Кармелюк

Михайло Старицький

Сторінка 83 з 149

Груди її від швидкої ходи здіймалися, мов хвилі, обличчя палало, очі блищали якимсь життєрадісним світлим вогнем.

— Звідки, пані? З неба? — здивувався Янчевський, за-милувавшись стрункою постаттю красуні. Настрій його одразу змінився.

— Можливо,—усміхнулась вона загадково,—але потрапила, мабуть, у пекло. Фу! Тут такий сморід і чад, .що в мене голова закрутилася.

— Сюди, кохана пані, до мене,— захоплено запросив її пан Янчевський.— Богині ж пекло не страшне.

— Я проведу, якщо дозволить вельможна пані,— схопився Алоїз і кинувся до Розалії.

— Але звідки, до правди, чарівниця до нас спустилася? — хотів був елегантно підскочити до пані маршалкової і Янчевський, але поранена нога змуеила його злегка скрикнути й сісти знову на камінь.

— Дякую! — граціозно кивнула Алоїзові Розалія й, відганяючи хусточкою дим, мовила: — Особливого зі мною нічого не трапилося, але мені набридло сидіти в кареті самій коло розгромленої корчми, вже тим більше, що настав світанок. Хтось із панської челяді сказав, що наш славний герой застукав злочинців у печері й не забариться із зв’язаними дияволами з’явитися до . мене. Прождала я ще трохи, але переможець з переможеними не з’являвся. Ставало і скучно, й моторошно... Мені набридло чекати, і я звеліла фурманові їхати до печери. Дороги він не знав, збився и почав кружляти попід лісом; аж, на щастя, назустріч нам попався ваш шляхтич; він сказав мені, що діло погане,, що з печери стріляють. Ми поїхали з ним назад до пустої корчми, але там челядник якийсь сказав мені, що злочинця вже схоплено, і я повернулася; тух мене зустрів пан Ружинський, і провів, і показав дорогу. Карета зосталася по той бік яру, а я яром та по цьому смердючому димові добралася сюди... Ну що ж, піймали?

— Зараз витягнемо всіх їх, як осмалених і' прокопчених вепрів, моя пані кохана! — переможно відповів Янчевський.

— Ой! Що ж то означає? — протяжно скрикнула Розалія й затулила очі рукою, ніби від страху.

—■ А те, пані, що Кармелюка з його чортовим штабом я засмажив живцем у цій пастці, а шинку з його падла я розвезу на науку бйдлові по селах.

— Фі! — здригнулася від почуття гидливості папі й докірливо звернулася до Янчевського: — Невже ж пан не знайшов більш лицарського способу боротися з ворогом? Це ж звірство!

— З звірем і треба боротися по-звірському! Ці пси кусаються боляче: ось скільки жертв,— показав він на. трупи,— та й мені підбив, шельма, ногу... Не вартий, пся крев, життя стількох людей... Ну і я задушив гадів куревом...

— Подивимося на трофеї лицарського подвигу,— мовила звисока і з відтінком презирства Розалія й, відійшовши вбік, сіла на плесковатий, з закругленими ребрами камінь.

Якесь трепетне, сповнене чарівливої ніжності почуття охопило її й занурило в солодкий роздум; відчуття, яке вона пережила під час зустрічі з Кармелюком, горіло ще в серці, промінилось у темних очах і сповнювало душу новим, подразливо-палючим хвилюванням,— вона б сказала навіть — щастям, якби могла розібратися в своєму настрої. Попередній епізод з графом Кармелюком залишив у її грудях і гіркий слід образи, і наркоз п’янкого забуття; той слід не згладився з плином часу, слабшало тільки почуття образи, а отрута насолоди, навпаки, малювала часом незабутні образи втраченого раювання.

Розалія почувала, що не мас сили відігнати спогади, котрі одвертали її і від нікчемного чоловіка, і від настирливого Янчевського, але вона все це приписувала молодим примхам, а не глибокому почуттю. Тепер же, побачившись знову в Кармелюком, вона пережила таке глибоке враження, про яке й гадки не мала, що воно є в тайниках її маловразливої душі. Вона була щаслива, що врятувала його від жахливої небезпеки, і тепер тільки розуміла, яке їй дороге було його життя...

Але чому він був такий холодний з нею? Крім глибокої пошани й каяття за колишній грубий вчинок, вона ніяких душевних nopyxife у ньому не помітила... Чи почуття вдячності стримувало його пориви, чи їх не було в його серці й там.,, тоді кипів тільки надмір молодих сил, а не почуття? — Розалія здригнула, відчувши знову гіркоту образи...— Але ж ні, ні! Тоді він не прикидався. Там джерелом била любов, і хіба вона, коханка в повному розквіті краси, не могла збудити її? Чи час так змінив її, чи прив’яли так її принади? Ні, не те!

І тепер усі ладні офірувати життя за її ласки... а він? Він, мабуть, любить іншу... так, любить іншу, просту жінку... з ним вона нерозлучна, вона була з ним на облаві; пан Ру-жинський казав, що бачив її й тут, поруч з ним, у печері. Напевне, Кармелюк уже потім відокремився від неї й вийшов потайки на узлісся.

— Так, проста жінка! І та нікчемна тварина стоїть тепер на дорозі й одбиває мого героя! — майже вголос вирвалось у Розалії, і вона відчула, що отрута ревнощів запалила її кров і вогнем пече її труди.

— Що ж, лайдаки! — крикнув нарешті Янчевський, який не міг довше ждати.— Чому це лізете в ту яму? Диму не переждете, та він уже потягся легший.

Всі зам’ялися. Окрім диму, лякала ще кожного невідомість! передушені душогуби чи притаїлися, може, в якомусь закутку, прикривши його камінням?

— Зараз, вельможний пане! — відповів сліпий на одне око після довгої паузи.— Я ось кину в печеру кілька головешок і освічу її, щоб знати, куди лізти.

Кинули дві головешки, і вони освітили каламутним, червонястим світлом смуги диму, що тяглися через печеру. Сліпий, Алоїз і ще один з челядників Япчевського з надзвичайною обережністю підповзли до країв печери й почали крадькома заглядати всередину. При все. яснішому світлі дня, змішаному з червонястим полум’ям головешок, пильний погляд міг уловити крізь хвилястий кривавий туман ледь помітні обриси склепіння й найближчі заглиблення та виступи скель, але глибина печери чорніла й зяяла якимсь пеклом. На всьому освітленому просторі не видно було й одного трупа.

— Чого ж ви, чортяки, мнетесь коло входу, а всередину ніхто не лізе?! — прикрикнув Янчевський.— Боягузи!

— Сподіваюсь, що панські слова не мене стосуються! — образився Алоїз і, гордо .вирівнявшись, став просто проти печери.

— Бронь боже, пане! Я крикнув па сиоїх лотрів.

— Дайте мені смолоскипа! — звернувся Алоїз до сліпого на одне око.— Я сам піду оглянути печеру!..

— Ні, не сам, а з паном піду і я,—обізвався Янчевський.— А потім уже подивлюся, хто не піде з нами.

Слова Янчевського примусили здригнутися його челядників і сторонніх селян; навіть молоді шляхтичі хоч-не-хоч, а мусили присилувати себе перебороти страх і рушити за Янчевським.

Сліпий на одне око і два челядники, тримаючи високо над головою смолоскипи, ввійшли перші до печери й освітили її. Просторе приміщення з неправильним склепінням з навислих кам’яних брил і з закутками, що темніли за виступом скелі, не мало іншого виходу й було зовсім порожнє; по начицню, одягу й зброї, які зосталися, можна було гадати, що тут жило душ сім-вісім, але тепер печера була порожця...

Янчевський звелів принести більше смолоскипів; оглянули в печері все до найменшої западини й нікого не знайшли: ні задушеного димом, ні вбитого, ні навіть кривавої плями: мабуть, кулі, якими ціляли в печеру, нікого не поранили, а позаривалися в землю або розплющились об граніт.

— Та де ж ті бестії поділися? Провалилися в тартарари, чи що? — скипів Янчевський.— Шукайте, або всіх переві-шаю! — ревів він, шаленіючи і звіріючи.

Всі знову кинулись обнишпорювати печеру і всередині, й знадвору — і так само даремно: ні розбійників, ні слідів утечі не знаходилося.

— Дайте лишень сюди смолоскип,— обізвався нарешті Алоїз, який спостерігав за течією диму,— там, у глибині цього коридора, має бути отвір... Дим туди йде... Там тяга. За мною!

Підняли смолоскип. Алоїз подався вперед, за ним пішли й інші і Янчевський, який дуже спирався на руку сліпого на одне око. ' ' .

Відстань, яку з такими труднощами пройшли втікачі в клубах диму, переслідувачі пройшли тепер легко за п’ять хвилин.

Уже здалеку Алоїз помітив денне світло, котре пробивалося в розширений Кармслюком забутий вихід.

— Ось куди нони повтікали! — крикнув1 Алоїз.

— Де? Що?.. Куди?! — потягся за Алоїзом Янчевський.— Прокляття! Бестії! Ловіть їх! Гей! Лізьте в ту дірку... Розіслати кругом верхівців!..

Та шляхтичі й челядники мовчки позадкували. Ніхто не зважувався лізти в якусь щілину, де і повернутися не можна було й де навіть дитина могла шпортнути ножем і вбити на смерть.

— Лізьте, дябли! Ще раз казати вам, чи що? — казився, не тямлячись, Янчевський.

— В цю пастку па миші хлоп не пролізе. Нехай би сам пан спробував. Кричати кожний уміє! — почулося стримане ремство.

Гамір, який знявся в печері, привернув увагу й Розалії. Вона швидко ввійшла туди й, пробравшись без усякого страху по земляному коридору, незабаром добралася до гурту, що стовпився коло потайного виходу.

— Так нікого й не знайшли? І знову вони з цієї кам’яної могили повтікали! — скрикнула вона, вдаючи здивування.-Ха-ха! До правди, не щастить панові Янчевському... Здається, фортуна зовсім обернулася до нього спиною...

— Паді сміється, і сміється колюче, жорстоко,— процідив крізь зуби Янчевський, який не міг приховати своєї оскаже-нілості й перед знадливою Розалією.

LVII

— Але що я можу сам подіяти, коли в мене немає гідних помічників? Я не кажу про бидло, про наймане міщанство: воно завжди було боязке, підступне, продажне! Плебеї були й будуть мерзенними паріями благородних громадян; цим ницим істотам приступні лише тваринні відчуття: голод, біль, сп’яніння, дика хтивість; високих прагнень душі вони не відають, та на них вони й нездатні... Вони занапастили доброчинний Рим, котрий годував їх хлібом, тішив їх видовищами, вони притягли легіони варварів у вічне місто й перетворили в прах його велич... О бестії! О мерзенне бидло! Що ж дивного, що й наші гадюки по тільки не схильні скорятися моїм велінням, а ще й співчувають тому шельмі-розбійникові, тому виродкові пекла!.. Та що про підлих тварюк і казати!

Забувши, що він і всі, хто його оточує, стоять у вузькій печері, пройнятій ще смородом диму, Янчевський дав волю своїй красномовності.

— Мене вражає наша молодь — цей спадок славного лицарства. Де її колишня одвага, де її безоглядне завзяття, де її разюча хоробрість, де її звитяга, де її всеруйнівна сила, перед якою й могутні вороги дрижали? Де вона, де?

О dei immortalles!41 — Янчевський патетично потряс руками й обвів усіх налитими кров’ю очима.— Простий хлоп, гульвіса з бандою голодранців може нагонити такого страху на наших благородних героїв, що вони, чекаючи мало не тисячного підкріплення, дають розбійникам час утекти з землянки в лісі, э.

80 81 82 83 84 85 86