невже ж оце Гребенючка писала цього листа?!
Не вкладалося в голові! Хоч убий!
Вибачайте, але я ще не міг звикнути до думки, що Гребенючка і — раптом — хороша, цяця!
То лише в книжках так буває, що герой тільки — рраз! — і вмить повертається на сто вісімдесят градусів: з поганого робиться хорошим, з хорошого поганим, кого ненавидів, одразу починає любити і навпаки.
Я так зразу не можу.
Я буду поступово.
Мені треба звикнути.
Звичайно, листа писала не Гребенючка, а Галина Сидорівна. Ну, писав у буквальному розумінні Пайчадзе, але придумувала, диктувала Галина Сидорівна. Він би так не написав, хоча б тому, що він мови не знає.
Виявляється ж, Галина Сидорівна й ту розмову зі мною по телефону йому написала, і він читав з папірця (тому й повільно, та й щоб акцент збити).
Взагалі, вони думали, ніби все буде дуже легко й просто, що вони трошки поводять нас за носа з тими загадковими інструкціями, заохотять робити таємно один від одного одну і ту ж справу (через те й на різний час призначали!), а потім зіштовхнуть носами й примусять помиритися. Намічалося, що ми будемо по черзі розкопувати й розчищати дот, щоб врешті створити тут музей бойової слави. Пайчадзе заздалегідь навіть маленьку саперну лопатку там заховав.
Але вийшло все не так, як гадалося й планувалося.
Несподівано, після того як Пайчадзе уже вручив мені й Павлуші листи, були оголошені по тривозі військові навчання.
В армії, виявляється, завжди так: ніхто нічого не знає, ні солдати, ні офіцери, і раптом тривога — бойова готовність номер один! І все! А що, це правильно — армія щохвилини мусить бути готовою до бою.
Добре, що хоч Пайчадзе зі своїм підрозділом лишив ся в таборі — "в охороні". Бо Галина Сидорівна сказала йому:
"Роби тепер, що хочеш, але щоб хлопці мої даремно не хвилювалися й не переживали!"
Отож він увечері після побачення з нами біля доту їздив звітувати їй, а я його у садку і вгледів і наробив шелесту (правда, він перечекав у кущах і потім таки зустрівся з нею).
І на ранок довелося йому дзвонити мені по телефону. А Павлуші листа в альбом для малювання то ж, звичайно, Гребенючка підклала непомітно. Взагалі, всю ту кашу заварила таки Гребенючка. Вона, бач, не могла дивитися, як мучиться і страждає Павлуша. Він, виявляється, страждав і мучився (а я, дурень, думав... Юдою його називав!).
І вирішила Гребенючка нас помирити. Але сама цього зробити вона не могла, бо знала, як я її люблю, вийшло б усе навпаки.
І прийшла вона радитися до Галини Сидорівни. А Галина Сидорівна підпрягла до цього діла свого грузина. І вже втрьох вони розробили план операції.
Гребенючка прямо сказала:
— Треба щось цікаве придумати. Бо вони такі хлопці... Вони просто так на вудочку не клюнуть. Дуже вредні. Треба якусь загадкову таємницю. Оце вони люблять!
Ну й що! Подумаєш! А хто це з хлопців не любить, щоб було цікаво, не любить таємниць і загадок!
А взагалі, з тим розкопуванням доту — то була наївна вигадка. Ми б одразу розшурупали, що то несерйозно, і їхня затія провалилася б.
— Скажи, Павлушо!
— Ага!
— Якби ми придумували, ми б щось таке придумали, що о-го-го.
От не знаю, що та комісія зараз думає, в яку нас не обрали. Звичайно, вони всі відмінники, серйозні, позитивні люди, але ж фантазії у них, як кіт наплакав, їй-богу! А тут же треба щось таке грандіозне, небувале, космічне.
— Ой! Слухай! — раптом скрикнув я. — А давай...
І, захлинаючись, я почав викладати йому свою ідею.
— Молодець, Яво! — скрикнув він. — Молодець! Геній! Я завжди казав, що ти геній!
— Тільки щоб ніхто не знав, — сказав я. — Хай вони собі готуються офіційно, а ми...
— То буде наша таємниця, — підхопив Павлуша. — Таємниця двох невідомих!
Ми почали готуватися у той самий день. Бо те, що ми задумали, вимагало дуже копіткої роботи і часу
Добре, що з відбудовою вулиці Гагаріна було вже закінчено, бо ми просто не встигли б. Вулиця Гагаріна стала ще кращою, ніж до стихійного лиха, як лялечка.
Тепер усе село готувалося до весілля.
Такого весілля наше село ще не знало.
Улюблена всіма вчителька виходила заміж за героя-лейтенанта, який разом зі своїми солдатами самовіддано рятував село від повені.
У колгоспному саду теслярі збивали довжелезного, майже на кілометр, стола. За цим столом мало всістися все село, до одного чоловіка, і рятівники-солдати, і гості...
Той стіл було радіофіковано: щодесять метрів стояли переносні мікрофони, а на деревах висіли гучномовці — щоб того, хто виступатиме з тостом, чули всі.
Це було класнючо!
А ми з Павлушею готувалися собі окремо...
За три дні до весілля з Грузії прилетіли родичі й друзі нареченого, їх було чоловік сто, не менше. До Києва вони закупили цілий літак ТУ-104, а з Києва замовили три автобуси і одне вантажне таксі. На тому вантажному таксі приїхало десять бочок грузинського вина і вже не знаю скільки ящиків з мандаринами, апельсинами, гранатами, чурчхелою та іншими кавказькими ласощами.
Вся наша самодіяльність під керівництвом Андрія Кекала ночами до самісінького ранку провадила репетиції нової програми для весільного концерту.
"Цвяхом" програми був новостворений "хор старійшин" (тобто дідів і бабусь).
Кекало десь вичитав, що в Грузії є такий хор, і негайно вирішив створити і в себе.
Хоч як дивно, наші дідусі й бабусі охоче відгукнулися на цю ідею. І вийшов могутній хор. Бо чого-чого, а дідів і бабусь у нас таки багато. Сусіднє село так і зветься ж — Дідівщина. У нас довго живуть люди. Оно баба Трин-дичка сто десять одмахала. А вісімдесят— дев'яносто — це в нас дуже просто. Професор з інституту довголіття з Києва приїжджав, то казав, що це через те, що в нас добра вода — раз, свіже повітря — два, люблять працювати — три і майже нема лихих людей — чотири...
А я думаю, що головна причина в тому, що в нас веселий народ, усі люблять жартувати й сміятися.
А сміх — це здоров'я! І той хор дідів усі пісні, казали, розучує веселі, жартівливі.
Це було класнючо!
А ми з Павлушею готувалися собі окремо... І от надійшов переддень весілля.
Комісія скликала нас усіх, увесь клас, вранці на шкільному подвір'ї і доповіла про свою роботу. Вирішили отже, так.
Спершу святково прибираємо клас. Щоб був, як під час екзаменів: стіл, накритий китайкою, від дверей килим-доріжка, на столі і на вікнах квіти.
Потім ідемо додому, вбираємося у все найкраще, по-святковому. Кожен бере букет квітів. Це — обов'язково. Сідаємо за свої парти. Рівно о другій годині (як на урок— ми на другій зміні останній рік училися) прийде Галина Сидорівна, її вже попередили вчора. Перша виступить Гребенючка (голова комісії). Скаже дівчаче слово від класу. В неї написано дві сторінки. Вона прочитала — всім сподобалося, навіть мені: добряче написано, хоч надто жалісно. Потім виступить Коля Кагарлицький і скаже хлоп'яче слово від класу. В нього було написано аж три з половиною сторінки, і теж добряче — з іменами, фактами, мене з Павлушею згадує, наші вибрики, даруйте, мовляв, за все...
Третім виступить Карафолька і прочитає... вірша. Власноручно складеного вірша. Це було для всіх нас страшенною несподіванкою. Ми ніколи й гадки не мали, що Карафолька може скласти вірша. А він раптом...
Створював свого вірша Карафолька рівно стільки, скільки Господь Бог землю — шість днів.
Та, на мою думку, наслідки були значно гірші.
Хоча дівчаткам вірш дуже сподобався, особливо останні рядки:
Ми вас дуже по-справжньому любимо,
і ніколи ми вас не забудемо.
Ми з Павлушею, як спеціалісти, вважали, що вірш Карафольчин, або, як він його сам, червоніючи, називав — "мадриґал", потребує ще серйозної авторської доробки. По-перше, такі, наприклад, рядки, як:
Ви навчили любити нас префікси,
Корені слів, закінчення й суфікси.
Окрім того, що з художнього боку це було не дуже досконало, це було ще й брехнею, бо людина зі здоровим глуздом не може любити префікси й суфікси.
По-друге (і це головне!), "мадриґал" був неконкретний — у ньому жодного разу Галина Сидорівна не називалася на ім'я.
Карафолька почав бити себе в груди і присягатися, що він дуже старався, але в нього нічого не вийшло.
Не ставала Галина Сидорівна у рядок, хоч ти лусни! Якби вона була, скажімо, Ганна Іванівна (як Гребенючка), то все дуже просто: "Дорога наша Ганно Іванівно!",
"Ми вас любимо, Ганно Іванівно!", "Не забудемо Ганну Іванівну...". Але називати її Ганною Іванівною, коли вона Галина Сидорівна, було б нетактовно.
А "Дорога наша Галино Сидорівно" ну, не читалось аж ніяк. То вже були не вірші, а чистісінька проза. Тому й довелося обмежитися безособовим: "Дорога і любима учителько!"
Це так доводив Карафолька. Але ми з Павлушею заперечили, що справжній поет тим і відрізняється від графомана, що вміє долати творчі труднощі.
Карафолька густо почервонів і похилив голову.
Але тут на нас усі затюкали, і ми змушені були визнати, що так, звичайно, вірш можна читати, бо це ж не для друку, а якби для друку, тоді інша річ...
На завершення урочистого прощання Антончик Ма-цієвський сфотографує Галину Сидорівну з усім класом. І ми подаруємо їй цю фотографію зі зворушливим написом і всі-всі розпишемося.
Отак придумала наша комісія.
Ну що ж, для офіційного прощання цілком задовільно. Усі з цим погодилися. І розійшлися.
А о пів на другу зустрілися знову.
Надзвичайно святкові, гарно вбрані, чистенькі, з величезними букетами квітів, ми в урочистому мовчанні пройшли по килимі-доріжці за свої парти, сіли й почали чекати.
Наш друг восьмикласник Вовчик Маруня бездоганно організував "службу безпеки", і ми були спокійні, що цікава пацанва не зіпсує нам справи. Бо то такий нахабний народ, що пообліплював би всі вікна, почав би хихикати і гогокати і все б зірвав. Вовчик розставив пости і блокував усі входи і виходи.
Хвилин з десять ми сиділи й мовчали.
І це наше мовчання було якоюсь наче увертюрою до всього того, що мало відбутися. Ми згадували все, що пережили разом з Галиною Сидорівною за ці сім довгих років. Вона була нашою першою вчителькою, коли ми прийшли до школи у перший клас. А ми були її першими учнями. Вона тільки закінчила тоді одинадцять класів і перший рік почала вчителювати в молодших класах. Вона вчила нас і вчилася сама — заочно у педінституті. Ми закінчили п'ять класів, а вона педінститут. Ми складали перший у своєму житті екзамен, а вона — державні іспити.