Та що про це говорити! Занадився кухоль по воду ходити, поки йому й вухо не відломили.
Тим часом карета швидко котилася по дорозі, залишивши далеко за собою зайнятий ляхами ліс.
Розвиднилося дужче. Нарешті екіпаж знову в’їхав у ліс, але вже в інший, який розкинувся збоку; верст за п’ятнадцять він сполучався з лісом, який оточував Улянину корчму.
— Тепер, пане, треба подумати про дальший порятунок,— заговорила Розалія, глянувши у вікно карети.— Тут пан уже в безпеці, але мені треба повернутися назад, щоб не викликати ніякої підозри.
— Цілком справедливо,— погодився Кармелюк.— Нехай пані звелить зупинитися, і я вийду.
— Ай-ай-ай! Пан розбійник такий мудрий, а хоче вчинити дуже необачно: що ж подумає фурман про пана Читецького, котрий їхав, їхав зі мною, а потім без видимої причини вискочив у ліс? Тут,. за милю, стоїть пуста корчма. Ми в ній спершу зупинялися, але потім' усі рушили звідси на облаву до панського лісу. Нехай пан зайде в корчму і потім,— вийшовши звідти, гукне мені, що можна їхати— назад, бо, пшепрашам, шельму Кармелюка вже схоплено й зв’язано. Адже пан, здається,— Розалія кинула на Кармелюка лукавий погляд,— уміє розмовляти по-польському, як справжній поляк?
— Ясновельможна пані, сто разів прошу простити грубого козака,— з щирим почуттям промовив Кармелюк і знову притулився з глибокою пошаною до білосніжної ручки в коштовних перснях.
— Я вже сказала панові, що дарую йому повну амністію! '
— Я хочу чесно заслужити її.
— Я гадаю, панові розбійникові буде доволі важко виконати свій намір,—усміхнулася Розалія,—бо я ж ие живу в лісі.
— А пані забула, що розбійник Кармелюк має розрив-тра-ву, що перед ним падають усі памки й що ніхто йому на цьому світі не страшний?
— А так, я й забула, що пан розбійник — чаклун,— протягла Розалія,—і вміє перекинутися і в старого, і в графа, і в офіцера...
— Але завжди зостається чесним козаком,— перебив її Кармелюк,— котрий ніколи не забуває добра й ласки, виявлених до нього.
— Вірю й чекаю пана,— мовила наприкінці Розалія й простягла Кармелюкові руку...— Але ми приїхали. Ось і корчма. Як я й гадала, вона пуста. Щасливої дороги. Нехай же пан розбійник береже себе па майбутній час, бо мені пе завжди пощастить попадатися на панській дорозі.
Кармелюк припав довгим поцілунком до чарівної ручки й, одчинивши дверці, вискочив з карети.
Хоч стояв ще тільки серпень, але погода несподівано одразу змінилася. Небо заволокло пухлими сірими хма.рами, подув холодний вітер, запахло осінню. Надвечір, проте, вітер ущух; крізь розірвані хмари блиснули бліді рожеві смуги вечірньої заграви. Але й сірий колорит неба, й збляклі барви пори заходу сонця, й сухе, жовте листя, зметене вітром на доріжки саду,— все це навівало на душу зажуру й тугу.
Саме такий настрій найшов на Олесю. Вона сиділа сама коло невеличкого віконця чистої світлиці й задумливо дивилася в свій сад. Батюшки й матушки не було дома, вони поїхали на храм до сусідів; Олеся ж відпросилася, щоб не їхати, пославшись на недугу. Уже вечоріло, а святкова тиша все ще повивала батющин будинок; старенька нянька й інша поважніша челядь солодко спочивали, а молодь весело гомоніла коло воріт. В домі було так тихо, що до слуху виразно долітало дзижчання мухи на вікні.
На колінах в Олесі лежала велика біблія, але рука дівчини нерухомо спочивала на розгорнутих сторінках, а очі її задумливо дивилися в далечінь на рожеві відблиски неба, що просвічувалися крізь силуети вишень і тополь.
Туга стискала їй серце.
Багато вже часу минуло відтоді, як їй пощастило переслати листа Кармелюкові, але він не відгукнувся на нього! Вона знала, що Кармелюкові пощастило врятуватися, що він жив і діяв тепер на волі; вона знала також, що й записочка її повинна була добратися до нього, а тому, якщо він і досі не обзивався, то виходить... і не думав про неї! Цей незаперечний висновок випливав сам собою.
Але як же так, раніше ж він розмовляв з нею так ласкаво, так ніжно?.. Е, що про те згадувати! То ж було коли! А відтоді стільки часу минуло! Чи йому, орлові, думати про бідолашну дівчину, яку він двічі зустрів у житті? Та, може, ще й записка її не дійшла до його рук, і він забув навіть, що вона живе тут, десь далеко від нього.
Все це зважувала Олеся, і все це ще збільшувало тугу. Хоч би побачити його один раз у житті, хоч раз! Тепер у її душі вже зоставалося тільки єдине це бажання, і, скоряючись йому, Олеся всіляко намагалася залишатися дома, все ще плекаючи майже несвідомо надію, що Кармелюк колись таки та заїде до них.
У своїй сумовитій задумливості Олеся й не чула кінського тупоту й скрипу воріт, які хтось одчиняв.
Вона опам’яталася тільки тоді, як двері в сінці, що прилягали до великої світлиці, рипнули й до кімнати вбігла засапана дівчина.
— Чого ти? Що сталося, Палажко? — звернулася до неї Олеся, здивована цією несподіваною появою й розгубленим виглядом служниці.
— Ой панночко! — промовила та, ледве переводячи дух.— Якийсь пан до нас приїхав.
Пан!? Олеся сама злякалася цієї звістки. ~
Батька й матері немає дома, що вона робитиме з цим невідомим паном? Як розмовляти з ним, як пригощати? Але до цього звичайного почуття сором’язливої й'несміливої людини домішалося ще й почуття болісної, тріпотливої надії. Серце дівчини тривожно забилося.
— А ти ж сказала йому, що йогомосці немає дома? — спитала вона служницю.
— Сказала, сказала, а він тільки усміхнувся та й каже: "Що ж, може, й панна не вижене мене з хати проти ночі, дозволить переночувати?" А гарний же, гарний собою! Ой ненько ж моя! — нараз скрикнула Палая^ка, обернувшись до вікна.— Та ось він і сам іде сюди!
Олеся глянула у вікно, але побачила вже тільки високу постать, що мелькнула коло вхідних дверей, і слідом за цим у сінях почувся гучний голос: "Слава богу!"
Почувшд той голос, Олеся вся здригнулася, вона хотіла відповісти за звичаєм: "Навіки слава", але слова завмерли... Схопившись з місця, вона ступнула вперед і спинилася. Щось стисло їй серце й прикувало її до землі.
Тим часом у сінях хтось шамотався, роздягаючись, потім двері одчинилися й на порозі показався Кармелюк.
Олеся зашарілася, все обличчя її засяяло від радості.
— Святий боже!! — скрикнула вона, рвонувшись уперед.— Пан...— вона ніяково затнулася, боячись назвати прізвище Кармелюка.
— Давидович,— підказав Кармелюк і шанобливо вклонився,— він і є. Дівчина сказала мені, що йогомосці панотця немає дома, та, сподіваюся, панна не відмовиться дати мені й моєму коневі притулок на сю ніч.
— Господи боже мій! Пан ще питається!..
— Ну то піди ж, дівчино-красуне, та віддай комусь із хлопців мого коня, щоб виводили,— звернувся він до Па-лажки, котра стояла коло стіни й зацікавлено спостерігала незвичайну сцену.
Дівчина вийшла.
Кармелюк підійшов до Олесі й, узявши її руку, підніс до своїх уст.
— Спасибі тобі, панно люба, за те, що згадала про мене,— промовив він з глибоким почуттям.— Спасибі за ласку, за турботу про безталанного гайдамаку.
І несподівана радість, і Кармелюкова. ласка, і його зворушливі слова — все це так приголомшило Олесю, що плечі її судорожно задрижали, сльози бризнули з очей, вона вирвала свою руку з Кармелюкових рук і затулила обличчя руками.
— Ти плачеш, панно? Дитя моє! — скрикнув Кармелюк, обережно доторкаючись до ліктів дівчини.— Скажи ж, чому, що сталося? Чим я скривдив тебе?
— Ні, ні... нічого... я так... від несподіванки...— заговорила Олеся, судорожно переводячи дух і витираючи очі.—■ Господи! Не думала... вже... не сподівалася...— і нараз, помітивши, що вона сказала щось зайве, Олеся густо почервоніла й відразу замовкла.
Ця чиста дитяча одвертість і неприхована прихильність дівчини глибоко зворушили Кармелюка.
— Дитя моє дороге,— промовив вій, ніжно проводячи рукою по засмаглій, м;аленькій руці дівчини,—та хіба ж я міг не приїхати — подякувати тобі за турботу про того, кого день і ніч цькують, мов лютого звіра, пани? Не було коли вирватися. Все із смертю в довгої лози граємося! Лютує кирпата, що не може піймати. Ось і тепер приїхав я сюди, бо серце змучилося й схотілося почути хоч одне ласкаве, тихе слово, та й то собака Янчевський ледве-ледве не затримав мене назавжди.
— Як так?
— А просто. Знайшовся серед моїх орлят зрадник, продав мене Янчевському, ну той і підкрався до моєї печери, коли я зостався сам з двома-трьома товаришами. Пробували взяти приступом,— їх там з півсотні було,—не змогли, так задумали задушити димом!
І Кармелюк розповів Олесі коротко, як йому пощастило ошукати Янчевського і врятуватися з своїми товаришами від неминучої смерті...
— Ех, і дорого б я дав,— скрикнув він наприкінці,-^— щоб подивитися, як осатанів диявол, коли побачив, що пташки знову вилетіли з його рук. Та як вилетіли!!
Проте Олеся не поділяла хвацького захвату отамана: обличчя її було бліде, кутики уст нервово здригалися.
— Пан ще може сміятися,— прошепотіла вона, не зводячи з Кармелюка сповнених страхом очей,— та це ж гірше смерті... Ой боже ж мій!
— А що ж робити, панно? Коло такого діла ходимо! Та й смерть не страшна тому, хто не раз їй у вічі заглядав. Е, та чого ми стоїмо посеред світлиці, а панпа й не просить мене .сідати! — усміхнувся Кармелюк.
— Прошу пана пробачити мені! — схаменулась Олеся й, одсунувши від столу оббиті домашніми килимками дзиглики, попросила Кармелюка сісти проти неї.
Кармелюк сів на дзиглику. ^
— Та цур їм, тим страхам! — мовив він.— Чого засмутилася, панночко,— казав він, ласкаво дивлячись на бліде личко дівчини,— розкажи краще, як жила-поживала? Правду сказати, думав, що вже немає тебе дома, що вийшла заміж.
При цих словах Кармелюка Олеся почервоніла, на очах її блиснули сльози.
— Я заміж не піду! — відповіла вона одривчасто.
— Панна розгнівалася? —■ здивувався Кармелюк.
— Ні, за віщо! Та що казати про мене! Нехай краще пан розкаже, де він був, що робив за цей час! Господи, які страшні звістки доходили...
— Де я був, що робив? — Кармелюк глибоко зітхнув: запитання Олесі розворушило в його уяві картини мину-* лого, і гірке почуття знялося в грудях.—Що я рюбив?— перепитав він і придушив тяжке зітхання.— А от дзвонив кайданами з рік, за шию залізним нашийником до стовпа приковували. Потім відправляли в полк.