Жене просто на ліс.
Табір Іванів у тому самому місці, де на Різдво клали багаття. Ширінь і вигляд кругом, на луг і очерети, туди, де прудка річка в’ється грузькими багнами і зникає в рукав Дніпра, що відділив від лугу великий Канівський острів.
Тепло, тінно, затишно й безпечно. Дорожиною йдуть решітківці на свої сіножаті, ззаду, за лісом, поля без дороги — лише пшениці й перепілки, та десь далеко дзвінко б’є зозуля. Трава ще зовсім свіжа, мох оксамитний угризся в ґрунт і манить пахом духовитим лягти та лежати горілиць, щоб чути було, як дзвенять сосни, як вистукують по їх клейких стовбурах жваві, барвисті дятли, або мінливо гудуть спокійні джмелі, прив’язані на одній струні невидимого інструмента.
В такому чаду барв, запахів, звуків Іван, що лежить раз черевом, раз спиною, що має витягнуті і притиснуті до землі всі свої сильні члени, повільно наповняється дивними соками — від самої землі, що дає ту п’янку живицю сосні і каже череватому джмелеві бриніти над кожним віночком лілового дзвінка чи пухкої, жовтої бабки. Іван напинається, йому тріщать кості і тягнуться повні крові жили. Здається, Іван — це звір, в жилах якого тече пекуча, дика, пересадно червона кров. Які тільки марева не тиснуться в мозок, коли п’янить той мох, а під боком на досяг руки, під кущиком зеленого глоду, лежить набита рушниця і дві поржавілі гранати.
Іван приплюснув до моху руки, хрестом склавши, підсунув під потилицю, п’яні, але чисті очі втупив насторч у щілину між соснами: там у чистій ясності, в дикому захопленні бринить над лугом блакитний чорногуз. Як він хвойно крає і крає навскіс повітря! І, мабуть, дзвенить, коли тонкими крилами ламле гострий спротив простору.
А трохи далі від Івана, в залізних путах, пасуться коні, Дмитро на узліссі вартує, як сказано, щоб завчасно звук подати.
І раптом ззаду, згори, Іван чує: — Го-го! Пугу-пугу!
Іван зірвався, послухав рештки звуку, сприйняв його, як свій, напружився і свиснув… Як колись свистали всі, що по лісах бували.
З кущів проскурини показалась Наталка — червона, трохи засапана, з веселим, мов спіла вишня, оком. Постояла хвилину і засміялась. — Знайшла! — сказала і розтягнулася на мосі. її голі, міцні литки і загорілі босі ноги загрузли в мох. — Знаєш, Іване. Сьогодні матимеш гості, — казала, лежачи навзнак, але відразу перекотилася на правий бік.
— Де?
— Та тут! У тебе!
— А хто казав. — питає Іван і бачить пишні, дужі перса, ніби в коня, що дихають хвилююче.
— Та я кажу.
— Які?
— Не наше діло. Гості, братику, і досить. Ну, й ти, кажу тобі, цікав, як наша Манька. А бородище! Господи! І як тебе та й цілувать. — тут Наталка хихикнула.
— Знаєш, немає врем’я. Таж робим революцію, не знаєш? — казав Іван і також сміявся.
— На любов повинно завжди врем’я бути, — ніби вона не розуміє, та соковита дівка. І при цьому підсунулась до Івана, обняла твердим відліктям і притиснула свіжу свою щоку до його рудуватої щетини. — Ну ж і колючий — як суха стерня. Ну, чому ж не цілуєш?
— Не вводь, Наталко, в гріх, — ніби спокійно каже Іван.
— Якого там! Бери! З Богом порахунки колись зведемо, — сказала дівка.
Іванові заграли очі, міцно обняв дівчину за сильну повну талію і повалив на мох…
А по часі Наталка казала: — Бачиш, яке гаряче наше плем’я. А я давно збиралась до тебе, в ці місця. Колись згадаєш, братику, Наталку. Прекрасна, скажеш, дівка. А в тебе, скажу тобі, також рука… Такого б мені чоловіка.
— А що ж Семен.
— Слабкий, — сказала байдуже і сумно.
— Ну, ну, Наталко, — сказав Іван. — Ти краще смійся. В тебе коштовні зуби.
Нічого не сказала, взяла гвинтівку і через глід прицілилась на луг.
— Лиши. Таж набита.
— А що як бацну.
Іван простиг руку і відняв рушницю. — Наробиш шуму. — Ну, так піду. — Встала і обтрясала широкі фалди спідниці. — Прощай, — сказала, майнула фалдами і зникла за кущами.
Ой, цвіти, розцвітай, сад зелений!
Вийди, мила, вийди, любко, у гай! Гей! — чути було з-за кущів сильний, чистий альт. Іван слухав пісню, жадібним ухом ловив той голос, і було йому винятково догідно. Над самою кручею стоїть сосна, міцно збита громами і щиро облита довгими пасмугами загуслої живиці. Вона пахне, мов кадило.
Іван знову повернувся навзнак, підложив так само руки під потилицю і міцно випростався. Чувся звірем, первинною силою, був соковито вдоволений і ще менше почав думати, що там, за тими житами, твориться. Дякував зеленому своєму Гісинові, що він шумить, що ростуть ті сосни і сосонки, що барвіє широкий луг та літають борзькі чорногузи. А над усе дякував тій міцній людині, що прийшла, закрила пристрастю дійсність і пішла з піснею. Відчув, що Наталка потягнула його за собою, як звичайного собаку.
Не було куди йти і що робити. Та й не можна було… До самого вечора лежав на кручі, злившись разом з пнями, що, вгрузлі в землю, заливаються поволі мохом, їсти принесли, сказали — "все в порядку", запитав про батька. Дмитро забрав коні, повів до броду, облив їх водою і привів назад.
Між дерева напхалась темнота, і стало чорно. Прийшов Дмитро і, граючись, розложив багаття. Іван обгорнувся кожухом, підложив під голову купу моху з дерезою, надихався мішаниною земних запахів і задрімав. Йому ввижалося, що він на фронті, що тут десь тягнуться окопи, на горі — застава і зараз відкриють гармати вогонь. Чорне підземелля, вогкість — і на тому прокинувся.
Нічого нема. Все в порядку. Далі продовжував свій півсон — про те, як в таборі полонених сказали, що кінець, що вони йдуть додому. Як то легко збиралось і летілось хорими крилами на той вимріяний схід… Як спалось на запльованих помостах станцій, між тифозними, чекалось поїздів! І як то пилось "кіпяток" без цукру — і жилось, і страшно жилось, і жити хотілось. І нарешті — на! Україна… Київ… Дніпро… Хутір. І от на цьому лугу недавно бігали, і того дня він був, здається, у фраку, — тисячу років тому, перед цією підлою ерою… А тепер тільки врослий в землю звір-звірюка, якому нічого навіть не шкода.
І знов задрімнув Іван, і вогник Дмитрів погас, і стало вогко. І раптом гукають: — Іване!
Він зривається, згріб у праву рушницю, в ліву — бомбу, встав і наслухує, мов лебідь, загрожений ворогом. — Іване! — чує згори виразно голос Наталки.
— Це ти? — кинув від себе Іван.
— Та я, — стишено й ласкаво.
— То ходи, — кидає далі в темноту перед себе.
— Ні. Ти ходи! — відзивається темнота. Іван обережно, весь схвильований, ступає, під ступнями тріщить хруст. Зупиняється, ніби не вірить, і наслухує. — Сміло вперед! — кличе Наталка.
Іван виходить і бачить, що ті кущі ховають не одну Наталку. Біля неї — кілька тіней. — Руки вгору! — тріпнуло Іваном, але це була тільки одна секунда. До свідомості дійшов голос Водяного.
— Здоров, Іване Григоровичу!
— А! Здоров! Здоров!
— А я ж тобі казала, що гості будуть. Не вірив, — говорить Наталка.
— Герой, герой! — поплескав Іван по плечі Наталку. — І що там сталося?
— Нічого не сталося, все стоїть на місці. Хочемо забрати тебе з собою, — каже півжартом Водяний.
— Що це за химерія така? Мене, скромного гречкосія, і втягувати в героїчні справи.
— Нічого. Не будеш, брате, каятись. Наталочці вдячні, що привела. Але — відразу в путь! Пішли, пішли, — сказав Водяний.
— А це таки направду треба? — питає ще Іван.
— Ну ж ти і боягуз, Іване!
— Зайцю, Миколо, також потрібна вигадка. Не всім же бути тиграми. Хоча б сказав, куди й по що, а то, чого доброго, хочеш здивувати старого вояку. А маєш хоч порядного коня?
— Пішли, — сказав Водяний.
— У мене тут, Миколо, хазяйство.
— Не бійся. Я залишаюсь, — каже Наталка.
— А пукавку брати чи ні? — питає Іван.
— Краще брати, — вже на ходу каже Водяний.
І всі пішли під гору, поміж клейкими стовбурами, потріскуючи сухим хмизом. На узліссі стояло четверо коней, і один з них для Івана. — Ану, чи лишилось у мене хоч на нюх табаки від козака. Господи поможи, а ти, Наталко, не дивися, бо все-таки кришка сорому лицарського у мене зосталася, — говорив Іван і тяжко звівся на сідло.
— Баттарея! За мной! — скомандував згори.
— Я мав намір взяти для тебе корову, та не було під рукою, — казав Водяний.
— Мені здається, що скоро і ви на коровах поїдете. Цікаво, де це ті коні беруться, — розважає Іван.
Поїхали ступою, узліссям — гусаком. Позаду Іван. Лишилась Наталка, сама-одна на узліссі, в тіні кучерявої сосни. Ніч духманна, темно-прозора, полтавська. Справа — поле з хлібами, зліва — сосни та дуби. Тихо і свіжо, назустріч тягне болотом. Коні йдуть, спотикаючись, інколи травою узлісся, порою полем убрід, по черево, пшеницею. То тут, то там випурхують сполохані сонні куріпки, смертельно кричать і стрімголов вгрузають у порожню, темну безвість.
Десь тут справа на узгір’ї має бути хутір Свининці, зліва за лісом — болота, ген аж туди, до Роздолу. Просто — хутір Пильний зі знаним своїм тартаком.
— Моє царство, — казав Водяний, показуючи перед себе натаєм у темноту. — Аж до Переяслава большевика і на рецепт не дістанеш.
— Це здорово, — казав Іван. — А я на своєму віку навіть офіцером бував, а от козакую вперше.
— Не зашкодить і це, — відповідає йому здалека Водяний.
— Екскурсії в історію бувають також приємні. Наприклад, роблять розкопи, — говорив Іван, а кінь під ним спотикається. Обидва хлопці їхали мовчки.
Водяний їхав рівно, весело, звично. Здавалось — не кінь з верхівцем, а кентавр, що легко, ніби по хвилях, гойдається верхом своєї голови.
— Ваше високоблагородіє! А чи скоро будемо на місці? У мене починає паритись зад, — не вгавав Іван.
— Коли б ти був попав у руки того брюнета, він би тобі ще не так спарив, — казав між іншим Водяний, бо думав саме не про те.
— А ти ж його відки знаєш.
— Був з ним кумом.
Виїхали на пільну дорогу, і Водяний мовчки рушив учвал. За ним потягнулись обидва вершники, а на певній віддалі рушив і кінь Іванів. Іван пригадує собі свої часи на коні, було, здається, зовсім отак, тільки за ним, звичайно, гриміли колеса гармат і рипіли сідла. Раз-два, раз-два, раз-два!
Дорога м’яка, коні бігли граючись, запахло кінським потом. Ліс скінчився, і наліво забілів туман над болотом Роздолу. Скоро звернули ліворуч, і Іван пізнав роздольський тартак.
В’їхали на широке, обведене сторчовим парканом подвір’я, перед подібним до морозівського будинку.