Злякано тулилися вони під високими дверима райкому, кидалися до кожного, хто виходив звідки: "Що питають?", а ті, зраділі, з розпаленими очима, не могли згадати, про що ж їх питали там, за дверима, знетямлено всміхалися, знизували плечима. Петько гарячково перекидав у голові думки, імена, дати, здавалося, знав аж занадто, і водночас було таке відчуття, що не знає нічого, все забув, неспроможний згадати. За що вбили куркулі піонера Павлика Морозова? Хто такий Олекса Дундич? У якому році скинули в Чорне море чорного барона Врангеля? Яке справжнє прізвище товариша Сталіна? Не пам'ятав нічого. Зінька чомусь сиділа там, за дверима, з райкомівцями, Петько знав, що коли побачить її там, поряд з незнайомими, дорослими і ще молодими, розумними, то не знати, як він і поведеться, його душили ревнощі до тих невідомих секретарів, які так просто й легко забрали до себе Зіньку, і чутно, як сміються там за дверима, і вона теж сміється. Мабуть, він не здобудеться на жодне слово, коли ввійде до кімнати, не почує ніяких запитань, і ніхто не повірить, що він справді щось може знати, що він найкращий учень у школі, що жорстоко ненажерливий мозок може узгоджуватися в ньому з наївною душею, з паланням худенького обличчя, з незграбними руками, які хоч і вміють робити все на світі, але вражають незграбністю, коли опиняються в стані невластивого й шкідливого їм спокою й спочинку. Але Петька спитали зовсім не те:
— Скажи, Олександр Карналь не родич тобі?
— Це рідний брат мого батька.
Дядько Сашко працював головою сільради в райцентрі. Для районних масштабів — теж помітна посада. Але що тут спільного з прийняттям Петька до комсомолу? А що спільного між комсомолом і його закоханістю в Зіньку?
Зіньці він так і не відкрився. Та й що мав їй відкривати? Не було в ньому нерозгаданого, глибинного, все малювалося на обличчі, в постаті, вій знав, що для Зіньки не може мати ніякої цікавості, ніякої вартості, бо не вмів перевищити її ні в чому, а вона перевищувала і його, і всіх. Він навіть пробував писати вірші, але з жахом переконався, що в цьому, здавалося б, найдавнішому людському вмінні цілковитий нездара, не міг стулити докупи навіть двох рядків, хоч знав напам'ять усього Шевченка, Пушкіна й Маяковського, але чуже вперто відпихало всі власні слова, здається, їх і не було зовсім, Петько відчаєно ховався в бур'яни, залягав там з "Кобзарем" Шевчен-ковим, водив пальцями по рядках, пробував доторкнутися мало не до кожної літери, бодай у хованні серед бур'янів хотілося мати спільність з Шевченком, який теж колись малим ховався в бур'янах то від п'яного дяка, то від жорстокого пана Енгель-гардта. А він від кого? Від своєї сварливої мачухи чи від Зіньки? "Не спалося, а ніч, як море". "За горами гори хмарою повиті, засіяні горем, кровію политі..." Час відступає безсило перед вулканічним клекотом високих дум. Відкрилося ще тоді, хоч не могло належно зодягтися в думку, але неминуче мало прийти згодом, бо все життя йдеш до великих синів свого народу, розпочавши цю прекрасну мандрівку з повитих сріблястим серпанком чарівності дитячих літ. Довідаєшся про безліч марних спроб завоювати, підкорити людство засобами негідними й ганебними (підкорення завжди ганебне!) і переконаєшся, що найвища честь — належати людству. Долю народів творять не самі лиш економічні умови життя, але й мисль, ідея, духовність. Дух багатоликий, як Протей. Є дух поступу, свободи, гуманізму і є дух обскурантизму, ворожості до людини, до свободи й краси.
Несила було охопити красу й велич Шевченкового бунтарського слова, вичерпати розсипища його сяйливих дум. "Неначе той Дніпро широкий, слова його лились, текли". Його поезії можна читати і з трибун міжнародних форумів, і наодинці з найдорожчою людиною. "По якому правдивому, святому закону і землею, всім даною, і сердешним людом торгуєте?"
Шевченко, як майже всі генії, не мав легкого життя. Страждав разом зі своїм поневоленим народом. Та велич не в стражданнях, а в перемозі над ними. Шевченко належить до тих, хто переміг. "Караюсь, мучусь, але не каюсь!" Правда вела його, світила йому, сяяла. "Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою". Доступний і приступний кожному, хто прочитає бодай рядок його поезії, Шевченко водночас — поет неймовірної мистецької досконалості. Провінціальної обмеженості, отих глухих задушливих бур'янів немає й сліду в його поезіях. Лірична сила його генія — неперевершена. Сила уяви — небачена. Чуття слова — приголомшливе. Природність і невимушеність стилю — дивовижна. Простота — гранично прекрасна. Ось відкрилася йому найвища таємниця простоти, поєднаної з найбільшими глибинами, і вмерла разом з ним, але водночас далі живе в його поезіях, які далі чарують тебе своєю відкривалістю навіть тоді й там, де героїзм намагаються замінити комфортом, силу духу — монотонністю загальної освіченості, революційні прагнення — буденним дбанням про підвищення продуктивності праці, шукання істини — безсилим борюканням з примарами не-з'ясованих міжнародних конфліктів.
Шевченко в історії свого народу був інтелігентом більшим за Ярослава Мудрого, Хмельницького й Сковороду. Два царі доклали немало зусиль для знищення цього великого генія, хотіли повернути його в первісний стан, у невідомість і темряву, бо, мовляв, тільки неграмотні володіють "охранним духом" і справді епічною мовою, перевчені ж захоплюються газетними теоріями і збиваються з путі істинної. Останній цар, переконавшись у марноті зусиль своїх попередників, які засланнями й казематами однаково нічого не вдіяли ні з Пушкіним, ні з Чер-нишевським, ні з Достоєвським, ні з Горьким, хотів звеліти Академії наук зовсім викреслити з словника слово "інтелігент". На щастя, словники царям непідвладні.
Тоді Карналь ще не вмів висловлювати цих думок, вони жили в ньому безладно, в суцільній нерішучості й ваганні, власне, й не були думками, а тільки натяками, невловимими, несформо-ваними, несміливими. Шевченко помагав йому подолати комплекс свого прізвища. Петько чомусь гадав, ніби прізвище дає людині певність і силу. Занадто просте й прозоре, воно обеззброює тебе перед світом, позбавляє загадковості, під прикриттям якої легше й простіше наближатися до людей. Ось його прізвище — Карналь. Він і сам не знав його значення, не те що інші. Але Зіньчин батько оголив сутність слова "карналь" перед усіма, показав безнадійну буденність цього слова, від якого мовби тхне овечими кожухами, і тепер ти однаково, що якісь Бараненки, Овчаренки, Цапки або Живодьори. Ну, так. А що таке Шевченко? Це ж просто син шевця. А Толстой — від товстого. А Пушкін — від гармаша, он у них цілий куток у селі Гармашів. Геній може називатися будь-як, від цього він не втратить своєї сили й розмаху. Коли ж ти ніщо, то ніякі розкішні прізвища не поможуть.
Він народився серед людей, які віками мріяли володіти землею і нарешті досягли здійснення своєї мрії, ще не знав тоді, що йому самому видасться цього не досить і він замахнеться на недосяжне — захоче пізнати і землю, і всі неприступні таємниці світу. Вже закінчуючи десятирічку, з головою, сповненою часом безладних, але все ж таки знань, він однаково почувався малим хлопцем, дивився не тільки на свого батька, а й на всіх тих, що серед них виріс, мовби знизу вгору, малювалося йому завжди таке: пласкі безмежні поля, а люди на них — великі, до самого неба, з'єднують собою небо і землю, між підошвами і тім'ям у них — цілий всесвіт з сонцями, зорями, галактиками. Вже коли побачив мало не всю планету, чужі міста, ліси, моря, гори, рівнини, рідний край стояв над усім у могутніх чорноземних пластах масної землі, і люди там — мов ті пласти, з важкими чорноземними руками, великоногі, з селянськими голосами для степу, для неба, для тварин і відстаней, а коли ті голоси стишуться, то майже завжди тільки для ласки або для насмішкуватості. Життя там не було убоге. Коли й нестачало йому зовнішньої вишуканості та ознак достатку, то вражало воно своїм багатством суто людських неповторностей, мудрості, несподіванок благородства, талановитості, безмежної розкоші природи. Карналь назавжди зберіг у своїй крові безмежжя степів, розкиданого, мов сонний недбалий гігант, Дніпра серед понагортаних з Росії, Білорусії, України перемитих білих пісків, незабутнє видовище білоруських плотів, які пливли згори вниз, рублених хаток на них, яскравих вогнищ, незбагненних вогнищ на дерев'яному колодді. Жила в ньому лінива спека, дикі громи, багнюка, в якій могли втонули цілі цивілізації, а не тільки добрі наміри, небесні голоси великих птахів, які прилітали щовесни з вирію: лебедів, журавлів, гусей, житній хліб з калиною, спечений на капустяному листку, свист і ревіння вітрів, народження й похорони, свята з червоними прапорами, що з ними вони щоосені ходили до Олійнички на братську могилу червоних партизанів, скресання криги на озерах, перше кіно в їхньому селі і перший детекторний приймач, змайстрований Альошею Арсеновим, а над усім — його безнадійна закоханість у Зіньку, На фронт Карналь пішов, так і не сказавши Зіньці про своє почуття. Добровільно піти захищати Батьківщину сміливості вистачило, а сказати дівчині, що кохає її, не наважився. Такі дивні душевні виміри в людини. А Зінька? Здогадувалася? Може, Та хіба вій був один такий? Зінька вже була тоді старшою піо-нервожатою в школі, до неї залицялися люди з становищем, зі значенням, школярам судилися перенатягнуті нерви, перенапружені сили, почервоніння й засоромленість — вона не хотіла знати цього, вона мала вибухати вулканами, здригатися землетрусами, клекотіти водоспадами, гриміти гірськими обвалами, не могла кожному розгортати груди, щоб довідатися, що він там заховує.
Коли в сорок п'ятому Карналь приїхав з госпіталю до батька, йому розповіли про Зіньку. Небагато й маломовно, як звикли в Озерах.
У сорок першому помагала евакуювати колгоспну худобу. Але десь у степах фашистські мотоциклісти перехопили череду, корів перестріляли, людей, розігнали, Зінька вдарилася була до фронту, але не пробилася, довелося повернутися до рідного села, але й тут не склала рук, почула, що в Кременчуці з концтабору можна визволяти червоноармійців, даючи комендантові викуп, зібрала, що могла, мерщій кинулася туди, пробралася до самого табору, побачила тисячі вмираючих людей, почула страшні своїм стражданням голоси: "Донечко! Сестричко! Дитинко! Порятуй! Визволи! Забери!" Вона взяла якогось напівмертвого білявого хлопця, всього в ранах, знекровленого, вже й не благав, не міг вимовити бодай слова, тільки зболено світилися йому сині очі, такі сині, що аж за серце хапали.