Ось, мовляв, звідки у нього і гроші, й одяг... Та все це були тільки здогади... А наяву був гострий на язик, добре обізнаний з риторикою, піїтикою, грецькою та латинською мовами дженджуристий шибайголова і картяр, безоглядно хоробрий у бою, безмірно щедрий у дружбі красень-запорожець Сікач. Таким знали його всі, а про інше — не питали...
Він підбіг до Арсена, обома руками ударив його по плечах.
— Арсене, брате! Ти знову між нами!.. Але як же ти залишив молоду жінку? Чи, може, вигнала? Га-га!
Метелиця й Шевчик одночасно підступили до Арсена і поцілували в холодні, зарослі густою темно-русою щетиною щоки.
Заворушився увесь курінь. Нова людина — це завжди якісь вісті. А тут зразу прибуло аж п'ятеро... Всі, крім тих, хто ще не прочумався від сну, стовпилися біля прибулих. Кожному хотілося почути, що робиться в світі, що нового на Україні, як звали запорожці всі українські землі, крім самого Запорожжя.
— Ну, чому ж ти мовчиш. Арсене? — сіпнув за рукав козака дід Шевчик, що аж танцював з нетерплячки. — Розповідай!
— Що розповідати? — зітхнув Арсен. — Нічого нема радісного...
— Що трапилося, синку? — запитав стурбовано Метелиця, який відразу помітив, що в Арсенових очах причаївся глибокий сум.
— Юрась Хмельницький з ордою напав на Лівобережжя. Сплюндрував усю південну Лубенщину... Людей погнав на правий берег, села попалив... Моїх теж забрав... І наречену, і матір, і сестру...
— Проклятий! — глухо озвався хтось із гурту.
— От я й прибув до вас, братчики, по допомогу... Як бачите, нас тільки п'ятеро — іти з такими силами на Хмельниченка та Яненченка нерозумно. А ось коли знайдеться якась півсотня чи сотня охочих запорожців, тоді б ми могли сміливо піти на Корсунь, куди виведено моїх рідних і всіх лубенців.
— А чому б нам не піти? — вигукнув Сікач. — Весь курінь піде!
— Аякже! — прошамкотів беззубим ротом дід Шевчик. — Я перший піду! — Він випнув сухі груди вперед, задер голову, від чого став схожий на старого облізлого півня. — За справедливе діло і головою легко накласти! Колись же однак треба вмирати!
То хочеться, щоб не в запічку здибала козака щербата, хай їй
трясця!
Ще кілька запорожців, близьких Арсенових друзів, зголосилися йти в похід. Але багато хто мовчав. Метелиця, похнюпившись, чухав цупкими, як цурупалки, пальцями потилицю і збентежено зиркав на Арсена.
— Не знаю, що й казати, синку, — нарешті промовив він. — Звичайно, я теж дуже хотів би піти з тобою... Але тут така заковика...
— Яка, батьку?
— Чи дозволить кошовий?
— Я гадаю, Сірко дозволить.
— В тім-то й річ, що Сірко зараз у себе на хуторі... В Грушівці... Відпочиває старий... А наказним кошовим отаманом залишив Івана Стягаила, нашого курінного... Ти сам знаєш, який він... Скупий, що зимою й снігу не випросиш, а своєвільний та упертий, як осел! Я йому в вічі не раз казав про це... Захоче — дозволить, а якийсь гедзь укусить його не за те місце — не дозволить!
— А ми його й питати не будемо! — розсердився Сікач.
— Не перцюй, хлопче! Це діло не таке просте, як ти гадаєш! — обірвав його Метелиця. — Адже сам знаєш, що без дозволу не підеш, якщо не хочеш скуштувати київ... А хоч би й пішов, то не далеко б відійшов! Бо без кошового не візьмеш у дорогу ні пороху, ні олива, ні сухарів, ні солонини...
Розумний і досвідчений Метелиця, як завжди, мав рацію.
— Що ж ви порадите, батьку? — спитав Арсен.
— А що я пораджу? Іти до Стягаила... Я теж пішов би, та боюся, що мій писок не дуже до вподоби наказному отаманові. То моя присутність ще й тобі зашкодить...
Іван Стягайло зажив на Запорожжі слави відчайдушного, безстрашного воїна-козарлюги і скупого, зажерливого хазяїна-жмикрута. Справді, в бою, розпаленівши, він не раз дивився сміливо смерті у вічі, кидався туди, де було найбільш небезпечно, а на тілі мав стільки шрамів, скільки, мабуть, не мав латок на своєму одязі найнужденніший жебрак. Його рука не знала втоми, і важка шабля нагонила жах на ворогів. Не одному братчику приходила вона на допомогу, вирятовуючи в скрутну хвилину від видимої смерті... За це запорожці любили і поважали Стягаила.
Зате дома, в Січі, і на хуторі, був зовсім іншою людиною. Ніхто не мав більше за нього землі, лук, лісів, коней, худоби, пасік. Ні в кого з козаків-дуків не було більше наймитів та наймичок, як у Стягайла. Та, мабуть, і ніхто з них не був такий скупий, як він. Все, що прилипало до його рук, прилипало навіки... Під час поділу військової здобичі, користуючись отаманством, тягнув собі найдорожчі речі, найласіші шматки, а коли на курінній раді ділили земельні угіддя, могоричами, підкупами, а то й криком, бо мав луджену горлянку, домагався собі найкращих ділянок... Не гребував і лихварством — давав своїм братчикам-запорожцям гроші в ріст і потім стягував з них по три шкури. За це козаки ненавиділи його і прозвали Стягайлом. Спочатку він сердився, коли так його прозивали, та нічого поробити не міг — прізвисько пристало як смола і ввійшло до запорозького реєстру. Згодом звик до нього, слушно вважаючи, що серед запорожців часто подибуються ще гірші, навіть образливі прізвиська — різні Дериземлі, Безштаньки, Голопупенки, Кривошиї, Рябі, — своє справжнє прізвище давно забув і ніколи про нього не згадував.
Він був значним козаком, і його не раз обирали курінним отаманом. Та йому здавалося цього замало, і він таємно примірявся до булави кошового. Заради цієї мети навіть іноді розкошелював-ся — підмогоричував курінних отаманів і старих впливових козаків, а на свій день народження ставив бочку горілки на січовому майдані для голоти, знаючи, що на раді своїм криком вона може підтримати його.
Такою була ця людина, від якої в значній мірі зараз залежало Арсенове майбутнє. Він дуже добре знав Стягайла і сам, і з розповідей Метелиці, тому й потерпав, ідучи з друзями до військової канцелярії.
На стук у двері почулося гучне: "Ввійдіть!"
Чотири козаки ступили до світлиці і, одвісивши поклони, зупинилися біля порога. Стягайло сидів за столом і читав книгу. Арсен здалеку впізнав "Синопсис" Іпокентія Гізеля, архімандрита Києво-Печерської лаври і професора Кисво-Могилянського колегіуму. Ця книжка з'явилася років п'ять чи шість тому і відразу набула широкого розголосу на Україні і по всій Росії, бо була першим підручником з вітчизняної історії. Арсен сам захоплювався нею.
Відклавши книжку вбік і знявши з широкого сідлоподібного носа маленькі окуляри в залізній оправі, Стягайло уважно оглянув козаків, розправив довгого густого вуса і прогув, як у бочку:
— Здорові були, молодці! З чим прийшли? Арсен виступив наперед і розповів про напад татар на Лубенщину, про знищення хутора і втрату сім'ї.
— То чого ж ти хочеш, козаче?
— Я хочу визволити своїх рідних, вони, напевне, в Корсуні...
— Гм, чим же я можу допомогти?
— Дозвольте, батьку, набрати охочих... та спорядити їх припасами з військової казни.
— Он як! — Стягайло наморщив лоба. В очах промайнув неспокій. — Ти, козаче, думаєш, що говориш?.. Хіба я можу без згоди на те, царя або гетьмана самочинно розпочинати похід супроти турків? Це ж може викликати велику війну!
Збентежений Звенигора розвів руками: відповідь наказного отамана здалася йому резонною. Але тут втрутився Семен Гурко.
— Батьку кошовий, з якого це часу на похід супроти споконвічних ворогів наших потрібен дозвіл? — сказав він. — Тим більше, що з турками і татарами у нас ще немає мирного договору...
Стягайло з подивом витріщився на незнайомця.
— Ти хто? Я щось не пригадую твого обличчя...
— Семен Гурко, абшитований козак Ніжинського полку.
— Гм, а з якого це часу абшитований козак з Лівобережжя указує кошовому, що він має робити? — перекривив Стягайло Гурка.
— Я не указую. Я тільки висловлюю подив...
— Подив можеш висловлювати у себе на печі, а не перед кошовим! Кожен зайда буде повчати мене!
— Сьогодні я зайда, а завтра стану запорожцем. З тим і прибув сюди...
— От як станеш, тоді я й говоритиму з тобою! Тільки таких великорозумних у нас і своїх досить — не знаємо, куди дівати. Це була пряма погроза. Та Гурко пропустив її повз вуха.
— Не будемо сперечатися, батьку кошовий. Адже ми прибули не для того... Я гадаю, що у відповідь на напад гетьман сам пошле військо на правий берег, щоб покарати Юрася, і не матиме нічого проти того, щоб якась сотня запорожців взяла участь у тому поході... Нам треба всього лиш порох, оливо та хліб або сухарі. Невже Січ пропустить нагоду трохи пошарпати татарські чамбули, що, прикриваючись іменем Юрася Хмельниченка, гуляють по Правобережжю, як у себе дома?
— Я ще раз повторюю, козаче, що це не твого розуму діло, — уперто стояв на своєму Стягайло.
— Хто зна, хто зна, — з викликом і легкою іронією в голосі сказав Гурко.
— Ти занадто самовпевнений, козаче, — нагнувши буйволячу шию і наливаючись кров'ю, гарикнув наказний отаман. — Але ми й не таким роги обламували!
— Батьку, ми не прийшли сюди сваритися чи з'ясовувати, хто з нас розумніший, — втрутився Арсен, стримуючи гнів, що закипав у серці. — Ми прийшли по допомогу... Але якщо наше невлад, то ми із своїм назад!.. Пробачте, що потурбували... Ходімо, друзі!
— Ходіть здорові!.. І ось моє тобі останнє слово, козаче. Ти сам чи з друзями можеш їхати куди хочеш — у Корсунь, у Канів чи хоч самому чортові на рогиі Але споряджати за кошт Січі військову експедицію, щоб визволити твоїх рідних, я не дозволю!.. У нас і без того мало припасів. А хліба та сухарів майже зовсім немає. Сидимо на саламасі... Ось так!
Козаки мовчки вклонилися і вийшли.
— Пся крев! — вилаявся Спихальський, сходячи з ганку. — Упіймали облизня, прошу пана!
— Справді, не сподівалися на таке, — озвався глухо Роман. — Що ж будемо робити, братове?
— Поїду до Сірка на хутір! — рішуче сказав Звенигора. — Невже старий відмовить мені?
— Їдь. Арсене! Їдь не гаючись! — підтримав друга Спихальський. — А ми тим часом вербуватимемо охочих та приймемо батька Семена до коша... Їдь!
Арсен мовчки кивнув головою, і друзі попростували до куреня.
Після обіду Переяславський курінь завирував, як роздратований вулик. До січового товариства приймали Семена Гурка.
Звичайно прийом проходив тихо-мирно. Новоприбулого молодика або й досвідченого городового козака, який бажав вступити до запорозького товариства, курінний отаман питав, чи добровільно він вступає до сім'ї славних лицарів війська Запорозького і чи згоден слухатися своїх отаманів.