В кожній руці мала по начинню, виповненому, видно, до країв, бо несла обережно, звиваючись тілом під своєю просторою білою сорочкою; в таку пору, здається, ще не приходила ніколи; а може, в ньому все сплуталося, він не розрізняв уже давно днів, ночей, ранків, вечорів. Сон і ява змішалися для нього в якусь суцільну дрімотливість, з якої сьогодні виразно й болісно зродилося зненацька оте, що вигнало його геть за двері.
— Дай поможу тобі, — сказав тихо Дуліб і в темряві наосліп помандрував до її руки, і вперше пережив удар першого доторку до її тіла. Ойка не випустила свого начиння, і вийшло так, що Дуліб просто тримав її за руку, та й годі; безглузде становище, яке стало ще безглуздішим, коли дівчина вдала, ніби не впізнала його і навіть злякалася.
— Ой! Хто тут? — стишено вигукнула вона, проте не пробуючи ні втекти, ні відтрутити Дулібову руку, ні, ясна річ, передати йому те, що несла.
— Я, — сказав він розгублено.
— Хто? Не знаю.
— Дуліб.
— Це ти? — вона ще вдавала, ніби не вірить, їй кортіло вести цю гру безконечно, але не могли ж вони отак стояти: вона, тримаючи в обох руках тягар, а він, просто доторкуючись до шорсткуватої шкіри її зап'ястка.
— Дай поможу тобі, — попросив він.
— А що тут помагати! Знесу сама до хижі. А ти чом вийшов? Побачать!
— Хто ж тут побачить? Хіба твій сліпий батько?
— Батько й так знає.
— Міг би прийти провідати нас, коли так.
— Не прийде, бо вірний Войтишичу. Про вас мовчить задля мене. Так би виказав одразу. Батько не хоче знати нікого на світі, крім свого воєводи.
— А тебе?
– І мене.
Вона крутнулася, вирвала руку, прошмигнула до хижі, поставила те, що принесла, відразу вийшла.
— Тепер ховайся, — звеліла суворо.
— Коли ти ще прийдеш?
— Коли треба.
Він одважився на вихватку, яка личила хіба що Іваниці.
— Скажеш, то ждатиму тебе, — сказав не так з обіцянкою, як з благанням у голосі.
— Жди!
Вона війнула сорочкою і зникла.
Дуліб насилу зборов у собі бажання кинутися слідом за Ойкою. "За очима моїми пішло моє серце". Довгий час вважав себе безвадним, тепер ставав безвладний. Доторк до Ойчиної руки, що його дівчина, може, й не зауважила, сповнив Дуліба такою розбентеженістю, що він по-справжньому злякався власної несамовитості. Щоб не піддатися спокусі справді кинутися за Ойкою, Дуліб повернувся до хижі, стиха обмацав принесене Ойкою, бо мало б воно ще зберігати на собі доторки її рук, тоді стиха покликав:
– Іванице!
Хотів упевнитися, що той спить, що ніхто на білому світі не був свідком того, що відбулося за дверима, отої першої зустрічі на самоті, першого дотику, перших слів, власне, ніяких, але однаково сповнених якогось аж надто високого значення.
— Спиш, Іванице?
Іваниця не відгукувався, лежав тихо, неначе вмер.
Та він спав завжди тихо, по-дитячому, вві сні людина завжди виказує себе найбільше, добрі й щедрі душею сплять тихо, дбаючи про інших навіть у забутті, зате самолюби, нахаби, забіяки хропуть по-звірячому, харчать, мало не хрюкають, полохливі скрикують крізь сон, схильні до страждань стогнуть і плачуть, безтурботні ж просто сопуть і посвистують, примудряючись іноді робити це і в напівсні, так що й самі чують, як воно посвистується й посопується в них тоді, як змагає сон.
Дуліб вмостився на своє ложе, знаючи, що до ранку не засне, але мав намір не думати ні про себе, ні про Ойку, хотів думати про щось значне, про високе, про справи державні; якби мав свічку, то записав би в пергаменти поверх отого безглуздя, що його допустився вдень, справді кілька важливих міркувань і спостережень, хоча й не мав певності у їхній важливості й першорядності. Можна записати, щоб згодом прочитав хтось про те, як збудовано велику споруду, як вмерло від голоду чи хвороб стільки та стільки людей, як убито було в одній битві сто воїнів, а в другій тисячу, як посаджено безневинними в поруби юнаків і старих, як… Написане зостається, в цьому його перевага над скороминущістю життя, та все ж ніщо й ніколи не замінить справжнього життя; і відчує жах голоду лиш той, хто вмирав голодною смертю, а доблесть битви знана тільки тому, хто, вражений списом або стрілою, упав, засміявся і вмер.
Тоді хто ж наважиться надати перевагу якимсь там розмірковуванням перед сповненим таємничої сили доторком до дівочої руки, першим дотиком, першим відчуттям того справді великого, задля якого й приходить людина на світ?
Тепер Дуліб жив розполовинено. Він перестав спати, бо щоразу хотів зустріти Ойку і доторкнутися до її руки; дівчина ж з'являлася то звечора, то пізно вночі, то вдосвіта; вона, мабуть, не знала, що то є сон, і хотіла позбавити сну й Дуліба, помітивши його схвильованість, яка могла б вважатися й запізнілою, коли взяти до уваги оті зимові Ойчині відвідини в Стварниковім домі.
Окрім того, лікар боявся за Іваницю. Засліплений своїм несподіваним почуттям, він дбав лише про те, щоб Іваниця ні про що не довідався передчасно, так ніби тим міг зарадити хлопцеві, порятувати його від неминучості, якої так чи інакше не можна було уникнути.
Щоразу перед тим, як вислизнути з хижі, і після повернення Дуліб повторював своє: "Спиш, Іванице?", і щоразу відповіддю йому була мовчанка. Іваниця лежав обличчям до стіни, нерухомий, мовчазний, мовби мертвий.
Обережність лишилася тільки для Іваниці. Поза тим, для Дуліба і Ойки все було байдуже. Знали свої дивні зустрічі в темряві, сліпі доторки, слова без значення, але й того було їм задосить. Виникали щоразу в них суперечки, бо Дуліб хотів помогти дівчині, а вона відмовлялася, або ж просив він, щоб менше носила вона їм, на що вона теж не приставала. Пробував випитати в неї трохи більше про те, що діялося з нею досі, вона відбувалася одним-двома словами, коли ж хотів довідатися, що в Києві, кидала коротко: "Голод!" Міг витлумачувати те слово будь-як: немає хліба, немає волі, немає мудрості, немає честі, немає любові. За всім — голод, голод, голод.
Раз згадав її біле козяче хутро. Було чимось невіддільним од неї, дивувався, що скинула. Адже торік носила його навіть улітку.
— Восени тут був, а не влітку, — поправила вона його.
— Але ж було ще тепло.
— Вдень, а не вночі.
— Придбати б хотів тобі нове хутро. Багате й пишне.
— Нащо воно мені? Козиняче ношу для батька. Воно зберігає свій запах, батько чує мене віддаля.
— Я подарую тобі хутро з запахом волі, пронизливим і гострим, лісове роздолля вчуватиметься в ньому і невситима жадоба до волі.
Він поцілував їй руку, і Ойка не відсмикнула її, не втекла, стояла тиха й принишкла. Та згодом у ній все ж перемогла дикуватість, дівчина вивернулася з-під руки в Дуліба і зникла.
— Спиш, Іванице? — кинув він у темряву своє звичне, хоч голос мав не такий, як завжди, голос зраджував його, так що Іваниця навіть крізь сон мав би відчути й стривожитися, хоч і запізно.
Вітер надворі не вщухав, то посилюючись, то влягаючись трохи. Ойка вибирала години, коли вітер лютував з особливо нещадимою силою; вона й сама була мовби зіткана з вітру, виникала непростежено, неначе прилітала, хапливо ставила своє начиння і вже летіла назад, і не було надії затримати її. Дулібові спіткання з дівчиною видавалися йому щодалі коротшими, була в них теж летючість, од якої в серці тривав безмежний біль і нетерпіння.
— Ти так швидко зникаєш, — поскаржився їй Дуліб. — Чи не подумала, як мені боляче?
Вона стиха засміялася в темряві, не наближаючись до нього. І відразу втекла, так ніби не хотіла визнавати ні страждань, ні співчуття. Нестримна чи невтримна — так і не міг ніяк визначити.
Але якось прибігла десь уже на зламі ночі. Надворі шаленіла буря, сорочка лопотіла на Ойці, мов вітрило, волосся дівчині розліталося так, що не знала вона, за що перше хапатися: чи збирати волосся, чи гамувати на собі сорочку; тут можна було злоститися й сміятися водночас, зраділо віддатися на волю вітрові або ж плакати від безсилля. Вона ж обрала інше, їй захотілося заплутати а бурю ще й Дуліба. Ойка наблизилася до нього на відстань досить небезпечну, але трималася лише стільки, щоб устигнути вимовити: "Іди за мною". Чи й справді вимовила, чи йому вчулося в шумі й завиванні бурі, але Ойка відскочила, і він пішов за нею, змагаючись з вітром і власною невпевненістю. Вітер відштовхував його, від! кидав назад, вагання розшматовували його, він готовий був стати, вернутися, але саме тоді почув знову: "Іди зі мною!" Почув чи вчулося?! І знову ішов, біг, пролазив крізь якісь кущі, забирався в гущавиння, де вже вітер здавався тихішим, десь летів тепер угорі, в темряві, шаленів там, гримів, реготав, і в його багатоголоссі Дулібові вчувалося знову й знову: "Іди за мною! Іди за мною!"
Він наздогнав Ойку в непролазних хащах, темних і пронизливо пахучих: чи то бузок, чи бузина, чи пагілля молодих кленів, — хто там міг розібрати. Далі йти було нікуди, бачили вони обоє, але вона ще повторила, не маючи сили зупинитися: "Іди за мною!"; коли ж і не вимовила тих слів, то він однаково їх почув, задиханий, узяв її за руку, сказав зовсім безглуздо:
— Не думав я… Вона мовчала.
— Що тепер? — знову спитав він.
— Що? — спитала й вона.
— Вивела мене, виманила, а що тепер?
Вона мовчала, тільки здригалася всім тілом, а може — то вітер?
— Як же Іваниця? — спитав він безпорадно, маючи на увазі не Іваницю, а себе самого, і дівчина, щоб порятувати його від безпорадності, пішла йому на поміч.
— А що мені до нього? — сказала вона зухвало.
— Марив тобою до Суздаля, і там, і звідти, й тут… Це в нього таке вперше…
– І в мене вперше… Чоловіки рвалися до мене, а я нікого не хотіла. Всі осоружні…
Він поцілував її розпачливо і задихнувся од того поцілунку, так ніби то було вперше в його житті.
Вона все ж таки спромоглася знову вирватися від нього, відскочила, десь зникла; він вирушив на її пошуки, обоє опинилися під якимись деревами, на маленькій, завбільшки з долоньку, галявині. Дуліб вважав, що між ними сталося найголовніше, що вже Ойка не втікатиме під нього, він простягнув руки і, здалося, мав уже дівчину В обіймах, але вона вив'юнилася, відбігла, відстрибнула; вона рвалася до волі, не наважувалася розпрощатися з незалежністю; між ними виникла запекла змаганина, боротьба, майже зненависть; коли ж чоловік нарешті переміг, то відповіддю йому було гірке ридання і безмежний розпач.
…І був вечір, і був ранок — день перший.
Барви нового дня і далекий крик якогось птаха відірвали їх одне від одного, вони розійшлися мовчки, але в тій мовчанці було так багато слів, що несила їх сказати за ціле життя.
Було б жорстоко впевнюватися ще й тепер у тому, що Іваниця спить.