І на цім "битім шляху" чужі народи розшарпували й нищили вірменську культуру, довели до занепаду великий та колись щасливий край. І вже в новітні часи, як нас, або як поляків, розідрали сусідні держави Вірменію на три шматки: частину забрала Туреччина, частину — Персія,— а третя частка відійшла до Москви, "під царя восточного, православного". Цього може б і не трапилось, принаймні останнього, коли б вірмени не були християнської віри. Бо, якби вони були мусульманами, то вкупі з азійськими народами Сходу могли би до чогось дорозумітися. А то ж їх і турки, й інші магометанці вважали за "рая", тобто "невірних", собак (джяурів), а через те поводились з ними безбожно жорстоко. При всякій нагоді вони вирізували вірменів цілими селами, нищили все майно, робили справжніми безправними рабами. От, через ті безнастанні переслідування вірмени стають послідовно рабами то арабів, то сельджуків, турків, татар, туркменів.
Часами здавалося, що вже ніякі сили не врятують Вірменії від повної загибелі, що всіх людей цієї нації буде заковано, зарізано, замордовано дикими сусідами,— але ж вірмени живуть і тепер, і не тільки живуть, але й мріють про своє будуче визволення.
Раніш їм здавалося, що це визволення може прийти тільки від того народу, що так, як і вони, вірить по-християнському. От, через те вони й почали шукати захисту в Росії, яка у XVIII столітті розповзлася так, що вже стала їхньою сусідкою. Ще за Петра І-го, а потім за Катерини ІІ-ої вони шукали в Росії оборони від мусульманів і знайшли... тільки чи ще не більшої біди, як та, що вони зазнали раніш. Правда, те вони взнали потім. А раніш, коли хотіли зібрати свої пошматані землі докупи, вірменська кров розливалася по Кавказу, щоб здобути його Росії.
Отже й на цей раз їм не пощастило. Москва підписала таку умову, що вірменів так і зоставили поділених на три шматки, причому більша половина їхньої землі та населення зосталася в Туреччині. А ту, що перейшла до Московщини, дуже швидко віддали на поталу татарським багатим князям (бекам), бо ясна Москва з огидою дивилася на виснажених, убогих, "занадто демократичних" вірменів, що не мали ні своїх панів, ні своїх князів, а уявляли собою тільки простих хліборобів. Бо, як звичайно, вся вірменська шляхта враз поробилася "росіянами!" А тим часом вірменські мужики-гречкосії хотіли не тільки все життя працювати, як воли, але ж ще сміли мріяти бодай про яку-будь волю та вільний розвиток своєї нації. Ну, звісно, москалі не могли потерпіти цієї "крамоли" й визнали за найкраще віддати всіх вірменів в ярмо татарським бекам. Беки загарбали собі всю землю вірменську й запровадили страшні феодальні форми громадського життя, що існують в російській Вірменії й дотепер, коли вже й пам’ять про це загинула по всій Європі.
— Досить сказати,— говорить Папаянц,— що вірменські хлібороби живуть буквально, як закинуті собаки, навіть не по хатах, а по норах та печерах. Вони працюють, як кріпаки, але ж не можуть навіть числити на наслідки своєї праці, бо ж бек, на землі якого сидить той чи інший хлібороб, завжди має повну змогу вигнати вірмена з його землянки на всі чотири сторони світа.
Розуміється, що, перебуваючи в такому стані, жоден свідомий вірмен-інтелігент не може згодитись, щоб його людей поважали за собак і мусульмани, і "православні" християни.
Тому кожен, хто мав щастя зазнати освіти й побачити зрячими очима нещасну долю своїх темних братів, не міг витерпіти кривди й ставав до оборони свого народу, де міг і чим міг. Тим-то майже вся вірменська інтелігенція завжди була активно-революційною. Ну, а Москва, що найбільше за все жахається бунтів та протестів, не маючи сама сили подолати вірменських революціонерів, підбурює та підкупляє курдів, турків та інших мусульман, щоб вони нищили вірменське мирне населення. Досить зазначити хоча б такий недавній час, як 1895–1896 роки, коли турки, під’юджені московською поліцією, замордували коло 15 000 вірменських родин, зруйнували 252 села та сім чималих міст! І, коли ті, що зостались живими, хотіли були збирати добровільні датки на користь потерпілих, то російська влада навіть цього не дозволила. Мало того, тоді ж таки Московщина не дозволила англійцям протестувати перед турками з приводу їхніх нечуваних звірячих вчинків в нещасній Вірменії.
В останній час всі царські посіпаки цілком одверто кажуть, що вони бажають тільки самої Вірменії, але без вірменів. А кавказький намісник царя, князь Голицин заявив привселюдно, що він заспокоїться тільки тоді, коли "в Тифлісі не буде жодного вірмена, а лише одне вірменське опудало стоятиме в тифлиському музеї".
Що ж там уже казати про ті знущання над школою, над культурою, письменними людьми Вірменії,— які чинила московська влада! Москалі не те що позачиняли й заборонили всі вірменські школи та всякі просвітні товариства,— вони силоміць поодбирали навіть церкви й вірменське церковне добро. В кафедральному соборі в Ечміадзині, де служив вірменський "католикос" (нібито їхній патріарх) — московські поліцаї молотками розбивали каси, щоб відібрати відтіль церковні гроші. А коли вірменський народ силкувався захистити свою церкву,— тоді силу людей розстрілювали та закидали гнити по хурдигах.
Ось як живуть безправні нещасні народи в Московії.
А, бодай ти розвалилася, проклята, навіки!..
В мене ще й досі все ходить всередині від цих оповідань нещасного вигнанця, пана Папаянца. Після цього, що я від нього почув, він мені став такий близький, мов і українець, дарма, що ми не одної нації.
А він розумний, освічений; вчився в Харківському технологічному інституті, але не дали йому його закінчити. Тепер він працює в міській лабораторії. В останній час, каже він, йому дуже тяжко працювати, бо він тільки й думає про свій рідний край, де під час війни, певно, ще збільшаться московські насильства. Однак він повен віри, що врешті німці розіб’ють Москву, яка десять літ перед тим не могла навіть встояти проти Японії, а тоді й для його батьківщини прийдуть кращі дні...
Але ж тим часом по газетах не видко, щоб німці дуже перемагали. Особливо прикро за австріяків. Подумати тільки: москалі лазять вільно скрізь по всій Галичині й Буковині, знущаються над галичанами, як і над вірменами!
Цими днями я читав, що з Галичини вже втекло більш як З00 000 людей. А тепер знову англійці закликають на поміч проти німців військо з Канади й знищили вчора аж 52 німецьких пароплави в Антверпені. Сьогодні ж уже послали свою флоту майже до нас — на Філіппінські острови. Боюся я, щоб ще й тут не почалася війна; досить того, що силу німців заарештовано ні за що, ні про що! Але ж Папаянц так само певен, як і я, що німці справляться. Коли б вони не мали певності, вони не починали б війни. Ну, а вже як виграють, то — правду каже Папаянц — буде й окрема Україна, й окрема Вірменія!..
— — —
На нашій фабриці, де робітників найбільше чехів та словаків, мені дали адресу нашого чоловіка з Галичини, що працює тут на фабриці молочного посуду та машин, що потрібні в молочарстві. Я негайно пішов по тій адресі, знайшов пана Семиняка, але зовсім би не пізнав, що це — наші люди. Ще старий дещо пам’ятає по "руськи", як він каже, а його пані може згадати тільки деякі коломийки, дорослі ж діти не знають жодного рідного слова. Показували мені дві книжечки, видані якоюсь кумедною мовою, ні нашою, ні московською, та ще такий плакат, якого я собі переписав, бо дуже вже "художня" річ:
ВИСКАЗИ ТОГО, ЧОГО НЕ СЛІД РОБИТИ
Не смій ся з нещастя других.
Ніколи не обіцюй, коли знаєш, що не дотримаєш свого слова.
Не приставай зі злим товариством, а шукай за добрими людьми, або обходи ся сам.
Не забудь уклонити ся всім гостям, коли входиш в товариство.
Ніколи не відмовляй, коли хто оправдує ся перед тобою.
Не напастуй ніколи, коли хто звертає ся до тебе зі прозьбою.
Не страш нікого легкодушно.
Не занедбуй час від часу навідати своїх приятелів, або хоч написати до них письмо.
Не жадай відплати, коли даєш дарунок, або робиш добре діло.
Не питай ані дитини, ані слуги про фамілійні справа своїх знакомих.
Ніколи не виходи з дому серед гніву.
Не відповідай на питання, коли його звернено не до тебе.
Ніколи не заглядай другому через плече, коли він читає, або пише.
Ніколи не читай листів, не до тебе писаних, або не отвирай листів, не до тебе адресованих.
Ніколи не будь нечесним супроти женщин.
Я питався, чи не кортить їм додому, чи не збираються вони туди їхати? А господар і каже:
— А якої там чортової мами не виділись-мо? Щоб знову пани та жиди лупили з нас шкуру, як з бараболі?
Взагалі вони страшенно гніваються на "Старий Край" і, мені здається, зовсім не мають до нього жодної любові. Мене це дуже вразило. Вразило також і те, що вони не знають, чи багато тут наших людей та де живуть ті земляки.
Взагалі у мене після цього побачення з рідними людьми зосталося досить тяжке враження. І хоча вони мене запрошували приходити, й хоча в їхніх "висказах" написано, що не треба "занедбувати час від часу навідати своїх приятелів",— отже я мабуть вже не швидко їх "навідаю".
Страшенно мені прикро! Це — вперше мені таке трапилось, щоб така неприємна була зустріч з земляками.
— — —
Нарешті я відібрав листа від мого любого містера Патрика. Він пише, що коли тільки йому пощастить вибратись з Японії, то він приїде до Сиднею. Ну, й радітиму ж я! Бо я почуваю в ньому наче старшого рідного брата. От хто буде задоволений тим, що я вже розпочав писати книжку про Австралію!
Але ж які я цікаві читаю тепер книжки, хоча й частенько доводиться заглядати до словника!
Ну, годі! Писатиму ліпше свою працю. Треба, щоб до прибуття містера Патрика вже можна було дещо йому показати.
— — —
Вже другий рік святкую я свої іменини не дома. Але мені закортіло зробити цей день хоч трохи подібнім на те, як він минав колись. І от, я почав прохати своїх господинь, щоб вони зготували мені якісь подібні до наших страви: борщ з пампушками та бараниною, голубці та жеримовчки. Кортіло ще й крохмалевого киселю, та вже цього я ніяк не вмів змалювати. Господиня й пані Їтка радо на те пристали й дуже клопотались, щоб упорядити в мене "справжній український бенкет" або, як вони казали,— "годування".
Розуміється, я й сам брав найближчу участь в куховарстві, бо мусив сам все роз’яснювати, як що готується, а особливо борщ.