А тим часом хліб треба вбирати, та ще й не гаючись, бо не тільки жито й пшениця поспіла, а ячмінь аж покляк. Прибіг знов прикажчик.
— Ставайте на косовицю за плату!
— Не хочемо за гроші. З копи давай! — одказують одрадяни.
Нічого німцеві робити, прийшлося віддати з копи. Одрадяни трохи не всім селом вийшли в поле: чоловіки та парубки з грабками, а жінки та дівчата снопів в'язати.
— Отак буде краще: по-божому та по-давньому, як і за батьків робилося! А то вигадали — машину: й другим лихо, й собі не на прибуток, — казали одрадяни, шпарко беручись за роботу.
Скінчилися жнива; почалося порядкування та вбирання того, що сира земля зародила. Загупали ціпи по Одраді з ранку до пізньої ночі; закуріли кіптягою токи, де перевівали купи намолоченої пашні. Загула-засвистала і в панському току молотилка, невеличкою галкою чорніючи коло страшенних стогів, що біля неї, мов вавілони, здіймалися. Все то вона намірилася пожерти за який-иебудь місяць!
— І не подавиться, клята! — казали одрадяни, слухаючи про те, що вона за день по сто кіп збиває. Хай збиває! їм до того ніколи встрявати: треба мерщій за своє хапатися, біля свого порядкувати. Гірка нужда вже гомоніла по хатах, а тут ще й за подушне надавили. Одрадяни крутилися, як мухи в окропі. Мерщій хліб прибирали та вивозили на продаж, не заглядаючи вперед, чи надовго-то його стане, — аби мерщій дірки залатати та проріхи позапихати. Урожай того року не густий вдався, всіх обдур-ив: з копти ледве-ледве по три мірки вибивали. Як полічили одрадяни, то хліба не то що до нового, а хоч би до різдва стало. А проте не дуже в тугу вдарялися.
— Слава богу й за те, що є, а там побачимо, що ще буде. Може, пошле милосердний, що горлата ненажера втомиться, як і косарка, тоді ще трохи замолотом придбаємо. То сим, то тим боком зиму перебудемо. Аби через зиму, а там, як люди кажуть, вовка самі ноги годують! — казали одрадяни, сподіваючись на панські стоги та на те, що, може, подавиться молотилка-ненажера.
А "ненажера" тим часом не тільки не давилася, а ще більше зітхала та дерла свого рота: не тільки від ранку й до вечора гула та свистала, аще й ніччю торохтіла на всю Одраду. Та й доторохтілася!.. Вихопилась якось під вітер іскра з високого димаря, мала-невеличка сама, а великої шкоди наробила: разом пожежею весь тік обхопила. Таке огнище розвела, немов серед пекла: по землі густий дим стеле, до хмар жарке полум'я засилає... Вночі страшно було глянути на те: чорне небо, як розпечене залізо, червоніє; криваве зарево на всю округу світить та сяє; панський двір і Одрада сумно позирають на те вогненне море, бездужні що-небудь зробити, як-небудь запомогти горю; собаки глухо виють, налякані невиданим дивом, і їх глухі заводи сумом та жалощами розносяться по всіх усюдах. Моторошно й страшно!..
Три дні й три ночі, не втихаючи, палало; на четвертий день випав дощ і загасив пожежу. Чого не знехтував пекельний вогонь, то те докінчила дощова вода: величезні стоги розлізлися, розпалися; замість них страшенні купи попелу та недогар'я чорніють.
Одрадяни якось сумно на те дивилися. Не то щоб їм було жалко, а досада більше діймала їх.
— Скільки-то добра за одним разом пропало!.. А все через жадність та ненажерливість людську. Вигадали машинами молотити — вогню до соломи підкладати, на те тільки, щоб бідному чоловікові не дати заробити шматка хліба. От і не дали!.. Самі пожили? Ні людям, ні собі!
Настала осінь з її негодою, пішли дощі дрібні та безперестанні з сивими непроглядними туманами, й лихо прийшло з ними в Одраду. Один бідкається, що хліба обмаль; другий плачеться, що вже не стає, третій стогне — і посліднє з засіка вишкрябав... По хатах крик та плач стоїть, дітвора репетує: "Їсти хочеться", — а матері гукають: "Черви б вас поїли, кляті!" — й годують дітвору духопеликами. По вгородах чоловіки сновигають, не знаючи, куди б його забігти, де сховатися від того пекла, що по хатах позаводилося.
Зате в хаті, де жила Марина, тихо. Як дід Улас пішов від них, зосталася Марина одна з дочкою малою. Треба було їй самій про все думати-гадати: й одежу дбати й про харч старатися. Де ж ти всього того одними руками захопиш? Без хазяїна, кажуть, і худоба плаче. Хоч у Марини й не було худоби — нікому було плакати! — зате сама Марина не раз і не два вмивалася рясними, як надавлять її злидні та недостачі. А коли ж було таке, щоб вони її не давили? Гірко та трудно їй приходилося жити. А проте вона, хоч і скрипіла, та все не подавалася — турбувалася й про себе, й про дочку. Тепер Килина давно вже на порі стала, давно дівує. І ростом вийшла — висока та брава, й красою взяла — наче квітка та, що ранком розцвітає. Одно тільки — сумна завжди. Та як його не сумувати, коли злидні та недостачі в печінки в'їлися; як його веселою бути, коли дрантя та лаття покриває молоде тіло?.. Не дивно, що сумна Килина вдалася. А під сей рік і Марина мовчанки справляє. Що їй і про віщо говорити, коли ще до жнив вона позичками жила, а в жнива хоч і заробила з дочкою кіп з десять, та треба було молотника наймати, позички віддати.
Глухо й німо в Марини в хаті; високо стіни морок окриває; у побиті вікна не світ заглядає, а на світ витрищілося ганчір'я з вікон; у хаті холод панує, а голод німоту справляє; сама хата, колись висока, тепер понижчалаприсіла; двері покривилися, не пристають щільно; оселя подірчавіла, осунулася; зокола стіни не рівні та білі, а брудні — аж чорні, пошпуговані дощами та полупані з негодою.
— Дочко! Ти б, може, де найнялася, до кого-небудь, на зиму стала? Сама б я сяк-так перебилася, — казала Килині з осені Марина, коли ще було в неї півклунка борошна.
— До кого ж я стану, мамо?.. Найміть, я з радістю, — сумно одказала дочка.
"Найміть! найміть! — наче молоточком гамселить Марину в голову. — Кому його найняти? Хто найме? У селі заможні господарі своїх у город збувають. У них хоч е у віщо одягтися, є чим туди доставитись. А Килину — голу-босу і простоволосу — як пустити? Хто її таку найме?"
Мовчить Марина, доїда свої півклунка. Незабаром і доїла... Ні пилини, ні крихтини!
— Дочко! що його робити? Хліба немає. Ти, може б, пішла по селу та роздобула де хоч півмисочки...
Килина по селу біга, до колін у непролазній калюці свої ноги топить, роздобуває того борошна. Під добрий час, то, дивись, і роздобуде, а більше усього вертається додому з порожньою мисочкою.
— Килино? Піди, моя дитино, на поле. Як жали, то багато там колосків на полі зісталося. Назбирай. Може, не з кожного птиця випила, може, в якому й зерно задержалося...
Килина на поле чухрає колосків збирати, їй на те щастило: не проходило того дня, щоб вона з півклунка пшеничних колосків додому не приносила. Хоча були між ними з проростом, були й зовсім трухлі, та сількісь! Просушать та обімнуть Марина з Килиною ті колосочки, а на вечір і є в них горщик куті.
Раз якось пішла Килина на поле за колосками зранку, та вже й вечір, а її немає.
"Господи! Де ж се вона ділася! Чи не перестрів, бува, її лихий чоловік, чи не зустрілася із звіром у полі?" — думає Марина.
Ниє-омліває материне серце. А тут уже й ніч наступає, непроглядна темнота находе. Марина ні жива ні мертва. Коли чує — щось лізе в хату, ледве лізе...
— Ти,дочко?
— Я, мамо!
— Де ж се ти була так довго? де барилася?
— Світіть, мамо, світло. Благодать божа!
— Яка благодать?
— Як засвітите — побачите...
Марина засвітила. Килнна перед нею стояла, а біля Килини аж п'ять снопів пшениці лежало.
— Де се ти, дочко? — аж скрикнула Марина.
— У току, мамо. В панському току, де була пожежа. .Там під купами попелу багато таких снопів зісталось.
— Мовчи ж, дочко, щоб ніхто не дізнався!
— Та се ж я й дожидалася до смерку, щоб ніхто не бачив.
Обсушили ті п'ять' снопів, обім'яли. Пильнували кожне зерня, щоб де не запропастилося; набралося аж півклунка зерна.
Наварили куті — димом та гар'ю несе від тієї куті. Сількісь! Все ж попоїсти є що, витопити є чим, та й бігати Килині з мисочкою по селу не треба. Як уже на сході зерно, Килина викрадеться під вечір, а як смеркне — тягне додому п'ять снопів; і знову у них є, поки не стане.
Отак вони жили вдвох. Пильнували про одну кутю, більш ні про віщо. З людьми не водилися. Та й коли їм було з ними водитись? І які з ними води та переводи, коли в кожного своє лихо?.. У того жінка занедужала, той сам лежить у обліжній; там син умирав, там дочка вже вмерла. Пішла на людей пошесть та хвороба всяка: різачка та пропасниця, а найбільше — обкладки. Скільки від них дітвори перемерло! Оце зранку любе-миле бігає; дивись у обід — розгорілося, розпалилося, на горлянку жаліється, а на другий день і богові душу віддає... За малими почало й великих косити: не проходить того дня, щоб двох або трьох не ховали. Заздалегідь почали ями копати. Спершу плакали за помершими, а то й плакати перестали. Коли їсти нічого, то навіщо його й жити? Одні собаки не переставали щоночі вити. Чи то вони вмирущого чули, чи вили від голоду?.. Сум пішов по селу, страшний, нелюдський сум обняв його... Де вже було під той час Марині до людей або людям до Марини? Кожен сам себе знав, себе одного беріг. А прийшлося-таки так, що й про неї люди згадали! Та ще як! цілою громадою прийшли прохати!
Прочули одрадяни, що панич вернувся з далеких країв і буде в Одраді. Давні думки знов окрили їх голови, давні надії заворушилися в душах... А може, панич віддасть їм в оренду Одраду? Як побачить, що ті мудрі та розумні вправителі тільки до шкоди та розору доводять, то, може, і відгукнеться на їх давнє жадання... От і сього року — скільки-то добра пропало? А через віщо? Через недогляд, через вигадки мудрих — дуже вже, бач, перемудрили... Що не кажи, а не панське діло біля землі ходити: й клопоту багато, та й утрати не мало. Саме краще: віддай людям та готові грошики бери.
Знову почали одрадяни сходитись до гурту та радитись між собою.
— Коли б то скоріше панич приїхав! Підемо всі до його, до одного підемо й дітей заберемо з собою. До ніг упадемо, слізьми прохатимемо — хай візьме від нас свою невіру, хай віддасть нам в оренду Одраду. Хіба в його тільки й землі, що при Одраді? Багато є й по других сторонах. Хай на тій, коли вже хіть е, його німець господарює, а сією нам поступиться.