Довго про це говорити нема чого. Я змушений був піти на службу до поліції в сусіднє містечко. Батькові не хотілося цього, та виходу не було. Мені сповнилося сімнадцять літ, сподобалася форма, зброя надала відчуття сили і пихи, у дітей це часто буває. Спочатку я патрулював вулиці, потім наша поліцейська група прочісувала джунглі, полюючи на партизанів. В одному бою мене підстрелили. Легка рана, в литку. Полежав у госпіталі, вилікувався. Пізніше став чергувати у в’язниці, вартував злочинців. Заслужив звання сержанта. Мені довірили цілу команду охоронців, котрих я розподіляв на вартування. Одного разу до в’язниці привезли старого діда. Він був побитий і закривавлений. Говорили про те, що старий давав притулок партизанам і за це поплатився. Його кілька разів допитували, але, мабуть, нічого не добилися, бо начальство лютувало, а дід вже ледве дихав, і видно було, що він скоро покине цей світ.
Одного разу мені доручено було одвезти в’язня до Чиєнгмаю, а звідти — поїздом — до Бангкоку. Начальство вирішило, що у своїй в’язниці не варто його добивати, хай це зробить вище начальство. Ось так я опинився за кермом "джипа", а поряд зі мною — ветхий дід в наручниках. Начальник пропонував додаткового охоронця, та я тільки скептично посміхнувся, глянувши на стару руїну. За півгодини ми вже були у горах, почали підійматися на перевал. Насувалися нічні сутінки, мені треба було поспішати, щоб встигнути до повної темряви добратися в Чиєнгмай. І тут сталася подія, що визначила все моє подальше життя.
— Невже ви були поліцейським, тюремним охоронцем? — недовірливо перебив розповідь Гриць, заворожений щирою правдою слів старого. — Дивлячись на ваше обличчя, цього не скажеш.
— Карма іноді плете химерні узори, — загадково сказав учитель. — Але слухайте далі. Мій підконвойний на перевалі попросився до вітру. Я виконав його бажання. Коли поверталися до машини, почувся його глухий, благаючий голос:
— Синку, навіщо тобі брати гріх на душу, везти мене на вірну погибель? Відпусти старого, дай мені померти в горах, на волі, між оцими деревами… під оцими зорями…
— Не можу, — грубо відповів я, прикриваючи тою брутальністю тривогу й жаль в своїй душі. — Якщо я тебе відпущу — судитимуть мене. Найменше — доведеться сидіти у в’язниці, а то й розстріляють. А на моїй шиї батькова родина, ціла купа дітлахів.
— Послухай, — ніби вагаючись, прошепотів старий, опираючись на крило машини. — Я признаюся тобі… Мені лишилося жити недовго… В юності я бродив горами й долами і знайшов великий скарб. Такого скарбу нема і в найбагатших володарів. За все життя… та що там життя, за сотні життів не розтратиш його…
— Обманюєш? — затамувавши подих, озвався я. — Баєчки оповідаєш?
— Щира правда. Хочеш — я передам тобі той скарб? А ти — на заміну — відпустиш мене. Тоді ти станеш багатим. Найбагатшим у світі…
У моїй голові завихрилися заманливі й жадібні думки. Якщо це правда, чому б і не виконати бажання старого химерника. Забезпечити родину, а самому майнути в далекі краї. Америка, Європа, Індія, Африка… Їдь, лети, куди хочеш. Стати освіченою людиною. Відчути себе багатим і сильним.
Я запитав старого, де його скарб. Чи далеко до нього йти? Він тихенько й загадково сказав:
— Близенько. За півгодини я зможу показати тобі той скарб.
— Що треба робити? Куди йти? — зважився я.
— Проведи мене трохи вгору, на оцю високу скелю. — Він кивнув головою в бік темного верхів’я, що громадилося на тлі зоряного небосхилу. — Зніми, будь ласкавий, наручники.
Мені подумалося, що старий просто морочить голову, щоб відійти подалі від дороги, а потім — втекти. Проте, поглянувши на його нужденний вид, я зрозумів, що він ледь-ледь стоїть на ногах. Я зняв наручники і повів його поміж нагромадженням каміння вгору. Старий тихенько постогнував, кашляв, витираючи закривавленого рота рукавом.
Так ми йшли з півгодини. Я задихався, а в’язень уже не міг ступити кроку, мені доводилося буквально нести його на руках. Нарешті вів впав на каміння і знеможено прошепотів:
— Досить. Тепер я вже можу показати тобі…
— Де він? Де той скарб? — жадібно запитав я.
— Поверни мене горілиць, — попросив старий. — Щоб я міг бачити небо.
Я виконав його бажання, хоч і не розумів, до чого тут небо, коли треба шукати скарбу десь між скелями. Він випростався й затих, дивлячись у мерехтливу глибину. І очі його були ніби запорошені зорями. Я нетерпляче ждав кілька хвилин, гадаючи, що він просто приходить до тями після виснажливого повзання по скелях, та зрештою грубо крикнув:
— Ну! Де ж твій скарб?
— Глянь угору, — прошепотів старий. — Ось туди… Бачиш оті зорі? Ніби жарини?
Дивуючись, я глянув у дивоколо. Справді, видовище було урочисте й величне, хоч на нього люди майже не звертають уваги, заклопотані повсякденним повзанням у пилюці мізерних клопотів. Три яскраві зірки, ніби іскристі діаманти, заворожували око, панували в таємничому полі небес. Астрономи називають їх Поясом Оріона, а наші прабатьки дали тому сузір’ю наймення Вартового Матері. Я довго дивився на ті чаклунські вогні, і дивна умиротвореність та елегійність спокоєм лягала на серце.. Та, згадавши мету наших блукань у горах, я м’яко нагадав старому про його обіцянку. Його відповідь була майже нечутна (доводилося схилитися до самих вуст) :
— Синку… я не обманув тебе. Дарую тобі всі оці діаманти… всі самоцвіти Матері… Ти знаєш, що подарунок вмираючого… має магічну силу… якщо приймеш його… Що таке земні скарби? На них кров і прокляття. Все те — тлінь, мізерність… А оці скарби — вічні, нетлінні… Не гнівайся. Ти зробив добре діло. Дав мені умерти на волі, перед очима владики зір… Благословляю тебе на вічну стежку… На стежку добра…
Сказавши так, він затих. Я лапнув його чоло — воно крижаніло. Десь в глибині мого єства спалахнув багровий вогник обурення, що мене так химерно одурили, але те полум’я хутко згасло під владним потоком урочистої зоряної ріки. Подія, що відбулася зі мною, вимітала порохняву із глибоких закутків душі й серця, ставила ще недосвідчений, блукаючий дух у вир надзвичайного іспиту. Перед оком вічності випаровувалися, щезали мізерні чуття жадібності, марнолюбства, пихи, зароджені сутінками неуцтва й знедоленості. В ту ніч, друже Гріг, народилася інша людина, цілком інша. Я рішуче обрав нову стежку життя.
Залишивши "джип" на гірській дорозі, я викинув зброю в ущелину і кілька днів пробирався до рідного селища. Зустрівся з батьком, щиро розповів йому про все, що сталося. Дивно, але батько не лаяв мене, не гнівався, лише спитав, що я збираюся робити далі. Я сказав, що хочу залишити Таїланд і добратися до Європи, щоб спробувати вступити до коледжу. А коли здобуду освіту — повернуся назад. Батько дав мені невелику суму грошей від своїх мізерних пожитків і благословив. Отже, я мав уже два щедрих благословення. Радіючи тим, я покинув рідний край.
Не буду викладати тобі, друже, подробиць моїх блукань. Захід розвіяв барвисті ілюзії, навіяні телевізією та кінофільмами. Звідав я поневіряння в трущобах Лондона й Чікаго, Нью-Йорка й Парижа. Було всього — холоду й голоду, випадкових робіт, знущань, кпинів і образ. Згодом мені пощастило добре влаштуватися у одного фермера в штаті Арізона. Там я заробив порядну суму грошей і мав можливість закінчити коледж, а потім — університет в Нью-Джерсі. Переді мною відкрився широкий світ точних наук і вікової філософської думки. Проте ніщо не давало повноти й певності, такої всеохопної завершеності, як та одна-єдина ніч, коли я сидів біля покійного в’язня під сяйвом зоряного дивокола. Скажу відверто, друже: коли я хоронив старого в землю, віддаючи йому останню шану, здавалося, що я хороню найріднішу людину, а може, частку самого себе.
Я глибоко відчував марність європейської філософії, її приреченість, її страх перед таємничістю світобудови і людського духу, її патологічну закоханість у плетиво схоластики і порожньої риторики. Раціональний млин позитивізму нещадно розмелював увесь таємничий досвід пізнання на мертве борошно буденності, а все те, що випікалося з того млива, вже було далеке від живої, хвилюючої реальності. Я залишив Європу та Америку і повернувся до Азії. Побував у Індії, зустрічався з різними гуру та наставниками, збираючи крихти мудрості в чашу власного шукання. Був у ашрамі Шрі Ауробіндо… ти, можливо, чув про нього? Звичайно, це людина славетна. Говорив з Матір’ю, його сподвижницею. Довелося бесідувати з дружиною вашого співвітчизника Реріха. Я ще застав її живою, а він покинув цей світ ще в сорок сьомому році. Мене зацікавили принципи Агні-Йоги, а Реріх з дружиною були апологетами вогняного преображення світу. Знайомився я з рамакришністами, з йогами різних напрямків, з буддистами найпротилежніших шкіл. Зрештою, повернувся до рідних гір і оселився в затишному монастирі, обравши шлях аскези й самозаглиблення. Я знав, що батько й мати померли, брати й сестри так чи інакше влаштували своє життя, тому міг повністю віддатися глибинним духовним пошукам.
Саме в той час до монастиря прибув Тао. Він став моїм учнем. Щирий, полум’яний юнак, він докопувався до всього якнайглибше, не визнавав жодних компромісів, не бажав чекати навіть дня. Нещадно критикував сучасні трактування буддизму, часто сперечався зі мною, вважаючи, що від правдивого учення Гаутами не лишилося й іскри. "Мене дивує, — сказав він, — чому за учителем ходили юрби людей? Що їх приваблювало? Невже ідея інтелектуального аналізу могла б хвилювати простих людей, ідея, котра навіть тепер не для кожного мислителя зрозуміла? Невже безлика Нірвана могла запалювати сіячів та будівників, воїнів та брамінів — людей, що прагнули самоствердження, а не самозаперечення? Він говорив щось інше, учителю, від його повчань тепер не лишилося й грана. Віки, тисячоліття запорошили правдивий зміст проповіді Гаутами, та ще постаралися супротивники, вороги. І тепер ми маємо замість вогнища купку попелу…".
Я не заперечував Тао дуже рішуче. Говорив йому, що Будда не давав догми чи ортодоксального вчення. Є лише натяк, притча, символ. Кожен має розкрити його відповідно до багатства власного серця й розуму. Нагадував слова Гаутами, які він промовив у саду, показуючи жменю жовтого листя: "Де більше жовтого листя, архати, — у моїй руці чи довкола в саду?".