Прочули про спектакль і в самій столиці. Цьому сприяв, мабуть, петербурзький гість, опублікувавши в одному із столичних часописів відгук на гімназійну виставу, причому у відгуку було немало приємних слів про роботу і юних лицедіїв, і доглядача пансіону Івана Котляревського, що не тільки був режисером, але й сам грав у спектаклі, і небезуспішно.
Дізнались про цей відгук у Полтаві не зразу. Випадково петербурзький журнал потрапив на очі комусь із інспекторів училищного комітету, і той в один із чергових наїздів у Полтавську гімназію розповів директорові про приємну новину, а Огнєв — всім панам учителям, в останню чергу, як це часто трапляється, про це дізнався Іван Петрович.
Розповідаючи про цей відгук на одній з учительських рад, Огнєв додав, що старання пана доглядача заслуговує похвали, але в майбутньому йому все-таки варто... більш уважно добирати п'єси, бо не кожна заслуговує сценічного життя. Присутні не зрозуміли, про що йде мова, тільки Котляревський достойно оцінив репліку Огнєва: він знав про розмову директора з "отцями" міста. Іван Петрович пообіцяв бути більш уважним і додав, що збирається в майбутньому розіграти... Івана Крилова "Підщипу", він має надію, що всі будуть задоволені. Ніхто не заперечив, бо ніхто п'єси не читав і, зрозуміло, не бачив на сцені та і не чув про неї.
Свою обіцянку Іван Петрович виконав: в ніч з 1815-го на 1816 рік "Підщипа" була показана в будинку виховання і мала не менший успіх, ніж "Недоросток". Але це сталося пізніше, а поки що фонвізінська п'єса завойовувала собі все більше і більше прихильників. За успіхом і голосними речами похвали, як іноді буває, прийшли і неприємності.
В кінці місяця від поліцмейстера надійшло несподіване розпорядження: спектаклі припинити, дозволити їх тільки у палаці генерал-губернатора, якщо на те буде воля його сіятельства. Одержавши папір, Іван Петрович нікому його не показував, уважно прочитав і відправився до губернатора.
Тутолмін прийняв доглядача, вислухав і співчутливо розвів руками: не винний, розпорядження надійшло від пана Савельева, відмінити його не може, не уповноважений відміняти накази 'поліції. Губернатор говорив неправду: він мав право відміняти розпорядження свого підлеглого але робити цього не бажав, навпаки, вважав, що давно пора припинити шкільні вольності, нехай би краще отроки частіше відвідували церковні богослужіння — більше було б користі.
Спокійно вислухавши губернатора, Котляревський поспівчував панові Савельєву: "який же він близькозорий", і додав, що змушений, слідуючи розпорядженню, припинити спектаклі і в домі генерал-губернатора, бо, справді, чому в одному місці можна, а в іншому не дозволено, він дотримуватиметься інструкції до кінця. Тутолмін зрозумів, що переборщив, не на жарт перелякався і своєю волею дозволив дати ще чотири спектаклі робочим людям із бондарного і шаповальського цехів, але не більше.
Довелось згодитись, і не тому, що Котляревський не надіявся добитися відміни рескрипту поліції, але була інша, по-своєму важлива причина: наближались зимові екзамени, і юним лицедіям належало зайнятись — і більш ретельно — латиною, російською словесністю, математикою, статистикою і багатьма іншими предметами, бо, як би там не було, хоч ти актор-лицедій, і навіть талановитий, але екзамени складати мусиш.
26
В турботах минали дні, місяці, роки. Тільки зрідка в хвилини відносного спокою він сідав до письмового столу. В одну ніч міг написати добрий десяток строф, а іноді й більше. А ранком, прокинувшись ні світ ні зоря, знову сідав до столу, переписував, як звичайно, все заново і складав у завітний картон. Хай полежить, говорив собі, прочахне. Так набралося більше півсотні строф для п'ятої пісні; до картону він звертався раз у два-три тижні, щоб, перечитавши, виправити строфу, рядок, слово.
В той рік такі години були рідкістю, Іван Петрович більше свого часу віддавав пансіонові. Готувався новий випуск, і, звичайно, хотілось, щоб на екзаменах його вихованці були не останніми, у всякому разі, не гірші від інших.
Минула зима. Весняні барви освіжили місто, зробили його молодшим. Незвичайно широко того року розлилась Ворскла, її притоки — Полтавка і Рогізна — весело і шумно несли свої води, падаючи з крутих схилів, скочувались в байраки, омиваючи могутнє коріння старих дубів і кленів.
Хороші вісті прийшли з весною. Неприятель розбитий до решти і викинутий за межі рідної землі. Гауптквартира російської армії перенесена нині в німецьке місто Дрезден.
Кінець учбового року, зрозуміло, додав клопоту. Як не старався Іван Петрович і підпряжений до цього Діонісій допомогти відстаючим, а всім у пригоді стати не зміг, іноді опускалися руки, не вистачало сил. Особливо важко допомагати тим, хто уникав такої допомоги. Подібне трапилось з Остроградським. Відставши з латини, він схопив три одиниці в кілька днів. Назрівав скандал.
Одного разу, зіткнувшись з Котляревським в учительській, латиніст не без злої радості повідомив:
— Вашому лицедію, мосьпане, ще один кілок виставив. Так, так, Остроградському. Пахне, одначе, неприємностями. Подумайте на дозвіллі...
Попередження латиніста прозвучало загрозою відомстити за власні прорахунки не тільки гімназисту (йому-то в першу чергу), але й доглядачеві. Як же? Обіцяв привселюдно підтягнути вихованця, йому повірили, а він що? Надій не виправдав, нічого путнього не вийшло, юний лицедій не встигає, як і не встигав.
І все-таки не вірилрсь, що Квятковський здібний на підлість, адже Михайло з інших предметів не останній. Найближчі дні підтвердили: латиніст слів на вітер не кидає.
Учительська рада, проваджувана з року в рік за місяць до екзаменів, протікала порівняно спокійно, поки доповідали математик Єфремов, історик, географ і статистик Рождественський, учитель російської словесності Бутков, німецької і французької мов Вельцин, Сплітстессер... Але ось дійшла черга Квятковського, йому чомусь далислово останньому, після законоучителя.
Павло Федорович спочатку мимрив собі під ніс, переконував — вкотре! — що латинь — предмет майже головний що без нього на поріг університету і не потикайся, говорив неголосно, довго і нудно, вичитував прізвища вихованців, розповідав, як хто з них займався у минулому півріччі і що можна чекати на річному екзамені від кожного. Та ось він назвав прізвище Остроградського — і обличчя латиніста мимохіть спотворилось, пішло бурими плямами:
— Цей, з дозволу сказати, гімназист, можливо, і буде знаменитим лицедієм, але латинь — мову древніх римлян — він не знає і, думаю, ніколи не знатиме, поелику уроків не вчить, класи відвідує рідко, одержав три одиниці в останній тиждень. Я, панове, більше терпіти не можу. Я попереджував, але мене не слухали. Тепер — результат. — Квятковський вже не кричав, говорив тихим, стомленим голосом. — В університет його і на поріг не пустять. Та що — університет! Я його з гімназії не випущу...
Латиніст був правий; Училищний комітет у Харкові виробив і розіслав всім гімназіям циркуляр "для неухильного керівництва", в ньому вказувалось, що без глибокого знання латинської мови нічого й думати про закінчення гімназії і вступ у Харківський, нещодавно заснований Каразіним, університет, в якому, на зразок деяких європейських університетів, більшість предметів читалась латинською мовою. Ось чому такого виняткового значення надавалось викладанню мови древніх римлян в гімназіях.
— Я нарешті вимагаю виключення цього... лицедія! — закінчив Квятковський. Червоний, з розсипаним на лобі волоссям, він був невпізнанний. — Бо все одно я його не випущу з гімназії!..
Він сказав "лицедія" — і на лицях всіх присутніх з'явились усмішки: згадалась гра Михайла в ролі Митрофана, разюче вміння підлітка входити в роль, передавати тупість, лінощі і невігластво панича, але усмішки зразу ж і зів'яли — латиніст був правий: без знання латини його неможливо випустити з гімназії, а це неприємність не тільки гімназисту, але й директору (пиши пояснення в училищний комітет), зрозуміло, учителю радості теж ніякої. Отож, чи не простіше, щоб менше було клопоту потім, виключити вихованця зараз, до початку екзаменів?
Мовчання затягувалось. Огнєв не поспішав, нехай рада подумає, часу на роздуми досить, не завтра ще екзамени.
— Прошу, панове, висловитись, — запросив до розмови учителів Огнєв.
— А що говорити? — Законоучитель поглянув на директора, торкнувся хреста, що з'їхав набік, і додав: — Оний вихованець і закон божий знає слабо.
— Але ж знає? — Гострий ніс Єфремова клюнув у бік попа.
— Знає, та не відмінно.
Єфремов чмихнув мало не в обличчя отцю Георгію:
— А хто, скажіть, знає на відмінно? Може ви... самі?
— Одначе, мосьпане...
— Саме так, ваше преподобіє, — відрізав Єфремов. Насмішкуватий, він не терпів у мові законоучителя гладеньких слів, які потім обертались проти того чи того вихованця. — Ось так, — продовжував математик ще різкіше, відчуваючи на собі співчутливі погляди колег. — Вам не сором говорить таке? "Не відмінно"! Та хто знає свій предмет так, щоб смів сказати — відмінно?.. А Остроградський — хай буде вам відомо — математик. Справжній. Чи ви це внаєте?
— Не знаю і знати не хочу, бо головне — латина і закон божий. Го-лов-не! — Відрізав піп і надувся, як індик.
— Що ви пропонуєте? — спитав Огнєв математика. Єфремов швидко загорявся, але швидко і згасав. Він недоумкувате погля.нув на директора, ніби раптом став перед стіною.
— Коли б знати... Але, повторюю, математик...
— Він не знає латини, мосьпане, а це важливіше, ніж ваша математика, — заговорив Квятковський, — а тому я пропоную...
— Почекайте, — перебив латиніста Бутков, — не так швидко... І не так різко. — Він почервонів, розуміючи слабість своєї сентенції, яка, по суті, нічого не значила.
— Виключить, поки... не пізно, — твердив Квятковський.
— Одсікти, — прогув, віддихавшись від недавнього нападу Єфремова, піп, — яко сказано: те, що заважає, повинно бути одсічено. Іншим — в науку.
В кабінеті запала напружена тиша. Чути було, як б'ється об скло у вікні зальотний джміль; розпустивши зелене листя, крізь яке проглядало травневе сонце, тяглась до вікна яблунева гілка; простукала вулицею окованим ходом швидка прольотка. Але ніщо не могло відволікти уваги присутніх у кабінеті від питання: як бути? Виключить Остроградського, послухати латиніста, чи залишити, прислухавшись до слів математика, який твердить, що Михайло — математик, справжній, а не який-небудь? Як же бути? І латину треба знати, не можна без цього.