два тижні дістав стихар. Так він і попав до Кирилівки.
Коли появився в церкві перший раз і провів службу — не зробив вражіння. Після Совгиревого басила, що наповняв собою весь храм, легеньке коалогласіє Боргорського не подобалося.
Але що попросту здивувало людей, так це те, що отець Григорій, після закінчення служби, нараз почав рекомендувати громаді нового дяка, просячи громадської ласки й уваги для нового церковного робітника.
Дядьки переглядалися й не знали, як це сприймати.
— Це йому за Совгиря стидно, так він уже не з.нає що й говорити, — казали між собою пошепки.
І вже остаточно були здивовані всі, коли після рекомендації отець Григорій звернувся до Богорського й почав вичитувати йому пасторське наставления. Очевидно, це був не експромт, бо в слов’янській мові й ішло дуже гладко. Мабуть, таки чув отець Гриторій, що новий дяк не може похвалитися святостію життя і вважав за необхідне публічно вказати на недопустимість того в Кирилівці. Це була профілактика свого роду.
Пребывая во храме сем, подобаетъ тебе жить по правилам святых апостол и отец, прилежати чтению и пению, хранити благолепие храма господня, имя божие вспоминати и призывати с благоговением, да служение твое непорочно и чисто будет. Самому же подобает тебе быти трезву, целомудру, благоговейну, честну, страннолюбиву, не пианице, ни бийце, не мздоимцу, не сварливу, независтливу, несребролюбцу, но кротку, ко иерею почтительну, смотреливу, учительну, ни єдину ни в чем же дающу преткновения, но во всем представляти себе образ быти благых дел...
Як згодом виявилося, Богорський мав усі ті якості, але в зворотному переставленню: був "не трезвий, не ціломудрий, не чесний, мздоимець, сварлив, не кроток, не смотрелів і "дающ преткновеніє" на кожному кроці. Але то потім. Тепер же він стояв у смиренній позі й вислухував казання з найбільшою докорою.
А отець Григорій уєлеомастив свій глас і аж сам себе заслухався. Слова пливли непрочуд гарно, голос був вкрадливий, маслодайний, повинен був проникати в саму душу й викликати в ній, навіть у самій найзапеклішій, жаль до своїх гріхів і бажання покути.
— При божественной литургии и при иных таинствах, совершаемых от иерея, и при протчих священнодейственных служениях и чинах —долженствуеши служити со страхом божим и многим вниманием и говением к самого Господа славе. Иерею своему долженствуеши повиноватися, споспешествуя и труждаяся зо всем во благое. В служении своем вся уготовляти, молитвы возносити, собственно и народно, благочести апостольская послания и от иных божественных писаний.
Дядьки почали вже скучати. А вийти ніяк. Відчувають, що торкнеться один з місця — й посунуть усі геть.
А отець Григорій захопився і нічого того не помічає. Богорський стоїть у смиренній позі, главу набік схиливши, та тільки з ноги на ногу переступає. Дядьки вже й носами підшмортують і підкахикують. Нарешті й отець Григорій помітив, що пора кінчати. Кінець у нього був приготовлений на славу.
— И егда сие служение свое тако известно сотвориши — не неправеден Бог забыта дело и труд твой, но, верных и мудрых служителей степень добр себе от руки Всебогатодавца зде пристяжиш — в день страшного испытания владычня мздовоздаяние непостыдное примеши. Аще же почнеши жити безстрастно или что неприличное своему сану содееши, упиватися ли начнеши, или кощунствовати, или грабежства и хищения каковым либо правом творити или Ь церкве нерадети или божественного письма чтению и вниманию не прилежати (тут голос о.Григорія став грізним, права рука піднялася вгору) — восприимеши воспрещение сана, дондеже исправишися и покажеши житие незазорное и благочинное, сану твоему подобающее. Аще же и паки содееши что возбраняющее — извержен будеши от храма сего, яко овьця заблудшая. Аминь!..
І величним рухом простяг руку для лобизанія. Богорський поцілував її благоговійно, але коли нахилявся, то легенько ригнув, і тонкий ніс отця Григорія почув запах перегару.
А люди перемовлялися, виходячи з церкви.
— Оце новому дякові після такого казанія прямо в корчму дорога.
— Та він, м’ать , її не мина й без казання.
— Ех! Здуріли ми, люди, що не вберегли Совгиря.
— Так концисторія ж.
— Що там концисторія? Піп затіяв усе діло.
— Громада вища концисторії.
Так розпочалося дякування Івана Богорського у богоспасаемому селі Кирилівці.
XVI
Вже перші кроки Богорського на селі показали, що він не тільки служитель господень, а й служитель Бахуса й служитель Венери. Одягався франтовито, у підрясник ясного кольору, а зовсім не по "Регламенту прибавления" двадцять четверте. Підперізувався широким полосатим поясом, косу носив завжди майстерно заплетену й перекинуту через ліве плече.
До дівчат казав "моє поштеніє", чим одразу привернув їх на свою руч. Себе просив називати Міхелем. Це він бачив одного конторщика Міхеля, який до кінця вразив уяву отця Богорського своїм умінням докоряти слабку стать.
У школі показав себе зразу. Насамперед, прийшов п’яний, як чіп. Звелів читати "Блажен муж". Одні учні недавно прийшли, ще й літер не знають усіх, інші давно вже пішли далі.
— А мені наплювать, що ви пішли далі. Я повинен навчити вас читати — і квит! Оце-о — "блажен", а оце "муж"! — а указкою ліз у "нечестивих".
Закінчив лекцію співом сороміцьких пісень і розпитом старих учнів, чи є у них у селі підходящі дівчата, щоб не треба було воловодитися довго.
Оті таблиці з написами Совгиря й візерунками Тараса поздирав, сказавши, що сам він напише й намалює краще. Довший час стіни стояли голі, але одного ранку учні справді побачили нові плакати. Розмальовані вони були яскравими фарбами й це вабило очі. Та все ж декому більше подобалося скромне малювання Тараса.
Щодо текстів тих написів, то вони були цілком відмінні від Совгиревих. На одній стіні, наприклад, висіло:
"Родітеліе! Не щадите жезла, аще хощете о чадах ваших веселитися.