об на зразок Севастопольської тут Перекопську панораму створити. На всій оцій рівнині, звідки вони, бойові товариші наші, на повний зріст вирушали... у вічність.
Я відчуваю, як нелегко йому вимовити ці незвично урочисті, ніби до наступних поколінь уже звернені слова, що він їх, може, роками виношував у душі.
При боці у ветерана потерта польова сумка. При-шкандибуючи, він на ходу дістає з неї поруділі від часу фотографії своїх бойових товаришів, знімки англійських танків, захоплених на Каховському плацдармі, вирізки з газет, різні креслення та плани панорамної землі. Вказуючи на креслення, він помолоділим голосом розповідає, де який полк наступав, і по збудженому блиску в його очах видно, що далекі ті події для нього ще зовсім свіжі, що лави атакуючих проходять в цю мить перед його схвильованим зором.
— Усе це треба зберегти для потомків... І знову порипує протез: ідемо далі. Духота, духота.
Неподалік затоки, на землях, що належать радгоспові "Червоний Перекоп", видніються кілька розкинутих наметів. Чиї вони? Наблизившись, бачимо команду бійців, що з міношукачами йдуть крок за кроком нам назустріч. Молоді смаглюваті хлопці в тропічних панамах, у просолених, вигорілих на сонці гімнастерках, вони рухаються на певній відстані один від одного, уважно прислухаючись до землі, тримаючи, як вудлища, міношукачі перед собою. Обличчя у всіх зосереджені; серйозні. Піт градом котиться з них.
— Цієї весни сюди трактори з плугами були пустили,— говорить латиш,— так один тракторист на міні підірвався: руку відірвало, і ногу скалічило... Тепер ось викликали хлопців.
Знайомимося з саперами. Командир — юний чорнявий лейтенант — запрошує до табору. Один з бійців приніс воду в бурдюку,— попили, розгомонілись. Розмови точаться все довкола неї, цієї панорамної землі, що стільки перетерпіла — на метр у глибину вся згоріла, запеклась.
— Наче по ній атомні смерчі пронеслись,— каже лейтенант, оглядаючи пустельну безрадісну землю з купами знешкоджених мін.— Наче ніколи вже на ній ніщо й не родитиме...
— Оживе.
Хто це сказав? Озираюся: Оденчук. Поклавши вузлом руки на гирлигу, він сидить серед саперів під наметом і дивиться кудись у бік степу, у бік ледь помітного степового шляху, що ліг на Каховку.
— Тоді, в дні штурму, найближчі наші лазарети були в Чаплинці та Каховці,— пояснює латиш,— і весь оцей шлях туди буквально був политий кров'ю, що стікала за бійцями з підвід... Тепер звідти по цій трасі проляже канал від Каховки.
Бійці розповідають, що вже сьогодні мають прибути сюди перші розвідники дніпровської новобудови — геодезисти, топографи.
Якась вишка з'явилася в степу, здається, її раніш не було. Машина промчала степовим шляхом, на кілометр здійнявши за собою пилюку. Чи не каховські то землепрохідці вже наближаються?
Надвечір справді прийшли вони — ті, що розвідують шлях у степи для води дніпрової. Робітники, молоді інженери, дівчата в комбінезонах. Веселі, завзяті, вони мовби іфинесли з собою сюди бадьорість і енергію сучасної Каховки. Доки одні розбирали інструменти та встановлювали приладдя, інші, перекидаючись жартами, вже звично розбивали намети, розгортали свій легкий похідний бівуак.
Оленчук з латишем взялися їм допомагати.
— Мої діти теж у вас там десь на новобудові,— каже Оленчук.— Сам уже не маю тої сили, то хай вони. Хай моїми руками будують.
Увечері біля розкладеного вогнища зібралися всі: і ті, що прийшли, і ті, з ким вони зустрілися тут. Притомлені за день каховські землепрохідці, і латиш-ветеран, і сапери, що працюють для миру,— всі вони намагалися якось виказати шану Оленчукові, знаному на весь край провідникові червоних колон. Цього вечора він не був говіркий. Згорбившись над гирлигою, подовгу непорушно дивився на червоно жевріючий перед ним вогонь.
Усе думав про щось, ііотім поцікавився в інженера, де саме пройде траса каналу, чи захопить попа Перекоп.
— Ще не вирішено остаточно,— пояснюван інженер.— Чи через перешийок пустимо, чи по дамбі чор":і Сиваш.,.
Оленчук глибоко зітхнув у темряві:
— Не було б тільки війни...
І всі мовчки мовби відгукнулись йому думками: тільки не було б!
Зорі зоріють; безкрайо розливається цвіркотлива ніч степова.
Поснули зморені денним переходом топографи, поснули сапери, заснув і латиш-ветеран, підклавши під голову свою кирзову, набиту паперами сумку. Лише
Оленчук довго сидів, схилившись на гирлигу, і в темряві ночі корчувата постать його нерухомо темніла під навислим зоряним небозводом.
Не знав я тоді, що бачу Оленчука востаннє.
Наступного дня я був уже в Каховці, на славній дніпровській новобудові.
Все небо — у стрілах кранів, весь берег — у двиготі машин та механізмів, Відтиснувши могутню течію річки вбік, відгородившись від неї сталевим бар'єром, людина стала на відвойованому, споконвіку неторканому дніпровському дні, розгорнула тут свої великі роботи. День і ніч гудуть навкруги котлована мотори насосних станцій, день і ніч земснаряди женуть по трубах розмиту гідромоніторами землю...
Вище по Дніпру корчували плавні, розчищали дно майбутнього Каховського моря. Прийшли тисячі карпатських лісорубів у чорних гірських капелюхах та киптариках, і пронизливо завищали скрізь електропилки, одне за одним падали правічні урочища Темне, Вовчиха, Кушугум... Могутні осокори, козацькі родові дуби, старезні корчуваті верби, що їх тут називали вер-боматками, плавневі непроходимі шелюги — все стояло в якійсь заціпенілості, ждало свого кінця. А коли якась величезна, в три обхвати вербоматка не піддавалася лісорубам, тоді з будови приходили потужні трактори і, зачепивши вербу сталевими тросами, з корінням, з тоннами грунту вивертали її з землі. Надвечір над усіма плавнями, як над величезним бойовищем, стелився дим: палили хмиз, палили корчомаччя, дощенту спалювали все, готуючи дно майбутнього моря. Назавжди відходили в минуле розкішні Дніпровські плавні — Великий Луг запорозьких козаків,— і не одному тут щеміла душа болісним щемом прощання...
День за днем на березі Дніпра, на горючих його пісках зводився новий молодий електроград, а на плавневих винищених лісах будувалося (може, аж надто розгонисто) море, необдамбоване, розілляте по плодючих землях величезним дзеркалом води; звідси згодом візьме початок магістральний канал, що поведе дніпровську воду в степи, через Перекоп до самої Керчі.
Була рання весна, коли я знову поїхав у степи з наміром ще раз побачитись з Оленчуком. Сумна звістка зустріла мене: строганівські діти-пастушата розповіли, що нема, нема вже діда Оленчука! Пішов під Новий рік на Перекоп до свого друга, латиша-комісара, повертався вночі додому через Сиваш, а ніч була заметільна, буранна, застудився, зліг і... вже нема.
Степ саме квітував — була пора цвітіння диких тюльпанів.
Нестримно сяяло сонце у весняному небі, сяяв далекий обеліск над степовим роздоллям, а вся вона, панорамна відкрита земля, весь цей ковилево-піоновий степ, як його називають учені, горів-палахкотів у яскравім розливі першого весняного цвітіння. Дивився я на цей буйно квітучий степ і чув як живого Оленчука, чув оте його передостаннє, сповнене мужньої віри й задуми:
— Оживе...
1953—1957