Сіцзян, Кантон, Сіцзян, Кантон. Ну, Кантон ще можна запам'ятати. Галина знає смішну приповідку: "Пекін, Нанкін і Кантон сіли поряд в фаетон і поїхали в Шанхай купувати чай". Кантон — не страшно, а от Сіцзян страшний, його важко запам'ятати і спробуй-но знайти на карті… А ще ж ось порт Гонконг, ще цілий розділ "Головні відомості про господарство й політичний лад".
Є надія, що Євгенія Самійлівна сьогодні не викличе. Що, коли ось так пошепки: "Не викличе, не викличе, не викличе"? У молодших класах так роблять. А що, коли допоможе? Тільки треба дивитись просто на вчительку, не зводити з неї очей. "Не викличе, не викличе…"
Аж ось Євгенія Самійлівна глянула просто на Галину.
— Кукоба щось шепоче — мабуть, вона бажає першою розповісти нам сьогоднішнє завдання, — вимовила, привітно посміхаючись, учителька. — Чи не так?
Галина густо почервоніла й мовчки кивнула головою. До горла їй підкочувались якісь горошини, і вона ковтала їх, як пілюлі.
— Ну, Кукоба, вийди сюди, до карти, й розкажи нам, що ти знаєш про сільське господарство Китаю і про його промисловість.
— Про сільське господарство? — перепитала Галина, почуваючи, як щось наче одірвалось у неї всередині.
— Так, про сільське господарство.
— Ну, той… значить, там розводять чай і п'ють його і той… рис…
Галина замовкла. Вона безпорадно глянула на клас, на ряди голів над партами і побачила настороженість і подив на обличчях своїх однокласників.
— Ну? — здивовано підняла брови Євгенія Самійлівна. — Що з тобою, Кукоба? Скажи, що сприяє в Китаї сільському господарству?
Галина мовчала. В класі нависла важка тиша. В цій тиші дзизнуло перо якогось пустуна, застромлене в парту, і соромливо стихло. Ніхто не наважувався підказувати. Всіх уразило те, що одна з перших учениць, відмінниця Кукоба, не вивчила уроку.
— Ти… не читала завдання? — спитала вчителька.
Галина мовчала. Ще секунда — і вона б не витримала, вона б заплакала. Сльози, пекучі сльози вже підступали до горла.
— Сідай, Кукоба, — тихо вимовила Євгенія Самійлівна і, нахилившись до журналу, щось черкнула в ньому пером.
"Дуже погано", — прошелестіло по класу, ніби війнув подих неспокійного вітерця. Галина сіла за парту, і їй здалося, що вона знову пристала до затишного берега після поневірянь у бурхливому морі. Рум'янець залив її обличчя, пальці тремтіли. "Який сором! Який сором! Що подумає про мене тепер Сашко і всі, всі?.."
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Розмова з директором школи
"Надзвичайні" збори, як висловився Василь Васильович, розпочалися в шостому класі відразу ж після закінчення уроків. Останнім уроком була українська мова, і Василь Васильович роздав учням зошити з диктантом.
Галина не наважилась відразу розкрити свого зошита. Знала, що зробила в диктанті багато помилок. Вона взяла зошит двома пальцями за нижній краєчок і, напіввідкриваючи його, обережно зазирнула всередину. Вся сторінка була покреслена товстими рисами червоного олівця. У Галини боляче защеміло серце. У неї була до цього маленька надія, що матиме за свою роботу хоч "посередньо". Тепер ця надія зникла. На сторінці було, напевне, не менше як п'ятнадцять помилок. Ні, за такий диктант ніякий учитель не поставить "посередньо". А скільки ж? "Погано"?
Щоб не мучити себе зайвими здогадами, Галина одразу відкрила зошит. Внизу на сторінці стояло червоним олівцем: "Дуже погано".
Дівчинка явно хвилювалась. Збори мали розглянути тільки одне питання: успішність навчання і зразкова дисципліна. Безперечно, згадають і про неї, про відмінницю Галину Кукобу, яка так сьогодні провалилась.
Василь Васильович у своїй промові справді так і почав говорити — насамперед про неї. Він, звичайно, вже знав, що Кукоба одержала "дуже погано" не тільки за диктант.
Євгенія Самійлівна здивовано і з хвилюванням розповіла Василеві Васильовичу, як "відповідала" Галина урок з географії.
Проте, на превеликий подив, Василь Васильович сказав про Кукобу дуже коротко і ніби між іншим. Ось, мовляв, і Кукоба, яка була відмінницею, осоромилась. Треба, мовляв, з'ясувати, чому з нею трапилась така прикрість. І відразу ж почав говорити про те, що треба ще вище піднести успішність, щоб шостий клас, у якому всі учні — піонери, справді був найкращим у школі, щоб на нього можна було рівнятись іншим і щоб саме шостий клас одержав у нагороду чудовий вітрильний човен від бійців-прикордонників.
— Не забувайте, що я не тільки директор, я також керівник вашого класу, — посміхнувся Василь Васильович, — і тому мене особливо хвилюють ваші невдачі і особливо радують ваші успіхи. І вже ніяк мені не може завдати втіхи поведінка Олега Башмачного, який сьогодні качався по підлозі разом із Сашком Чайкою. Від Чайки я цього не чекав.
— Він перший, Василю Васильовичу! — гукнув Чайка.
— Зараз ми не будемо розв'язувати цього питання.
Олег Башмачний сидів мовчазний і задумливий. Але він здригнувся, коли виступив піонервожатий Максим і розповів про попсовану парту.
— Коли в нас будуть такі "художники", — сказав він, — то не бачити шостому класові човна. Башмачний нашкрябав на своїй парті корабель, але йому ніколи в житті не доведеться керувати кораблем, коли він не стане відмінником!
Піонервожатий, може ненароком, зачепив найуразливіше місце в серці Олега, коли згадав про корабель. Не про той, звісно, що на парті, а про справжній криголам, який хвилював Башмачного. Той криголам, на якому попливе Олег відкривати в Арктиці нові острови. І йому самому стало незрозуміло й ніяково — і навіщо, справді, було дряпати парту?
Говорили ще Люда Скворцова і Нагірний, а потім виступив Сашко Чайка і коротко розповів про те, що в шостому класі буде виходити переписаний на друкарській машинці літературний журнал "Ранок". Тут же змінили назву журналу на "Відмінник". Усі заплескали в долоні, плескала й Галина Кукоба. Але на серці в неї було важко, непривітно. Не тягло, як раніше, додому, але й тут, серед товаришів, почувала себе пригніченою, їй хотілось розповісти комусь про свої почуття, про сім'ю, про матір, яка тяжко захворіла й має їхати лікуватись.
Але дівчинка відчуває якусь незрозумілу самітність. Розкажеш подрузі — ну, хоч би й Люді Скворцовій, а вона, може, не зверне уваги… Ні, Люді нічого не можна розповідати. Вона і слухає неуважно, і все говорить тільки про себе…
Коли скінчились збори і Галина виходила з класу, чиясь рука лягла їй на плече. Глянула — Василь Васильович.
— Кукоба, ходімо на хвилинку зі мною, — сказав він і так якось подивився на Галину, так якось — і журливо, і задумливо-задумливо. І коли вони ввійшли в учительську і він глянув на дівчинку, в його ясних очах, схожих на дві блакитні прозорі краплини, Галина знову побачила той же лагідний і журливий вираз.
— Сідай, Кукоба, — вказав він на стілець і сам сів за свій письмовий стіл. Він дивився на цю біляву дівчинку, піонерку і відмінницю, намагався прочитати те, що сховано зараз десь у глибині її малого дитячого серця.
— Розкажи мені, Галино, все по правді. Розкажи, як старшому другові, що трапилось? — спитав Василь Васильович. — Може, в тебе є щось таке, про віщо ти не хотіла б розповісти всім. Я не впізнаю тебе. Як це трапилось — у тебе двоє "дуже погано". Мені здається, що тебе щось гнітить. Може, в тебе є якесь горе, може, тебе хтось образив?
Галина мовчала. Директор бачив, як вона важко, схвильовано дихала.
— Ти розумієш, — знову тихо й лагідно почав він, — що далі так не можна. Ти повинна бути такою ж відмінницею, як була раніше. Чому ти так погано написала диктант? Досі з тобою цього не траплялось. Що тобі заважало вивчити урок з географії?
Галина не відповіла. Довгу хвилину тяглося напружене мовчання. І ось вона підняла голову.
— Василю Васильовичу… Я… я… Не питайте мене. Мені важко…
І, ледве стримуючи сльози, готові бризнути з очей, неймовірним зусиллям своєї дитячої волі перемагаючи хвилювання, Галина сказала:
— Мама… Мама може померти. Вона тяжко хвора. Вона їде на операцію…
Василь Васильович встав і з гуркотом відсунув стілець. Він мовчки пройшовся з кутка в куток, зупинившись біля дівчинки, поклав їй на схилену в тузі голівку широку теплу долоню.
— Ось що. Ми ось що зробимо. Не треба сумувати. Завтра я прийду до вас у гості. Можна?
Ця розмова з директором заспокоїла й розважила Галину. Вона вже не почувала себе самітною і пригніченою, її горе поділяє Василь Васильович, і він обов'язково скаже щось хороше й заспокійливе. І коли вона вийшла на подвір'я, їй здалося, що сонце світить зовсім по-весняному, що ось, може, мине якийсь місяць, і зазеленіє шовковий ряст, наллються соком бруньки на деревах, і з-за моря прилетять ластівки.
Галина згадала, як минулою весною велика зграя ластівок спустилась на прибережне каміння. Ластівки були такі стомлені далекою мандрівкою, були такі безсилі, що їх легко можна було брати в руки. Згадала, як піонери організували тоді охорону перелітних пташок і камінням проганяли хижих котів, які полювали на беззахисних пернатих.
Зараз же за школою розкинувся великий сад. Він спускався аж до стрімкої кам'яної кручі над морем. Тепер сад чорний, незатишний і прозорий. Коли глянути з шкільних вікон, то в кінці рівної головної алеї видно синє зимове море. Але це не та ніжна синява моря, яка буває влітку. Часом хвилі міняють свій колір, і, коли на небі купчаться важкі хмари, море тоді має непривітний олов'яний відтінок.
Не хотілося йти зараз додому. Світило сонце, небо було чисте й блакитне. З'явилось бажання піти в цей чорний і прозорий зимовий сад, блукати між його дерев, глянути з кручі на море.
Галина тихо пішла головною алеєю. Чорніла вогка земля, і жовтів пісок, бо недавня буря змела тонку пелену нерясного снігу. Місцями зеленіли сосни, їхні рівні стовбури були руді,— аж червоні, і в сонячному промінні горіли, як мідні.
… Після зборів Сашко зайшов до фізкультурного залу. Максим Чепурний вправлявся на трапеції. Тут було все знайоме Сашкові, і зайшов він сюди зовсім не для того, щоб "пофізкультурити", як часом висловлювались школярі. Та й ніде правди діти: не дуже любив Сашко фізкультуру. Але сьогодні якась нова думка майнула в хлопця. І навіть знайомий турнік, і паралельні бруси, і шкіряна "кобила" з кільцями з'явились перед школярем у новому, несподіваному світлі.
Він підійшов до брусів і спробував підтягтись угору на руках.