І розшарпають ії на отакіські кусники. Як тічка, як собаки… Ти знаєш це?
Андрій опустив голову. — А все-таки це, брате, буде, — проговорив він сором’язно, мов дівчина.
Іван люто подивився на цю вівцю. — Залиши ті свої аргументи знаєш для кого? Для тих, для яких Січ Запорізька — одинокий аргумент історії. Для мене діють інші закони. Як довго не залишать вашої козачої голови козачі комплекси, доти ніхто не дасть вам незалежності в кредит без покриття. Порядку треба! Права! Тривких вартостей! Храми, кораблі, лабораторії… П’ять віків вимахуємо шаблею в порожньому повітрі… І все на місці.
Очі братів зустрілися, погляди схрестилися. Андрій опустив зір першим. — Ми ж мали храми… Чого ти, брате, сердишся?
— Бо ти чомусь не хочеш того розуміти, що храми ті вилізли у нас з чужого мозку, — вже лагідніше промовив брат Іван. — Ти віриш в Україну?
— Вірю! — тихо промовив Андрій. — Як у Бога, — додав він по хвилинці.
— Хм… — бентежиться Іван. — Без француза не потрапимо вагона власного вуголю дістати. Ти думаєш — літак нам зробить пан отаман з оселедцем за вухом? Тисячі отаманів — і ні одного конструктора!
— А що он роблять ті… Вони твоїх конструкторів — ти знаєш що? Вистрілюють, мов зайців.
Іван уважає, що це нахабство, він дивиться на брата поглядом презирства. — Большевики — виривається з Івана, — йдуть, щоб нас з тобою обернути в ганчір’я. Вони для тебе не приклад. За це вони заплатять солоно.
— Але не ми, а вони перемагають.
— Якраз ми перемагаємо! Якраз ми! Це ми так думаємо! Ми так діємо! Бо вони — ми, а ми — вони, ти, я і всі ми, що белькочемо про спасіння світу, а носа втерти не потрапимо… Самі свого носа. Маси! Трупи! Горять маєтки, архіви! Темна рука розвінчує машину, щоб наробити самогону. А я тобі ще раз, і то востаннє, кажу: вертайся мені до Черкас і без свідоцтва зрілості не приходь! Чи ти мене нарешті розумієш?
Ці слова вирвались з Івана хрипко. Він перестудився і кашляє. Андрій не перечить. Перед ним виразно стоїть залізна воля братова, і нема, видно, про що більше казати. Це, зрештою, сам Андрій, це один з Морозів. Не тяжко збагнути, де початок такого наставлення, бо це ж душа хутора говорить, сорок — п’ятдесять років намагливої роботи, батько, брати, професори, Київ, Сибір. Андрій виразно бачить з металу литу людину — тверду й незгинну, що крок за кроком здобуває простір і право на нього, що вступає в сам центр буття, що живе мозком, що цінить кров свою, бо вона дає йому силу свіжості.
— Ну, добре!. Ну, а коли б усі так думали? Коли б… Коли б… Краще такого питання не ставити. Тоді була б ціла історія інакша, тоді не було б, можливо, революції. Ех, люди, люди! Дикі люди!
Андрій відходив кудись, приходив знов, страшно тужив за… Україною. Господи! Ну, як це все уложити так, щоб з цього вийшло дійство, а з дійства вийшла правда, а з правди… Хіба тут помогли б сто чи двісті тисяч озброєних людей з гарматами, фронтами, таборами полонених? Коли б тільки вони помогли нам! Коли б тільки… Двісті тисяч. Мільйон. П’ять мільйонів…
Всі цього мовчки чекали, бо знали, що воно конче прийде. І воно прийшло. В п’ятницю по Великодні принесли з району "повєстку". Іван має явитись до "Чека" на десяту годину, Канів, Пролетарська (бувша Дворянська), дім номер дванадцять. Мар’яна відразу зблідла, їй зробилось холодно і млосно. Взагалі, вона чується не зовсім добре, але вагається щось казати Іванові; їй здається, що вона носить у собі початок нового життя.
Іван прийняв це на диво спокійно. Його загоріле до шорсткості обличчя відразу задеревіло; він тільки подумав, що як добре, що не треба їхати до Переяслава, а всього до Канева. І чи варто на це реагувати взагалі, бо, як казав старий Григор, "вони там не будуть розбиратися, а ворона вороні очей не виклює".
Андрій саме відходить до Черкас, Мар’яна цим зайнята, але нараз вона лишає все і каже: — Я, Іване, йду з тобою. — Цікаво, чого ти маєш іти зо мною. — каже спокійно Іван. Але Мар’яна все-таки йде. Йде та й годі. Перечекає у батьків, але йде.
Навкруги пильна, запопадлива, українська весна. Земля парує, ніби вона вариться в котлі, з неї сходить зелена піна, скрізь, куди не впаде зір, щось ніжне вилазить з нутра і пнеться догори. Григор післав на поля пару плугів, ті крають мастку поверхню грунту. Старий вийшов на середину поля, крутиться, ніби він заблудився, топче широкими ступнями суху груду та позирає на луг, куди пішли син з невісткою. Тепер не скажеш уже про мир в душі і спокій в серці, коли в голові, мов пси сердиті, ворочаються думи.
Ніколи перед тим не доводилось Іванові бувати у знаному міському будинку графа Демідова. Невеликий, сірий, бароковий палацик з просторою верандою, з двома гранітовими левами на її краях, з широкими і довгими гранітовими сходами аж до вулиці, з невеликим парком із лип та акацій і з розлогим, здається, безмежним виглядом на Дніпро, що, оповитий жовто-білими та зеленими рамами, блискучим клином врізується в цей шмат гори.
Вхід до палацика — знизу, сходами, від Дворянської, в’їзд — згори з парку. Іван йде знизу. Йде сам. Мар’яні казав лишитися. Підіймається сходина за сходиною, і йому спадає на думку кілька спогадів з минулого. Коли ще він молодою людиною проходив побіля цих сходів, вони вражали його таємничою неприступністю. Йому інколи здавалося, що в тому сірому будинку ніхто не живе, що там витають хіба музи чи боги, яких не сміють бачити живі очі людей.
Тепер його кличуть сюди, і він йде. Зустрічає обідраних і нечистих людей з загорілими незграбними обличчями, що несуть зброю, зустрічає жінок, що чогось плачуть, сам зупиняється на першій площині сходів, кидає мигцем погляд на Дніпро, заспокоює цим себе та йде далі.
На верхній площинці, чи, краще, на широкій веранді, біля тих левів перед входом, біля двох ліхтарів на бронзових підставках стояв китаєць з широкою, ніби з жовтої шкіри, головою, в якій стирчав сплющений носик та двоє вугляно-чорних очей у вузьких прорізах. Він мав на пасі вичовгану рушницю і надзвичайно стоптані, широкі й нечищені чоботи з низькими халявами.
Іван показав йому свою "повєстку". Китаєць пропустив. Іван увійшов до дверей з тяжкими бронзовими клямками, за якими стояв дежурний у шкіряній кепці. Тут вештаються різні люди, деякі з них сидять на приставлених стільцях, чути запах цвілих речей.
Івана пропускають далі. В малих кімнатах — тяжкі, дубові меблі, стіни оббиті полинялим, малинової барви шовком; картина у масивних рамах, старі гобелени і великі вази доповнюють оздоблення. Іван все сприймає мигцем, ніби у сні. Бачить ці речі реальним зором, але в околишнім є багато і нереального, і, коли б не ці, все-таки живі люди, він би, можливо, не повірив, що це тут, на землі, і в самому його Каневі. Ось вивели людину, в якої зв’язані ззаду дротом руки. Двоє китайців з рушницями провадять ту людину. На обличчі її нічого, крім жагучої люті. Що це за така людина і чого від неї тут, у цьому палаці, добиваються?
Івана скоро покликали. Це недалеко, до сусідньої вузької кімнати з широким письмовим столом з різьбленого дуба. За столом сидів расовий брюнет з чіткими, гострими рисами обличчя. Ніс великий, горбатий, уста широкі і соковиті, очі чорні і гострі. — Здраствуйтє! — сказав відразу брюнет. — Ваша фамілія? — мова його виразна, чітка, з акцентом. Іван не має часу на надуму.
— Мороз, — каже він сухо і коротко.
— Ах, да… Ето ви! Садітесь. Куріте, — сказав брюнет, у нього — зіпсуті, шоколадової барви зуби. Перед ним — розгорнутий зшиток, на пальці — золотий перстень, в руці — перо.
— Ваше ім’я? — бистро питає брюнет.
— Іван.
— Атєц?
— Грігорій.
— Год рождєнія?
— 1879.
— Мєсяц.
— Іюль. Сємнадцатово чісла.
— Ґдє.
— Хутор Морозовка.
— На вас сдєлан нальот. Расскажітє. Садітесь і куріте.
Іван повільно сів до м’якого, глибокого фотеля, протягнув руку за цигаркою і почав говорити. Говорив просто, коротко і байдуже.
— І ето всьо? — муркнув брюнет.
— Кажеться, всьо, — каже спокійно Іван.
— Мда… мда… Для нас ето очєнь мало. Ми далжни знать ґараздо больше. Ви, ґражданін Мароз, нічєво нам нє сказалі. Ви умалчіваєтє важниє факти. У вас, напрімер, била земельная камісія.
— Била.
— І что же.
— Пака нічєво.
— Нічєво. Пака, гаварітє, нічєво. Да. Ну, вот… А скажіте, пажалуйста, ізвєстно лі вам, что нікто із нєваєнних нє імєєт права держать у сєбя аружіє.
— Нєт. Нєізвєстно, — каже байдуже Іван.
Брюнет хвилинку міряє його поглядом, потім раптово, без переходу, міняє тему.
— А яка велика ваша родина?
— Досить велика.
— Скільки душ?
— Всіх — чи тих, що дома?
— Всіх.
— Шістнадцять душ.
— Всі вони дома?
— Ні. Я вже сказав.
— Скільки маєте братів?
— Трьох.
— Сестер?
— Одна.
— Де ваші брати? Найстарший.
— Найстарший у Сибірі.
— Як називається?
— Сопрон.
— Чим займається?
— Машиніст.
— Адреса?
— В даний момент не пам’ятаю.
— Другий брат? Називається? Адрес?
— Петро. В Києві. Бібіковськнй бульвар, 21.
— Професія?
— Художник. Професор художнього інституту.
— Третій брат? — Це я.
— Чим займаєтесь?
— Хліборобством.
— Самі працюєте?
— Сам.
— Користаєтесь найманою працею?
— Користаюсь.
— Четвертий брат?
— Андрій. Учень гімназії.
— Сестра?
— Сестра живе в Києві. Татяна. У брата.
Маленька перерва. Брюнет постукав об край стола. На чолі появилась, але відразу зникла невелика зморшка.
— Ви були в армії? — спитав він, змінивши тон так, ніби це все для нього не дуже важливе і питає він лише між іншим.
— Так, — каже Іван, хоча видається, що він думає про щось інше.
— Офіцер?
— Капітан артилерії.
— В якій частині перебували останнім часом?
— Останнім… не можна так сказати, я перебував у німецькім полоні.
— Мгу… Да… — брюнет стукає далі ручкою, уста його стискаються, він кидає погляд на Івана. — Мене цікавить… Розуміється, ви не зобов’язані казати правду… Ваші політичні переконання?
Іван посміхнувся.
— Політикою ніколи не цікавився. Я душею й професією хлібороб.
— Так! Зрозуміло. Але ви за новий чи за старий лад? — підкресленим тоном сказав брюнет і гостро глянув на Івана. — Маю на увазі державний лад… і соціальний, — додав він по хвилині.
Іван вичув настирливість у тоні, жагучу пристрасть у душі тієї людини.
— Це для мене несподіване питання, — сказав Іван спокійно, — і я вагаюсь сказати правду.