По значенню вона стоїть поряд з "Літописом руським" та іншими літописами.
"Слово" чудом збереглося від загибелі в безконечних міжкнязівських війнах та сварах, пожежах та чужинецьких навалах, в яких безслідно зникали не тільки пергаментні манускрипти, а й кам’яні хороми, церкви та монастирі.
На початку 90-х років ХVIII століття його цілком випадково відкрив президент Російської Академії мистецтв, історик та археолог Олексій Іванович Мусін-Пушкін (1744—1817). Придбавши у Спасо-Ярославському монастирі старовинний рукопис ймовірно ХVІ століття, він cеред відомих науці світських повістей наприкінці книги наштовхнувся на невідомий твір "Слово о полку Ігоревім" і був глибоко вражений його високою художністю та поетичністю. Пізніше він зняв з нього дві копії (одна з них, що призначалася для імператриці Катерини II, збереглася до нашого часу), а 1800 року при допомозі вчених А.Ф. Малиновського, М.М. Бантиш-Каменського та М.М. Карамзіна видав його окремою книжкою. На жаль, більшість її накладу та чудом врятований старовинний манускрипт згоріли в будинку О.І. Мусіна-Пушкіна під час московської пожежі 1812 року.
Дуже скоро "Слово" стало відоме в Європі та цілому світі. З’явилися переклади його на різні мови. Досліджували цей невеликий за обсягом твір найвідоміші мовознавці та літературознавці, присвятивши йому сотні монографій та тисячі статей.
"Слово" відразу поставило перед ученими багато загадок. Хто й коли написав його? Де відбулася нещаслива для князя Ігоря битва з половцями? Як розшифрувати "темні" місця, що заганяли дослідників у глухий кут? Чому й коли переплуталися сторінки старовинного манускрипта, так що порушилася логічність
викладу, стала помітною структурна деформація твору? Звідки взялися в ньому галицизми? Невже автором був галичанин? А тюркізми? Звідки вони? Питання, питання, питання... Та найголовніше серед них — чи це не підробка Мусіна-Пушкіна або когось іншого?
Ці та інші загадки, а особливо вражаюча поетичність, високий патріотизм та несподіваний для середньовіччя гуманізм приваблювали до "Слова" все нові й нові покоління дослідників — і фахівців, і любителів.
Спочатку дуже гостро постало питання про автентичність цього твору. Висловлювалися міркування, що "Слово" — це підробка самого Мусіна-Пушкіна або архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Іоіля Биковського, котрий мав усі дані для такої підробки, бо закінчив Києво-Могилянську академію, або когось іншого. Однак ці гіпотези скоро були відкинуті як бездоказові. Виявилося, що на ряді творів пізнішого часу, зокрема найяскравіше на "Задонщині", позначився вплив "Слова". І питання було зняте.
Протягом майже двохсот років зусиллями багатьох учених були розкриті й інші загадки, але не всі. Серед нерозкритих найголовнішою до останнього часу залишалася одна — хто був автором "Слова"?
Називалося багато імен — і самого князя Ігоря, і "премудрого книжника" Тимофія, і тисяцького Рагуїла, і ковуя Біловолода Просовича, і великого князя київського Святослава Всеволодовича, і чернігівського воєводу Ольстина Олексича, і київського боярина Петра Бориславича, і Ярославни, і дев’ятнадцятирічного Ігоревого племінника Святослава Олеговича, і навіть міфічного Ходини.
Та всі ці гіпотези розсипалися при першій серйозній критиці. Деякі вчені взагалі відмовлялися вірити у можливість знайти автора (наприклад, М.К. Гудзій).
Тоді почали визначати гіпотетичного, уявного, гаданого автора — з якої місцевості він родом, яке його суспільне становище, в яких стосунках був він з Ігорем, зі Святославом київським, з іншими князями, скільки йому було років у час написання
"Слова" тощо. Всі дані для такої характеристики вчені черпали з самої поеми, — інших джерел просто не було. Найвідомішою гіпотезою цього типу була гіпотеза професора Сумського педінституту П.П. Охріменка, який вважав, що автором міг бути освічений і талановитий сіверянин, учитель-наставник Ігоря, людина в літах, але не стара. Він добре знав історію, географію, рідну природу, був у дружніх стосунках зі Святославом київським та багатьма іншими князями.
Вагомий внесок у "Слово"-знавство вніс проф. Охріменко своєю статтею "Якому народові належить "Слово о полку Ігоревім" (Березіль, 1996, № 7, 8, 9). Користуючись тим фактом, що "Слово" було знайдене в Росії, російські вчені стали вважати його набутком лише російської літератури. Не відцуралися цієї хибної тези і радянські "Слово"-знавці, хоча всім було ясно, що в першу чергу цей твір належить українському народові. В ньому йдеться про події нашої історії, в ньому ми знаходимо цілий пласт української мови, та й автор був не з чужих країв, хоча довгий час його вважали Великим Анонімом.
А тим часом автор був у всіх на виду. Про нього писали літописи, про нього писали історики.
Хто ж він?
Хто і як знайшов його?
У 1985 році була завершена, а в 1989-му у видавництві при Київському університеті вийшла фундаментальна монографія українського вченого — філолога-поліглота, історика і археолога — проф. Леоніда Єфремовича Махновця "Про автора "Слова о полку Ігоревім". Саме цією людиною і в цьому творі остаточно розв’язана загадка славнозвісної поеми.
Л. Махновець — не новачок в історії літератури і культури Київської Русі. Йому належить грандіозна праця — переклад на сучасну українську мову "Літопису руського" ("Літописець руський") та коментарі до нього. За неї учений був удостоєний Державної премії ім. Т.Г. Шевченка. Відомі й інші його серйозні праці з історії та літератури.
Народився він 31 травня 1919 року в селі Озера Бородянського району на Київщині. До війни закінчив 4 курси філологічного факультету Київського університету. З війни повернувся з десятьма бойовими нагородами і, успішно закінчивши університет, у 1947 році поступив в аспірантуру при Інституті літератури АН України. Його керівником став відомий учений М. К. Гудзій. Захистивши кандидатську, а потім докторську дисертації, Л. Махновець плідно працює в Інституті літератури та Інституті археології, написав понад 400 наукових праць. Був винятково працьовитою і талановитою людиною, досконало знав 16 мов, а на багатьох читав зі словником, добре знав мистецтво, грав на скрипці та фортепіано, був теслею, слюсарем, годинникарем, палітурником, невтомним мандрівником.
Помер у Києві 19 січня 1993 року.
Отже, який був шлях його пошуків автора "Слова"?
Як мені здається, вибір претендента на автора "Слова" у багатьох попередніх учених був стихійний — наперед вибиралася певна особа, що могла знати князя Ігоря, і об’являлася автором поеми. Часто-густо без будь-яких серйозних мотивів чи доводів, що та особа м о г л а бути автором. До прикладу, Овлур знав Ігоря, допоміг йому втекти з полону, пізніше став боярином. Чим не претендент на автора? І всерйоз доводили, що дев’ятнадцятилітній напівполовець Овлур створив "Слово". Або — хай автором буде теж юнак, князь Святослав Олегович, Ігорів небіж. І висувалася гіпотеза про його авторство, хоча контраргументи лежали на поверхні в тому ж таки "Слові". Ясно, що Святослав загинув у половецькому полоні.
Проф. Л. Махновець пішов зовсім іншим шляхом. Він у своїй монографії пише: "Наперед я автора не визначав. Наперед виробив лише конкретний м е т о д дослідження... Без будь-якої заданості об’єктивно вивчав факти, документальні дані, аналізував їх..."
І далі: ""Слово" напресоване величезною інформацією — іменами, подіями, географічними назвами і т. д., такою, що вона просто вражає. Протягом майже двох століть сотні людей трудилися, щоб усе це зрозуміти і прокоментувати. Автор, ясна річ, бездоганно знав усе, про що говорив. У творі не виявлено жодної авторської неточності будь-якого характеру. Кожному зрозуміло: щоб створити "Слово", треба було насамперед володіти всією інформацією, яка закладена в ньому. Інакше "Слово" як таке просто не могло з’явитися. Це о с н о в о п о л о ж н а а к с і о м а. Вона й лягла в основу пошуку в цій розвідці особи (імені) автора твору".
Отже, як бачимо, учений обрав суворий науковий шлях пошуку. Жодного домислу, жодної натяжки! Все має бути підтверджено і обґрунтовано фактами з літописів та інших джерел!
Відправною точкою пошуку було обрано визнаний майже всіма дослідниками постулат, що автором "Слова" міг бути т і л ь к и к н я з ь, оскільки лише князь мав право, звертаючись до інших князів, називати їх "братами", "братією". Саме таким звертанням і починається поема: "А чи не ліпше було б нам, братіє..." "Ніхто інший — ні боярин, ні дружинник, ні купець чи монах, а тим більше смерд — і помислити не міг назвати князів "братами".
А чи міг князь до князя звертатися словом "княже"? Бо в "Слові" є таке звертання: "Великий княже Всеволоде!" Л.Махновець передбачив і подібне запитання від опонентів і, переглянувши літописи, переконався, що у розмові поміж князями подібна форма звертання ("княже") зафіксована в джерелах.
Отже, автором "Слова" був князь!
Але князів у часи Ігоря Святославича було багато. І всі вони були "братами", Рюриковичами, бо їхнім спільним предком був Рюрик. Котрий же з них?
Щоб вийти на одного-єдиного претендента на автора "Слова", учений визначив головні передумови авторства:
1) автор повинен володіти всією інформацією, нагромадженою в "Слові";
2) він повинен мати якийсь дуже близький стосунок до Ігоря — дружній чи родинний, — а також і до Святослава київського, бо інакше не можна пояснити, чому він проявляє добрі почуття до них обох, особливо до Ігоря;
3) ці близькі стосунки потрібно підтвердити документально, і насамперед у 1185 році;
4) кандидат у автори повинен бути сучасником подій, змальованих у "Слові", але не дряхлим і не дуже молодим.
Треба визнати, що жоден дослідник не йшов подібним шляхом.
Визначивши всі ці передумови, а також ряд дрібніших, Л. Махновець склав родовідну таблицю всіх князів Рюриковичів. Відкинувши померлих до 1185 року і тих, що народилися пізніше, він вийшов на доволі вузьке коло князів — сучасників Ігоря. Потім із цього кола виключив малолітніх та дряхлих, а також тих, котрі в силу географічної віддаленості, як князі полоцькі, володимиро-суздальські чи рязанські, не мали ніякого відношення до походу сіверських князів. Були й деякі інші мотиви, що дозволили скоротити список.
Із тих, що залишилися, потрібно було вибрати одного, який:
1) був другом чи родичем Ігоря;
2) одночасно був другом чи родичем Святослава київського;
3) знав подробиці підготовки до походу, перебіг битви та втечі Ігоря;
4) і, звичайно ж, володів усією інформацією, закладеною в "Слові".
Перебравши всіх князів, що залишилися в списку, Л.Махновець зупинився на одному імені — імені князя Володимира Галицького.
Володимир Галицький!
Доволі відоме ім’я! І ще відоміша складна доля цього князя! Чому ж ніхто із дослідників за двісті років пошуків автора "Слова" не запропонував його кандидатуру?
Л.Махновець пояснює це тим, що літописи часто писалися та переписувалися тенденційно — одних вихваляли незаслужено, а інших гудили незаслужено.