А потім, панове, ми таке правило встановили: родич може їсти родича, ніби спадщину, а товариш — товариша.... Не раз і судилися через це: траплялося, що хтось з'їдав свого родича, дядько племінника, а в того, що з'їли, був ближчий родич — батько; то присудили батькові за з'їденого в нього братом сина — з'їсти цього брата.
— І з'їв?
— З'їв, панове... А то ще інша така судова справа була у взводі пана Лісницького: гайдуки з'їли померлого в їхньому взводі гайдука, свого товариша. То родич з'їденого, гайдук з іншого взводу, подав своєму ротмістрові позов на той взвод, який з'їв його родича, доводячи, що він мав більше права з'їсти його як родича, а— той взвод доводив, що він мав ближче право на померлого в їхньому взводі товариша: "Це,— кажуть,— наше щастя".
— Боже мій! Який жах!— тихо сплеснув руками молодий Могила.
— А дивний все-таки, панове, був цей нерозгаданий чоловік!—задумливо сказав пан біскуп.
— Хто?— спитав князь Януш.
— Та цей Дмитрій, що був царем московським, я весь час підозрівав щось у ньому.
— Та й мені він здавався не простим птахом.
— А ваша мосць, ксьонже, хіба знав його особисто?
— Аякже, пане біскупе: він спочатку в нашому дворі вештався з московськими ченцями, з греками, козаками та недоуками-рибальтами й спудеями... Адже в покійного батечка тут було просто вавілонське стовпотворіння. Хто тільки тут не бував!.. Я часто бачив його — отого царевича в підрясничку,— як він усе шептався про щось з оцим галганом, з Конашевичем-Сагайдачним, що тепер, кажуть, отаманує в Запорожжі. Сагайдачний теж вештався тут один час, коли вийшов з братської школи.
— Ваша князівська мосць каже, що Сагайдачний вчився у братській школі?
— Авжеж, тут, в Острозі, пане біскупе, але це було давно.
— Шкода... Його мосць князь Василь, ваш батечко, немало сприяв розведенню цієї сарани, тего пшеклєнте-го схизматства.
— Але ж він, пане біскупе, щиро служив й інтересам святого отця.
— Ваша мосць каже правду. Тільки не треба було плодити цих Сагайдачних...
— І всіх цих, пане, Гриців,— додав молодий Замой-ський.
— А яку шкоду чинять вам ці Сагайдачні й Гриці, панове?— втрутився Мелетій Смотрицький.
— Багато шкоди... Вони сварять Річ Посполиту з Туреччиною.
— А чи не вони, пане, допомагали Речі Посполитій у її війні з Москвою? Та вони ж, пане, оці замурзані Гриці, і орють, і сіють,і жнуть для вас, і служать вам.
— На те вони хлопи, бидло панське...
— На те їх і пан бог створив, панове,— ствердили гості.
— Ха-ха-ха-ха!—зареготав раптом князь Януш.—^ Гляньте, панове! Ха-ха-ха!
І князь Януш, обхопивши гладкий живіт обома руками, зайшовся найщирішим сміхом.
Гості глянули в тому напрямку, куди дивився, сміючись, хазяїн. З палацової тераси, на якій серед розкішної зелені бавилися пани, видно було звивисту Горинь, що потопала в зелені, і далеке Загориння, і найближчу тополеву алею, яка вела до головної замкової брами. Цією алеєю, здіймаючи страшенну куряву, рухалось щось надзвичайно дивне: їхала невелика крита біда, в яку замість коней, здавалось, впряжені були люди, і дзеленчав подорожній дзвіночок.
— Ха-ха-ха!—не вгавав князь Януш.— Немов у Римі тріумфальна колісниця, запряжена полоненими царями.
— Справді, панове, він їде на хлопах,— ствердив пан Будзило.
— Та це патер Загайло,— пояснив пан біскуп,— він так карає непокірних схизматиків або тих, що перейшли у схизму... Він надзвичайно ревний служитель церкви, і святий отець знає його особисто.
Дивний поїзд тим часом наближався. Попереду їхав кінний жовнір з короговкою в руках, на якій зображено було розп'яття. Слідом за жовніром їхав сам патер Загайло. Він сидів у легкій плетеній біді, наче в решеті або кошику, в яких возять дітей гуляти. Верх біди також був плетений, із сап'яновою запоною.
Біду з патером тяг запряжений у неї шестерик хлопів. Це були майже все молоді парубки, лише один серед них з сивиною, худий та понурий. Запряжено їх було так, що попереду йшло двоє, як звичайно ходили в старовину коні цугом і на винос, а позаду, біля самої біди, четверо. За бідою їхав ще один кінний жовнір. До дишла прив'язаний був дзвіночок, який і калатав під час руху незвичайного поїзда.
Коли в'їжджали в палацовий двір, хлопи піддали рисі. Видно було, що молодь робила це умисне — просто бешкетувала; один закидав назад голову, вдаючи баского коня, другий перебирав ногами й іржав, третій, здавалося, хвицався...
— Гі-гі-гі!—іржав кремезний парубок, удаючи жеребця.
— Ой лишечко! Грицько задом б'є!—дурів другий парубок.
— Тримайте! Тримайте мене, пане, а то хвицатимусь,— кричав третій.
Патер, висунувшись із біди, хльоснув сплетеною з тонких ремінців нагайкою хлопів, що надто розпустувалися, і побожно звів очі до неба.
— Пеккаві, доміне!1—пробурмотів він, ховаючи нагайку.
Біда хвацько підкотила до палацового ґанку, на якому вже стояв хазяїн з декотрими із гостей.
Сухий і зморшкуватий патер, підтримуваний жовнірами, що позлазили з коней, вийшов із біди.
— Нєх бендзє Христус Єзус похвальони!— привітав він хазяїна й гостей.
1 Грішні, господи! (Лат.).
— На віки віків!—відповів князь Януш з гостями. Запряжені хлопи стояли біля ґанку і з цікавістю дивилися на панів, як селянські діти дивляться на ведмедів. Пани теж дивилися на них з веселим самовдоволенням, як на чудову й кумедну вигадку патера Загай-ла: ні тим, ні тим не було соромно, і тільки сивий хлоп низько опустив своє похмуре, вкрите потом і курявою обличчя...
— І це вольносць, рувносць, неподлеглосць!— гірко промовив ніби до себе молодий Могила і одвернувся. Усі знову ввійшли до палацу.
VI
У той час, коли вельможні пани бавилися в палаці князя Януша Острозького, розмовляючи про свої панські права, під горою, на виїзді з Острога, на подвір'ї заможного Острозького городянина Омелька, на прізвисько Дряпкиця, теж у холодку, під повіткою, сиділи хлопи й теж розмовляли про свої хлопські справи. Чимале подвір'я було заставлене різним господарським реманентом: плуг з перекинутим догори лемешем і одним колесом без обода, чумацькі вози з мальованими ярмами, грубі, з суцільного в'яза, колеса, мазниці з дьогтем, вила й граблі, поставлені в ряд попід тином,— усе це стояло на задній частині подвір'я, де порпалися в соломі кури з курчатами, рохкала свиня з численним сімейством, а півень, гордо виступаючи і поглядаючи то одним, то другим оком на небо, застерігав раз у раз свою родину особливим криком від шулік, що ширяли в небі. На передній половині подвір'я, ближче до хати, побіленої і підмальованої біля вікон і призьби жовтою глиною, розкинувся вишневий садочок, у якому яскріли пишні квіти маку, горицвіт, васильки, нагідки, жовтий дрок і жовті головаті соняшники. Праворуч від воріт розташувались комори, повітки, стайні з колесом, настромленим на жердину: на цьому колесі чорніє величезне гніздо бусла, з якого виглядають довгоносі, з довгими шиями бус-ленята, очікуючи матір, що походжає по той бік Горині у високій прибережній траві. Під стріхи комор і з-під стріх з писком снують ластівки й горобці, які спритно ха-хапають усяку кузьку і комашню, що виграє на сонці, і несуть своїм горлатим і ненажерливим дітям. А за ними, ховаючись у зелені віниччя й калачиків, що подекуди устелили двір, пильно стежить сірий з білими грудьми кіт, якого можна було б прийняти і зовсім за мертвого, коли б часом не блискали з-за зелені його фосфоричні очі та не ворушився кінчик зрадницького хвоста.
Осторонь від усього цього, в затінку, під повіткою, де сидів сам Омелько і з сім'єю і декотрими із сусідів, лежав, витягши передні лапи, друг дому — кудлатий Рябко, надзвичайно розумний пес, про якого Омелько не раз, бувало, казав гостям: "Такий розумний собака, такий розумний, тілько що "оченаша" не знає". Рябко, постукуючи своїм кудлатим у реп'яхах хвостом по землі, здавалось, уважно слухав, що говорилось під повіткою, і виявляв на своєму собачому обличчі жваву радість, коли Омелько розповідав про щось, як йому здавалося, веселе.
А старий Омелько, сивий, з сивими, підрізаними над верхньою губою вусами,— підрізаними для того, щоб вони, гаспидські вуса, йому, Омелькові-шевцеві, не заважали, брати в зуби дратву,— Омелько, сидячи під повіткою на маленькому триногому дзиґлику і постукуючи шилом об чобіт і колодку, що лежали в нього на колінах, шив козацький чобіт і весело просторікував, допікаючи, очевидно, одному високому, з блідим, виснаженим обличчям парубкові, який сидів верхи на голоблі.
— І якого ж біса ви там друкуєте у вашій друкарні?—допитувався Омелько, просиляючи дратву в прокол, зроблений шилом.
— Та книжки, дядьку, друкуємо,— відповів, усміхаючись, парубок.
— Які там книжки?
— Усякі, дядьку.
— Овва! От сказав! Усякі! Книга — це не чобіт... От я так усякі чоботи шию — і козацькі, здоровенні, і дитячі, маленькі: все одно це буде чобіт. А книги, небоже, гай-гай! Буває книга добра, православна, буває і погана, католицька. Ось воно як.
— "Вертоград словесний" друкуємо...
— Ну, коли вертоград, то це що-небудь добре.
— Та ще "Лестницу духовную".
Трохи осторонь від цих співбесідників біля складеного з чотирьох цеглин маленького горна сидів молодий вусань. Він тримав над вогнем велику залізну ложку з дерев'яним держаком: це він розтоплював свинець у ложці для лиття куль. На колінах у вусаня лежала формочка для куль — щось схоже на обрубані ножиці, і тут же стояла миска з водою, в якій мали охолоджуватись кулі. Нагрівши залізну ложку й розтопивши свинець, він, перехрестившись, почав наливати його у формочку. Вода у мисці хлюпнула — то куля впала у воду.
— Перша куля во ім'я отця!—урочисто промовив вусань.
— Амінь!— підтвердив Омелько, моргнувши вусом. Молодий парубок, котрий розповідав, які книги вони
друкують в острозькій друкарні, підійшов до вусаня, щоб подивитись на лиття куль. Підійшов і зацікавився цим ділом Рябко і, помахуючи хвостом, почав обнюхувати миску.
— Друга куля во ім'я сина!—казав далі вусань.
— Ще амінь!—підтвердив Омелько.
— Третя куля во ім'я дуй а святого!
Вусань перебрав усіх відомих йому святих — і богородицю, і покрову окремо, і святую п'ятінку, і Миколу і Івана Головосіку, і святого Юрка — і усім їм відлив по кулі.
— А добрячі кулі?— спитав молодий парубок, виловивши з води одну кулю й роздивляючись її.
— Добрячі, брате, такі добрячі, що в саме око битимуть,— усміхнувся вусань.
— Авжеж! І свинець добрячий!—— усміхнувся й собі парубок.— Свинець учений, письменний.
— Як письменний?—здивувався Омелько, виймаючи з рота дратву.
— А таки письменний, дядьку,— загадково посміхався парубок,— цим свинцем польські книги друкували.
Парубок витяг з кишені кілька чорних смужок і показав їх на долоні старому Омелькові.