— А ось у цієї оченята, наче в газелі, а носик, як виточений...
— Роздягти б їх, обшукати... — запропонував хтось.
— Якщо це не збентежить його велебну мосць, — ощирився в посмішці Го-лембицький, кинувши улесливий погляд на ксьондза.
— Не соромтеся, панове, — відповів той, опустивши скромно очі, — справа військова... безпека того вимагає...
— Так, велебний отче, справді так, — загорлали і шляхта, і челядь, і жовніри.
— В такому разі, роздягти їх! — потираючи руки, наказав довудца.
— На бога! Згляньтеся! — з плачем попадали на коліна приречені на ганьбу дівчата.
— Не застудитесь! — заспокоював їх опасистий шляхтич. — Ніч тепла.
— І нічого з вами не станеться, не зурочимо, — зауважив довудца.
— Краще вбийте! — голосили чернички.
— Роздягти! — сухо скомандував довудца.
Челядь, регочучи, кинулась виконувати наказ свого ватажка.
XVI
Вечірнє сонце наближалося до заходу, коли до безлюдного берега річки Саксаганки під'їхали два вершники. Обидва вони були добре озброєні й одягнені в козацькі строї, обидва були високі на зріст, міцної статури, тільки смагляве обличчя одного з них облямовувала густа кучерява чорна борідка та з-під шапки виглядали пасма довгого чорного волосся. Обидва тримали на поводі ще по одному нав'юченому коневі. Це свідчило, що вершники вирядились у далеку дорогу.
В'їхавши у річку й попустивши поводи, щоб розгарячені коні могли напитися, вершники озирнулися навколо.
Скільки сягало око, лежав степ, широкий, безлюдний, що на обрії своїми квітучими берегами зливався з велетенським шатром неба. Річка, серед якої стояли вершники, звивалася по степу сріблястою змійкою і губилася за обрієм. Крім цієї сріблястої стрічки, ніщо не порушувало одноманітності квітучого степу...
Тільки птахи, що з голосними криками шугали в повітрі, сповнювали гомоном цей зачарований світ.
— Ну й простір! — мимохіть вигукнув бородатий вершник, вдихаючи на повні груди розкішне степове повітря. — Ще наш, іще не відібрали!
Ніхто не впізнав би в цих могутніх козаках ієродиякона Мотронинського монастиря Аркадія та ченця Найду.
Аркадій скинув шапку і обмахнув нею своє розпашіле обличчя. Волосся густою хвилею розсипалося по плечах і виказало його чернечий сан.
— Ще наш, не відібрали! — з саркастичною посмішкою відказав Найда. Він уже мав вигляд справжнього козака: волосся було підстрижене за козацьким звичаєм, над різко окресленими губами чорніли вуса. — Окраїни вже захопили, незабаром доберуться й до самого серця.
— Не доберуться: зуби поламають.
— Правда твоя! Впадати у відчай нам іще не слід.
— Отож-бо й воно! А тепер за діло, ондечки й вона сама, Саксаганка. Хвалити бога, доїхали. Де ж, по-твоєму, Суха Комісарівка?
— А он, дивись! — Найда приклав руку до очей і показав на північ. — Бачиш, на самому обрії бовваніє щось?..
— Ну, бачу...
— То це і є Савур-могила, а від тієї могили вже недалеко й Комісарівка: ще до ночі можна дістатися туди.
— Овва, чи не помиляєшся?
— Я?! Та цим же шляхом, щоб обдурити сторожу, повз Комісарівку і Савур-могилу запорожці завжди в польську Україну пробираються. Не раз я міряв цей шлях. Не будь я Найда, коли перед нами не Савур-могила!
— Ну, виходить, нам пощастило, я вже думав, що ми, звернувши од тих клятих татар на південь, зіб'ємося з дороги, а воно, бач, саме на потрібне місце й трапили. Отже, їх нам бог на поміч прислав.
— То з богом і в дорогу! Адже Петро-Павло не за горами, а через цих бусурманів і так два зайвих дні у степу проблукали. Мало з дороги не збилися.
— Тепер уже не запізнимося. До ночі на березі Комісарівки будемо, а вдосвіта вирушимо в дорогу. У записці сказано, що на те місце, де закопано скарб, прибудеш другого дня, а в нас іще цілий тиждень у запасі. Нумо ж, з богом!
Товариші потягли коней за поводи, коні форкнули і, чалапаючи ногами по грузькому дну, вийшли на берег. Вершники стисли їх острогами й помчали вздовж звивистого берега річки до могили, що ледь чорніла вдалині. Якийсь час обидва мовчали, зачаровані величчю навколишньої природи.
Захід уже починав леліти золотисто-рожевою млою; повівало вечірньою прохолодою. Серед цієї квітучої безлюдної рівнини, що потонула в розтопленому золоті вечірнього сонця, якось дивно озивався глухий тупіт кінських копит. Нарешті Аркадій порушив мовчанку, звернувшись до Найди:
— Знаєш, брате Іване, от я все думаю, хто б міг бути цей невідомий доброчинець, що повідомив тебе про скарб? І сяк і так гадаю... А іноді западе й така думка: чи не лях це якийсь або єзуїт вигадав таке, щоб хитромудре виманити якнайбільше наших ченців і, скориставшись з їхньої відсутності, напасти на монастир? Він і подумати не міг, що ми вирушимо за скарбом тільки вдвох!
— Ні, друже! — відказав Найда. — Я твердо вірю, що все написане в цій записці — щира правда. А я тобі ще ось що скажу: важко повірити, але мене вже кілька років невідступне супроводить якийсь незримий хранитель. Я певен, що він знає й про цю записку, і коли б тут був обман, він попередив би мене. Чи вскочу я в якусь халепу — він мене виручає, чи націлить татарин у мої груди списа — він закриває мене своїм щитом, чи охопить мою душу відчай — він посилає мені втіху... Але хто він, навіщо знадобилося йому моє життя? Навіщо він оберігає його? Я цього не знаю.
Аркадій обернувся до Найди.
— Та як же він рятував тебе? Коли?
— Багато разів, і те, що робив він, не могло бути у владі людини... Я пам'ятаю одну ніч. Страшну ніч на Трубежі... — Найда провів рукою по чолу й заговорив з глухим, тамованим хвилюванням: — Тієї ночі душа моя краялася на шматки, в ній не було найменшого просвітку... Ніч смерті, духовної смерті застилала її непрозірною пеленою, і довкола мене чорніла така ж сама безпробудна ніч. Я сидів на березі Трубежу, на зеленому горбі... Кругом було тихо, мертво й безлюдно; мені здавалося, що душа моя вже відділилась од тіла й полинула в якийсь інший світ. Земля і небо злилися під чорним саваном ночі, у мертвій тиші не чутно було й шелесту трави, тільки внизу сумовито хлюпотів Трубіж. Я сидів нерухомо, не чуючи и не бачачи нічого, погребаючи в цій темряві свою змучену душу... Аж раптом наді мною щось свиснуло в повітрі й навколо шиї обвився аркан, я хотів скинути його, але аркан затягнувся й поволік мене... Очі мої налилися кров'ю, голова запаморочилась, я вже втрачав свідомість... Та ось аркан лопнув... І невидима рука зняла з моєї шиї зашморг...
— Ну, ну... Хто ж то був? — жваво мовив Аркадій.
— Цього я не бачив, бо в очах моїх усе потемніло... Коли я нарешті опам'ятався, уже горів день, а біля мене лежав перерубаний аркан і двоє мертвих татар.
— Незбагненне! — розвів руками Аркадій. — А куди ж подівся той, хто врятував тебе?
— Його вже не було... Я довго блукав степом, шукаючи хоча б його слід, але не знайшов... Незабаром я пішов на Правобережну Україну в Печери, і ніхто не знав, що трапилося зі мною тієї ночі. Аж раптом нинішньої весни зустрів я циганку:
потворна, сива... Ще й зараз завмирає серце, коли згадаю її; вона розповіла мені про все, що було зі мною, нагадала й ту страшну ніч. Вона прочитала в моїй душі най-потаємніші мої думки, навіть ті, які я сам гнав від себе.
— Ну й що ж циганка напророкувала тобі?
— Вона не пророкувала нічого, вона наказала мені скинути рясу й підняти меч на захист народу й віри, не гаючи жодної хвилини з того дня, як моя патериця перетвориться на спис, а чотки на кулі.
— Господь не раз сповіщав свою волю через пророчиць! — прошепотів здивований Аркадій. — Ну, й що ж далі?
— Тієї ночі, коли я знайшов у проскурі записку, мої чотки перетворилися на кулі, а патериця на спис.
Диякон із забобонним жахом відсахнувся од товариша. Якусь мить обидва мовчали.
— Се чудо, брате Іване, звершилося над тобою, — виходить, господь відзначив тебе і обрав визволителем нашим, — промовив Аркадій. — Чого ж ти не розповів про все це владиці?
— Навіщо мені було турбувати його бриднею старої циганки?.. Хіба я думав, що це чудо воістину звершиться?
— Однак воно звершилося!
— Владика поспішно виїхав того ранку до Варшави.
— Шкода! Він би роз'яснив нам се, але й без нього я скажу тобі, брате: якщо господь послав тобі такого незримого хранителя, значить, він обрав тебе для вищої мети, — не супереч: не токмо серед пастирів, а й серед пастви шукає господь своїх обранців...
— О, коли б це було так, коли б господь зглянувся над нами!.. Я б життя своє віддав за батьківщину, тільки б урятувати її.
— І ти врятуєш її! Тільки молись і слухайся волі божої. Твій незримий хранитель є не хто інший, як слуга господній, — із запалом провадив далі Аркадій. — Це від наших пралісів і обителі чернечої возсіяє слава церкви Христової і спасіння вітчизни. Хай же буде благословенне ім'я господа, який сказав: "Піднесу слабосилих, поражу сильних, і нерозумні хай поразять розумних!"
— Амінь! — схвильовано промовив Найда, скинувши шапку й побожно перехрестившись. — Досі, брате Аркадію, я не думав зрікатися послушницького сану, але, побачивши се знамення, вирішив скоритися тій волі, яка спрямовує мене на цю путь.
— І благо сотворив. То була воля господня. Я бачу її і вірю тепер у наше спасіння... Але скажи, чи давно ти почав помічати біля себе такі таємничі знамення?
— Уже кілька років...
— Незбагненне, незбагненної — пошепки сказав Аркадій. — Знову ж і записка про скарб, це так дивно, так чудодійно! Тим-то я й вірю їй — усе віщує нам удачу.
— Так, так... Тільки знайдемо скарб, одразу ж на Запорожжя. Господь поможе, все щасливо скінчиться, — з грішми справа піде швидше. А згодом Залізняк об'єднає всю Україну, грамота державної цариці в нього.
— Так-то воно так, але мене тривожить доля нашого монастиря. Не в пору виїхав владика... От і я відлучився, залишився тільки отець Єлпідифор... Коли б не наскочили ляхи та уніати й...
— А брат Антоній? Коли що скоїться, він одразу ж сповістить Залізняка або когось із його підручних, а ліс наш увесь кишить гайдамаками. Ні, брате Аркадію, треба надіятись на бога. Він не захоче падіння святої обителі нашої!
У такій жвавій розмові подорожні непомітно доїхали до могили і, залишивши коней унизу, зійшли на її вершину. Сонце вже стояло над самим обрієм, торкаючись своїм розпеченим червоним диском землі.