Тільки у верховітті дубів сумно шелестів легенький вітер.
— То, мабуть, куш, — нарешті порушив мовчанку Вася. — Чого ти паніку піднімаєш…
Він ступив кілька кроків в пітьму, простягнув руку, потім тихенько засміявся.
— Я ж казав — кущ! Це калина! А ви боялися!
Юлька і Сеня присунулись до нього. І раптом всі троє злякано відсахнулися. За два метри від них, під самою кручею, вибухнуло полум’я, осяявши синім промінням все навколо. Воно вилітало прямо з-під землі, воно було не звичним приємним вогнем, як у печі або в багатті, а якимсь казковим, — холодним і зовсім прозорим.
Діти заніміли на місці від несподіванки і переляку. Але ж їх Коля попереджав, що мусять бути чудеса і страхи, і вони побороли в собі бажання тікати. Цікавість пересилила страх.
— Вася! А хто розпалив цей огонь?.. — обізвалася Юлька. Очі в неї були круглі, обличчя в світлі вогнища позеленіло.
Вася мовчки знизав плечима. Всі озирнулися навколо. Ні душі! Тільки похмуро шумить лісова хаща та десь недалеко мирно кумкають жаби. І це кумкання чомусь відразу заспокоїло дітей. Полум’я спокійно палахкотіло, ніхто не з’являвся з кущів, не було чути ніяких голосів чи звуків, незвичних для слуху. Вася рушив з місця, обережно обійшов навколо вогнища, простягнув до нього руку.
— Не пече, — здивовано сказав він.
Сеня і Юлька теж зацікавились, спробували. Справді, полум’я було холодним, хоча й освітлювало землю, кущі. Хто ж його розпалив?
— Може, крикнемо? — несміливо запропонував Сеня. — Той, хто розпалив, не може бути далеко…
— Тихо! — злякалась Юлька. — Звідки ти знаєш, хто це розпалив! Може, це…
— Хто — чорт? — насмішкувато обізвався Вася, хоч у самого тьохнуло серце.
— А що ж ти думаєш?
— Ех ти, піонерка!
— Що піонерка? — образилась Юлька. — Он подивись!..
Вона показувала пальцем на руду кручу, що нависала над багаттям. Там була викарбована в глині велетенська стріла, яка показувала вістрям униз. Вася придивився до незвичайної стріли. Вона, безумовно, була вирізана дуже давно, бо ледве виднілась в слабкому промінні вогнища.
Вася поглянув на друзів. В їх очах світились цікавість і страх.
— Ну? Що тепер скажеш? — радо запитала дівчинка. — Це я побачила!
— Може, це лісовик запалив огонь? — ледве чутно сказав Вася.
— Який лісовик? — витріщив очі Сеня. Волосся на його голові почало підійматися вгору. Вій боявся навіть оглянутися.
— Господар лісу, — пояснив Вася. Юлька стверджуюче кивнула.
— Нема лісовиків, — тремтячи, заперечив Сеня, — Нам у школі говорили…
— Тихо, — перебив його Вася. — В школі, в школі!.. Багато ти розумієш! А квітка, а вогонь, а оця стріла!
Сеня зіщулився. Незвичайність пригод, які вони пережили цієї ночі, змушувала забути про реальний світ. Химерні образи водяників, русалок серед ночі, в густому лісі, біля невідомо ким запаленого вогнища уже здавалися не вигадкою, а таємничими, насправді існуючими істотами…
Першою отямилася Юлька. Вона навшпиньки підбігла до кручі, обережно провела пальцем по заглибині дивної стріли, захоплено подивилася на хлопців.
— А куди показує ця стріла? — запитала вона. — Може, тут щось цікаве є? Може, тут і є скарб?
— Копайте! — раптом пролунав над головами дітей дивний металічний голос. Юлька від несподіванки впала на землю. Сеня скрикнув. Вася присів і подивився вгору. Там нікого не було!
— Це… це не ви крикнули? — прошепотів поблідлими губами Вася.
— Ні, — озвався Сеня. Його тіпала пропасниця.
— Копайте! — знову пролунав спокійний голос.
— А… а хто ви? — запитав Вася, заїкаючись, не знаючи, куди звертатися. — Де ви?..
Відповіді не було.
Юлька, почувши дивну розмову, встала з землі, винувато підійшла до Васі.
— Ой, як страшно!.. Я так злякалася!..
— Я… теж… — чесно признався Вася. — Але знаєте що? Хоч і страшно, не треба показувати цього! Давайте копати!
— Давай! — згодилася Юлька.
Вася витягнув з-за пояса лопатку, наблизився до кручі і почав копати під стрілою. Ґрунт легко піддавався. Вася запрацював хуткіше. Навіть Сеня осмілів і підійшов ближче, з цікавістю стежачи за ним.
— Є! — раптом крикнув Вася, сяючи радісними оченятами.
— Що? Що є? — заметушилися Сеня і Юлька.
Вася ще колупнув кілька разів і урочисто витягнув з землі велику чорну череп’яну сулію. Шийка її була залита смолою. Дух в усіх захопило від хвилювання.
— Мабуть, це і є скарб! — нарешті озвався Сеня.
— Витягай затичку, — вимагала Юлька.
— А може, передати вченим у Київ, не відкриваючи? — непевно сказав Сеня. — Може, там якась цінність є?
— Ми знайшли, ми й відкриємо, — авторитетно заявив Вася. — Це ж не звичайна знахідка, а чарівна!..
Він відколупав лопаткою смолу і вчепився зубами в корок. Сулія була відкрита. Вася підсунувся до вогнища. В шийці сулії діти побачили сувої паперів жовтого кольору.
— А я думав, скарб, — розчаровано протягнув Сеня. — А тут якісь папери!..
— Багато ти розумієш, — сердито сказав Вася, — Може, вони цінніші, ніж золото!..
Він пальцем обережно витягнув папір, розгорнув.
— Що? Що там? — не втерпіла Юлька, заглядаючи через його плече.
— Читаю, хлопці! — сказав Вася і раптом радісно крикнув: — Скарб!..
— Ну?
— Щоб я не встав! Слухайте! Тут написано: "Хто пройде шлях, указаний на плані, той добереться до печери, в якій схований заповіт…"
— Який заповіт? — здивувалася Юлька.
— Не заважай! — гримнув Вася. — Слухайте далі… заповіт… заповіт… Ага! Ось далі… "Заповіт відкриє тому, хто його знайде, таємницю великих скарбів…"
Вася повернув щасливе обличчя до друзів.
— Бачите? Все-таки ми знайдемо скарби!.. Недарма шукали.
— Читай, читай! — підганяв Сеня. — Що там далі?
— "Йти прямо на схід, до червоної кручі, і ждати, доки зійде сонце. Там стати обличчям до сходу біля дуплястої верби і прочитати другий папір". Чули? — підвів голову Вася. — Оце здорово! Хлопці в школі з заздрощів помруть, як узнають!
— А як ти думаєш — хто сховав цей папір? — прошепотіла Юлька.
— Той, хто запалив огонь! — відповів Вася. — Це якась таємниця…
Вогонь поволі згасав. Він став зовсім маленьким. Пітьма підступила ближче до дітей. Збоку почулося шамотіння, потім в освітлене коло висунулася мордочка їжака. Вона цікаво нюхнула повітря, подивилася малесенькими оченятами на дітей, мов запитуючи, а що, мовляв, ви тут робите?..
Юлька захоплено вигукнула, схопила їжака за голки, і злякано відсмикнула руку. Їжак сердито фукнув, згорнувся клубочком. Сеня блискучими очима подивився на звірятко.
— А я знаю, як можна приготувати їжака, — раптом сказав він.
— Що значить — приготувати? — здивовано запитав Вася.
— Ну, щоб з’їсти, — пояснив Сеня. — Обкачати глиною, потім обкласти гілками, запалити і ждати, доки глина не перетвориться в цеглу. Тоді розбити глину, здерти шкуру з їжака разом з голками і…
— Яз тебе самого здеру шкуру, — розсердилась Юлька. — Ненажера! Що не побачиш — все, мабуть, з’їв би!.. Через те й жирний!..
— Це я читав, — примирливо сказав Сеня. — Кажуть, дуже смачно!..
Дівчинка ногою відкотила їжака в темряву, мов боялася, що Сеня зараз почне його смажити.
— Ну, що будемо робити? — перервав їхню суперечку Вася. — Час іде… Пора рушати далі…
— Пішли, як сказано в плані, — промовила Юлька.
— Пішли! — згодився Вася.
— А баба? — несміливо озвався Сеня. — Нас будуть шукати…
Вася почухав потилицю, озирнувся навколо.
— Я знаю, що будуть, це ж треба до кінця витримати! Знайдемо скарби — ніхто нас не буде лаяти!..
Всі мовчки погодилися з цим. Вася сховав папір до кишені, сулію взяв під пахву. Полум’я блимнуло кілька разів і зовсім погасло. Знову, і крім темної стіни лісу і зоряного неба, нічого не і було видно. Дерева шуміли тривожно, сумно. Куди йти? Хто покаже напрям?
— Там сказано — на схід! — озвався Сеня.
— Сказано, сказано! — перекривив Вася. — А де він? Хто його знайде вночі!
— А по зорях, — несміливо вкинула слово Юлька.
Сеня вдарив себе долонею по лобі.
— Я знаю! По Полярній зорі! Читав в одній книжці… Тільки де ж вона? Ото Великий Віз. Крайні дві зірки показують на Полярну. Я пам’ятаю — нас водили в планетарій, так там розповідав один вчений… Ага, он вона! Бачиш?
— Ну, бачу! То й що?
— А те, що там північ!
— Північ, північ!.. А де схід?
— А схід — праворуч, якщо стати обличчям до півночі.
— Значить, там! А ти все-таки щось знаєш, — похвалив Вася.
Всі згодилися з Сенею і рушили в темну хащу. Вася тримався так, щоб Полярна зоря знаходилася ліворуч. Невтомна Юлька не відставала, але товстий Сеня, важко хекаючи, плівся десь позаду.
— А де ж квітка? Куди вона поділася? — бубонів він. — Якби вона була, то можна було б точніше…
— Ідіть по плану, — пролунав угорі той же таємничий голос.
І знову на мить мандрівники зіщулилися від незрозумілого почуття страху. Хто ж це, незримий і добрий, супроводжує їх? Адже всі знають, що в світі немає ніяких духів! А тут такі чудеса!
— Треба буде в Колі розпитати, як можна пояснити ці штуки, — прошепотів Вася. — А поки що… рушаємо далі…
Діти зігрілися від швидкої ходи, повеселіли. Тільки Сеня незадоволено кректав, витираючи піт. Але ось ліс навколо зімкнувся, зникли галявини, і Полярна зоря сховалася за стіною дерев. Вася ще трохи пройшов, а потім зупинився.
— Я не бачу зірки. Куди йти?
Юля трохи помовчала, а потім якось несміливо поскаржилася:
— Холодно… і нога в мене проколота…
— Їсти хочеться, — підтримав її Сеня. — Я більше не можу…
Він опустився додолу і сів на мох. Вася мовчав, розглядаючись навколо. Треба конче знайти напрям! Але як?..
НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ
Між густими вітами дерев блиснув срібний промінь місяця, впав на траву. В його примарному світлі все навколо набрало казкового вигляду. Мов живі, ворушилися темні кущі, поважно хиталися стовбури сосен, десь тонко і жалібно скрипів дуб.
Раптом над головою щось заухало, зареготалося противним хрипким сміхом. Сеня притиснувся до землі, Юлька злякано писнула, і навіть у хороброго Васі потерпла шкіра на голові.
— Що це? — ледве витиснув з себе Вася. Всі несміливо підняли очі вгору звідки почулися звуки. Там, між листям старезного дуба, світилися два зеленкуваті огні. Вони то загасали, то розгоралися, наче автомобільні фари.
Кілька хвилин діти, злякано насторожившись, дивилися вгору. Ось Юлька полегшено зітхнула.
— Хлопці, а я знаю, що то таке!
— А що? — недовірливо запитав Сеня.
— Сова! То вона так сміється… і очі в неї світяться! Вона вночі літає…
Всі троє на деякий час забули про втому і все поглядали на сову, але вона більше не сміялася, а потім і вогники зникли.