Я не ходив на ваше весілля, то люди розказували...
Зайшовши в хату, дід Гнилоквас розглядає голі стіни.
— Життя прожили — й добра не нажили. Навіть дітей господь не дав.
Крекчучи, спинається на лежанку, бубонить до непорушних Маркових п'ят:
— Бач, не міг на лавці переставитися, то заліз на піч, аби мені мороки завдати.
Й тільки обома руками взявся за ноги, смикнув, як забринів кволий голос:
— Це ти, Карпо? Чого смикаєш за ноги?
Гнилоквас до всякої всячини звик, то й тут не дивувався:
— То ти ще живий, не вмер? Смикаю тебе з печі, то сам іди... Що тобі тут на печі робити?
— Що робити? Вмерти хочу, ніяк не помру... Явдоха переставилася зранку, а я ніяк не можу,—витягував з грудей немічний голос.— А ми ж учора з нею говорили... Говорили, що разом помремо. Вона вже там, а я ще тут. Сказала — й зробила, а я обманув її. Де вона?
— Та вже на грабарку відніс.
Марко Груша заплющується — й мовчить. Зрештою, розплющується — й каже:
— Ніяк не можу. От хочу — й не можу.
— Погано хочеш.
— Дуже хочу... слідом за Явдохою, щоб разом... А я не думав, що ти такий славний чоловік. Помагаєш нам. Помагаєш, щоб разом... Відтарабанив Явдоху на грабарку, то й мене відтарабань. На цвинтар.
— Та в яму, а не на цвинтар.
— Хай і в яму, аби разом... Я по дорозі помру. Чує моя душа, що по дорозі помру.
— А як не помреш по дорозі?
— То в ямі помру.
— Аби тільки з Явдохою?
— Аби тільки з нею.
Гнилоквас Карпо стоїть на лежанці, заглядає на піч. При здоровому глузді Марко Груша, при тямі? Таке городить. Може, при тямі, але не при здоровому глузді.
— Ех, шкода півфунта хліба,— зітхає.
— Га? — розклеплює водянисті повіки на опухлому лиці Марко Груша.
— Та кажу, що півфунта хліба шкода.
— Загубив хліб?
— Загублю от... Не повезу я тебе до ями, і не проси.
— То поможи звестися, та зсади з печі, я порачкую сам до ями.
— Не поможу.
— Змилуйся...
— Не змилуюсь. Не хочу, аби ти здох біля Явдохи. Годі, що ти з нею нажився на цьому світі. Ще й на тому світі хочеш бути разом. І просиш моєї помочі? Не буде тобі моєї помочі.
Сопучи, крекчучи, Гнилоквас животом сповзає з лежанки.. Марко Груша стогне й вовтузиться на печі, смикаючи п'ятами, але звестись не годен.
— Ти спершу здохни... Але й тоді не повезу.
Тримаючи в руках віжки, йдучи біля грабарки, він бубовить сердито, й слова гудуть, як джмелі.
— Чуєш, Явдохо? Ото я тепер забрав тебе від Марка... Я без тебе скільки мучився? Всеньке життя. Нехай він тепер без тебе помучиться... О, хто там сидить під яблунею?
Справді, на горбку під яблунею, похиливши голову на плече, видніє якась дівчина.
— Спить на сонці чи вже богові душу віддала? Зоставивши на шляху грабарку, Гнилоквас човпе на горбок під яблуню.
— Ти жива чи вже мертва? — питає в дівчини, що прихилилася спиною до стовбура. Дівчина хоч би ворухнулася.
— Слухай, ти чия? — приглядається.— А, та це ж Павла Музики дитина. Рука ще тепла, ще не задубіла. Чекати отут, поки задубіє? А чи в мене є час роз'їжджати сюди-туди. Ну, дівко зараз тебе понесу.
Потупцявши, Карпо Гнилоквас нагинається, підхоплює непритомну Галю попід пахви і, задкуючи, тягне з горбка.
— Ще й не нажилася, ще й замужем не була, а вже переставилася... Либонь, стогне... Що ти кажеш, га? Знову стогін виривається з дівочих грудей.
— Не хочеш, щоб старий дід тебе обіймав? А де взяти молодших, щоб обняли? Немає молодших, так що потерпи.
Дотягує непритомну дівчину до шляху, виважує на руках, щоб висадити на грабарку, а тут де не візьмись — учитель Пилип навинувся. Голова з коміра вишитої розхристаної сорочки — наче золотий соняшник з-за плоту.
— Діду! — кричить.
І руки виставляє перед собою, наче від нечистої сили борониться.
— Поможи, хлопче,— хрипить Гнилоквас.
— Куди ви її несете?
— А на грабарку — та й відвезу до ями.
— Таж вона ще жива! — кричить учитель Пилип.— Хіба не чуєте — стогне? Куди ж ви живу?
— Однаково скоро помре... Ну, поможи.
— Ану відпустіть, віддайте.
— Хлопче, нащо тобі живий труп здався?.. Скільки вже їй зосталося? А мені потім знову по неї приїжджати? Коняка ледь ноги переставляє. Та вже коли так уподобав неживу дівку, то бери, хай ти сказишся. А ніхто не хоче знати, що в мене така робота.
Карпо Гнилоквас залишає непритомну Галю біля осатанілого, з божевільними очима вчителя, смикає віжки.
— Вйо! Поїхали... Спробуй догоди такому народові. Бачиш, заступник знайшовся. Самого без вітру хитає, а ще... Півфунта хліба пропало! Та я тебе скоро відвезу до ями, то відшкодую. Вйо! День довгий, село велике, а роботу тільки встигай робити. Несвідомий народ, ох і несвідомий наш народ!
Тітка Юстина сидить за ворітьми, дивиться на шлях, на село.
Шлях попід вербами та тополями сіріє пухкою курявою, в якій і горобці не купаються. Село спить посеред білого дня, наче все вимерло до ноги. Сонце смажить так, що не тільки зелень в'яне, а й небо спопеліло, й таке пустельне, що страшніше за землю.
Тітка Юстина так завжди сидить за ворітьми. Когось побачить, щось почує, щось їй приверзеться — ось і погомоніла з білим світом.
Хлоп'як ще голомозий, з штанців подерта сорочка висмикалася, очі — як реп'яхи. Навіть крізь подерту сорочку видно синю шкіру та випнуті ребра.
— Дитино...
Заскочений зненацька тітчиним голосом, хлоп'як завмирає злякано. И повз тітку йти страшно, й тікати страшно. Бо ж, це ота Юстина, що про неї розказують.
— Як тебе звуть, дитино?
Голос ласкавий — і ще страшніше від тієї ласки в голосі.
— Юрко,— шепочуть затерплі вуста.
— А чий же ти будеш?
— Горпинин... Горпини Хрущихи.
— Це тієї Горпини, що біля церкви сидить над яром?
— Над яром...
— Славний ти хлопчик у своєї матері,—тішиться тітка Юстина, рада-радісінька погомоніти з дитиною.—А чого ж ти в хаті не сидиш?
— До діда Ілька йду. Провідати хочу, бо дід старий дуже,— розв'язується язик у хлопця.— Може, гостинця дасть.
— Ти ж мій славненький,— срібло немічної усмішки спалахує на тітчиному чорному лиці.— Наготував дід гостинців для онука?
— Не знаю.
Тітка Юстина хмарніє на виду.
— Кажеш, мати твоя Горпина Хрущиха?.. Кажеш, дід Ілько? — Й зітхає тітка.— Так нема вже твого діда Ілька, помер, вчора Гнилоквас відвіз його до ями... Нема гостинців...
Малий Юрко так і ціпеніє від почутого.
— Нема гостинців? — перегодя питає жалібно.
— Де ж він тепер тобі візьме?
— А ми з матір'ю не чули про діда...
— А підійди-но ближче до мене,— просить тітка Юстина. Забувшись, похнюплений Юрко ступає вперед, але зразу зупиняється: хоч і добрий голос у тітки, а лячно.
— Та не бійся, я тобі щось дам.
Юрко ступає ще ближче — й знову завмирає. Бо що тітка дасть, що? Сині руки лежать на колінах, а в руках — нічого. Може, заманює-приманює, ген як хитро мружиться. І він уже ладен чкурнути геть, але цієї миті страшна тітка Юстина поволеньки засуває руку за пазуху.
Він зачаровано стежить за рукою, зразу ж забувши, що зібрався тікати.
Що рука шукає за пазухою, чому бариться?
— Не матимеш гостинця від діда, то хоч від тітки...
Виймає руку з-за пазухи, неквапно розмикає пальці — на сухій зморщеній долоні лежить біле куряче яєчко. Воно мовби вродилося там, за пазухою, щойно вродилося — й тітка Юстина зразу ж явила його на світ божий.
— Бери, дитино.
й простягає перед собою руку з курячим яєчком.
Юрко дивиться на куряче яєчко, як на чудо. Як на чудо, котре може так само розтанути, як і з'явилося. А може, тільки він зважиться взяти яєчко, як тітка Юстина вхопить його за руку? Й тоді...
В розпачі, повними сліз очима він дивиться на тітку Юстину, просячи її змилостивитися, просячи не ошукувати.
— Бери, дитино, бери,— знову лагідно тітка.
Й тоді Юрко, стуманівши головою, ступає вперед, простягає руку — й тепле куряче яєчко опиняється в долоні.
— Тітко...— хоче щось сказати — й не відає, що саме.
— їж на здоров'я... Рости здоровий...
— Тітко...— бринить голос і заплітається язик.
— А то шкура та кості... Бери, бери... Дід Ілько вже не подарує гостинця.
І тітка Юстнна, хапаючись за поперек, зводиться з лавки. Мабуть, їй заболіло, в неї кривиться лице — і малий Юрко лякається: чи не вхопить його зараз, чи не потягне в хату, ген і сіни відчинено навстіж. Хоче відірвати ноги від землі — й не годен.
— Тіт-т-тонько-О-о,— дзигонить зубами.
— Що, дитино, що?
— Ой, тіт-т-тонько-о-о...
Зрештою, ноги якось відриваються від землі — й хлоп'як зривається з місця. Стиснувши в руці яйце, боячись зачепитися і впасти, біжить від страшної тітки Юстини. А самому здається, що тітка біжить слідом, що ось-ось наздожене, бо наче лопотять за спиною тітчині ноги-костомахи.
— Ой,ой, ой!
Таки перечіплюється за вербове коріння — й падає на землю, злякано тулиться до закуреного, терпкого романцю.
Й настає тиша. Ніхто не лопотить ногами-костомахами за спиною, лише неподалік цінькає горобець.
І тоді помічає, що яйце в долоні розбилося, білок та жовток стікає поміж пальців. Холонучи душею, він облизує пальці, облизує полущену шкаралупу, далі язиком облизує романець, на який накапало яйце, облизує спориш. Облизавши долоню й траву, малий Юрко пильно приглядається, до чого можна було б ще торкнутися кінчиком язика, але так і не знаходить.
Зводиться на ноги, оглядається, чи не видко тітки Юстини.
Пустельний шлях, смажить сонце, спека.
А може, вернутися — й тітка Юстина дасть ще одне куряче яєчко? Може, за пазухою в тітки є ще друге?
Ой, страшно... Малий Юрко сідає в затінку під вербою, жде, може, тітка Юстина сама вийде на шлях, отоді він знову підступить до неї, але тітки вже нема й нема.— і Юрко непомітно засинає.
Текля Куйбіда лежить на печі й слухає солов'їв. А може, то й не солов'ї співають у садку, а дзвенить-гуде в голові? Хвилею напинає дзвін — і гасне, лункою хвилею накочується — й гасне. Попелом ранкових сутінків потрушено в хаті.
— Мамо! — кличе Текля.
Тихо, ніхто не озивається. Де ж це мати, чого мовчить? Текля думає, згадує — і сама до себе шепче:
— Кого ж я кличу... Немає матінки, переставилась на покрову, царство їй небесне.
В голові туманіє, хоч би одненька думка зблиснула — так ні, й раптом навіч бачить батька. Пробуджується, радіючи:
— Батьку!
Розплющується — й немає батька біля неї на печі. Лиш солов'їна пісня дохлюпує знадвору, плеще в хаті.
— Кого ж я кличу, господи... А за матінкою переставився батько, покликала до себе, не зажився без неї на землі...