В Мотро-нівських лісах оддавна скуплювався всілякий понівечений православний люд. Ще в літо шістдесят п’ятого жа-ботинський сотник Харко намітив удар по володарях Смілянських та Чигиринських, по ляхах себто. Він тримав великий недозволений козацький постій. Та про те пронюхав жаботинський суболтерн Гнат Воронин, обдурив, обхмарив Харка, заманив до себе й рубонув йому голову. Харкові козаки тоді вчинили швайку та наробили хропосту. Спалили чимало маєтків і панів побили. А тут — конфедерація. Пацівська І Барська. Ну, що робили конфедерати, ти читав у Шевченка. Православні церкви переводили на конюшні, крівцю лили, як воду... Тутошня шляхта сама їх закликала. Наїхали інквізитори, каноніки з гайдуками-надвірниками... Всіх отців Жабо-тинської церкви звинуватили, буцім водились з Харком, і всіх їх засудили на милосердну смерть без пролиття крові.
— Себто, повісили? — перепитав Олег, а сам подумав, що говорить Чорний не зовсім своїми словами, а мовби вичитує з чогось.
— Ага.— Чорний потягнув вудку, чмихнув.— А щоб ти був здох,— наживив свіжого черв’яка й казав далі:— І в Медведівці вони розорялися так само. Скот забирали, дівчат хапали... А всіх попів медведівських, православних — також без пролиття крові... і все майно страт-ців забрали. А настоятель Миколаївського монастиря Вісаріон не витримав мук і підвів монастир під римського папу, став монастир кляштором... Лишився в православ’ї Мотронівський монастир із Мелхіседеком. Той опирався щосили. Ну, про запорожців монастирських я тобі казав. І в Яру Холодноярськім стояла Січ гайдамацька, осипана шанцями і засіками — твердиня. І друга січ була, за Тясмином, де Ясківці і Чаплище, там отаманував козак Вусач. Отут воно недалечко,— вказав рукою.— І туди, й туди люд втікав од конфедератів, у тясминській січі зібралося тисяч вісім...
Василь Гордійович скрутив ще одну козячу ніжку. Йому подобалося дивувати молодого приїжджого науковця, подобалося розповідати, хоч іноді його обличчям пробігала тінь, було видно, що насупроти стає якась думка, чимось заважає йому. З-за кущів вилетіла чапля, спустила довгі ноги, скрутила крила колесами, хотіла сісти, але побачила рибалок, з кіркотом рвонула вгору.
— Ич, курва,— не випускаючи з кутика рота цигарку, сказав Чорний...— Бач, наполохала... А йди-но сюди,— і потягнув вудку, на якій затріпався золотом карасик. Вкинув його до сітки, наживив, закинув вудку.— Там у них і кузні були, шаблі, ножі кували і навіть лили гармати. Не віриш? Такі, невеликі... гаківниці. А весною шістдесят сьомого на хуторі в Ясківцях збіглася чорна рада. На ній були Іван Вусач, Артем Куди-Яр, Йосип Шелест — отаман холодноярської січі, Роман Золов-ський. І в травні пішли на Медведівку. Там стояв сильний замок Ольги Яблуновської — Д
Олег давно забув про вудки. Намагався запам’ятати імена, факти, аби спробувати хоч дещо перевірити по архівах. Щоправда — що перевіряти? Ці імена, цифри, факти ніде не означені. Якби хоч якось записати... Він зайорзався. Стурбувався раптом не знати чого й Чорний. Почав складати вудки.
— А далі — знову конфедерати. Ще страшніші фак-ції. Аж до весни шістдесят восьмого. Тоді гайдамаки брали Медведівку вдруге. Вже з Залізняком. Шелеста було вбито... Свої ж навели на нього обмову. Залізняка настановили над усіма. Ну, та це пісня довга... Чи, як ти кажеш, історія...
Чорний закрив дірчастою кришкою банку з черв’яками, вкинув до торби прикорм, який лишився (згодувати курям), мотузками зв’язував вудки.
— Пролили крові і ті, й ті... Гайдамацької крові пролито більше, й ні за понюх тютюну. Як і вообще нашої, української крові. Не всі те хочуть пам’ятати. А ще ж як нам колють очі тією кров’ю. А самі пролили... Цар і його шайка... Тепер про те й казати не можна. Інші народи свою кров окупили. А ми — ні. Ну, та годі. Поїхали. Нічого цим засранцям черв’яки згодовувати.
— Василю Гордійовичу,— все ж наважився Олег, трохи приляканий словами Чорного і трохи розчарований, що той не хоче розповідати далі. Нехай і казка... Але щось у ній є, цікаве й значне.— А пісня звідки?
— З неба!
Нахмарений, крутолобий, гнав веслом супроти течії човна. Та біля греблі раптом повернув ліворуч, пристав до берега. Спираючись на милиці, виліз.
— Оце бачиш — острів, на ньому стояв Миколаївський монастир. Давній монастир, великий. Я ще пам’ятаю... кільканадцять будівель — одноповерхових і двоповерхових.
Олег здивовано озирався, острова він не бачив. Пінилися кущі верболозу, таволги, гнало бур’янища...
— Вже не острів. Друга протока йшла попід тим краєм. Мости — там і тут, колись — звідні, підйомні. Сюди й татари не добігали... Річка велика була. І монастир. Тут десь скарби закопані. Де не штирни — дзвенить. У-нас багато хто гарячі гроші знаходив. І зараз шукають. Он у Гнилушок все дворище перекопане. Ушули попровірчував, сохи в клуні... Колись гроші в деревині, в дубах живих ховали, просвердлить гайдамака дірку в дубові й заб’є туди таляри або дукати. Пастухи в Осенщині підпалили дуба, й потекли срібні сережки.— Василь Горді —йович захоплювався все дужче й дужче. Його обличчя палало, очі горіли жаским вогнем.— Якби не ноги... Я знайшов би. Он там таки був відкопав горщика... Самі п’ятаки царські... Три срібляники...
— І де вони? — вклюнувся в його щільну гарячу мову Олег.
— Зі срібних поробив блешні. А ті викинув. На який вони біс... Кажу ж, тут де не штирни — дзвенить. Не віриш? Подивися.
Чорний раптом обіперся грудьми на одну милицю, а з другої вправно, вмах скрутив гумового ковпачка. Милиця була, наче багнет. Штирнув в одному місці, в другому, в третьому.— О, є... НІ, цегла... І це цегла... А це ось... Чорт, не взяв лопату.— Обличчя йому заливав піт, руки тремтіли.— Біжи, принеси весло. Копай, тут м’яко.
Олег ухоркався, доки вигріб ямку на пів ліктя. Чорний упав навколішки, вигріб з ями якісь черепки.
— Тьху, кахля. Стара...
— Я візьму...— Олег зібрав черепки на купу,—Однесу в музей, нехай подивляться. (Він справді потім одніс кахлю в музей, там її поцінували вельми, склеїли й виставили серед експонатів сімнадцятого століття).
Чорний сів, він важко дихав, груди йому ходили ходором, на скроні здригала синя жилка. Зірвав листок щавлю, пожував, виплюнув.
— Розорили... Мать їх... Таке багатство було. Перевели на гівно. А бібліотека, а архіви... У тридцять... якому ж це? не пам’ятаю. Першому чи другому, прийшов наказ спалити бібліотеку й архів. Наїхала міліція. Три дні два колгоспи возили воловими возами по оцій ось греблі й отамо скидали в кострище. Куди тому Гітлеру. Вогонь — до неба. Все згоріло, все...
— Для чого спалили? — чомусь пришерхлими губами запитав Олег.— Який дурень?.. Злочин...
— Якби дурень. А для того, щоб не було пам’яті... Бо були отакі... відчайні, за ковток свободи могли піти серцем на спис. Щоб діти виростали покірними, свого не пам’ятали... Слави і волі своєї. Спалили нашу історію... Голі ми... Перевертнів плодимо. А які архіви!.. Бібліотека. Євангелії старовинні, книжки всілякі давні... Я сам колись не розумів, стрибав довкола того вогню...— Слова з шипінням вилітали крізь зуби.—Може, мені й ноги... за отой гріх...— Він раптом підвів угору зведене судомою обличчя, його очі блищали холеричним блиском.— Добре, скажу тобі... Тільки ти — нікому. Не треба. Як палили бібліотеку і архів, я взяв одну книжку... Од руки писану. Товстенну, отаку,— показав пальцями.— Оце все, що тобі розказую — з неї. Там не тільки про гайдамаків. Од Хмельниччини починалося... Чотирма монахами писано. А переписав один — Квач. Ну, те, давніше — коротко списано. А про гайдамаків — широко, уповні, сам Квач писав. Та тим, давнім, я мало й ін-тересувався...
Олег відчув непереборне хвилювання. В горлі йому пересохло, серце стукотіло.
— І який він, той літопис? Звод літописний?..
— Палітурка — дубова, з Євангелія. Полотно, про-шліхтоване в борошні, шістдесят на шістдесят...
— Що — шістдесят? — не зрозумів Олег.
— Шістдесят сантиметрів на шістдесят. Сам міряв. Чорнило — чорно-коричневе...
— З бубок, з дубових бубок. Тоді таким писали.— Й гарячково, з тремтінням у голосі.— І де, де він?
— Ну, це теж ціла історія. Бачиш, самі історії... Я довго не міг вчитати... Писано по-нашому, а літери якісь не такі. І деякі слова... Показав учителеві в школі. Тільки сказав, що книжка не моя, а дяка Шматка — жив по сусідству,— боявся, що вчитель забере, мовляв, дяк дає тільки почитать, оце приніс таємно. Вчитель довго гортав, а тоді попросив, щоб я переписував йому в зошити. По п’ятнадцять копійок — за зошит. Дав з десяток шкільних зошитів у кліточку. І щоб я переписував як є, а не по-своєму, тобто, щоб нічого не міняв, не перекладав. А далі я переписав кілька зошитів, не пам’ятаю скільки. Давав він по п’ятнадцять копійок. Останній зошит лишився в мене.
— Чому? — похопився Олег.
— Забрали вчителя... Казали — за СВУ.
— А літопис, літопис? — гарячкував Зайченко.
— Пожди, закурю.— Чорний сидів на землі над розколом, Олег стояв навпроти, обоє важко дихали. Якби хтось побачив їх у ту мить, вирішив би, що віднайшли скарб. Чорний був без кашкета, вітер куйовдив буйну сиву чуприну над зіпрілим чолом.
— Був у мене. А тоді я поступив в училище військове, артилерійське. Я не своєю волею попав у МГБ.
— А чиєю?
— Склалося так. Скінчив училище — саме почалася фінська. І мене — туди. Стояли в Ленінграді пушки осад-ні, виготовлені ще до першої імперіалістичної на заводах Дора у Франції... Чотирьохсотий калібр — свиня поросна в дуло пролізе. Наші не могли пробити лінію Ма-нергейма, і їх туди потягли.