(Мав добру практику на дикому базарчику коло дубків, де торгували зеленню і куди раненько літом збігалися всі курортники).
— За двадцять віддасте?
— Одчепись, ти як циган!
— Давайте за п'ятнадцять! Вдаримо по руках — і зараз я побіжу і принесу гроші. Буде у нас своя, гуртова джонка. Для всіх, для всіх наших хлопців, разом кататимемося. Своя — на весь гурт!
— Гурію Івановичу! Для нас, гуртова! Віддайте? — заворушилися всі, бо їм така папуаська тубільна воля відкривалася в отому Майковому — "гуртова джонка"!
Гаркавка з деяким оторопінням глянув на босу ватагу: так їм кортіло кататися, стрибати з бортів, штовхатися плавати, та ще на своєму, на законно купленому човні!
— Ну хіба що для гурту… Добре, уступлю вам, тільки ж дивіться…
Не встиг він закінчити й слово, як гримнуло "Ура!", хлопці підскочили й застрибали, наче діти гвінейців довкруг вогню, а хтось вигукував:
— Тамтами! Оркест! Музику!
— А мені крота! А я крота візьму додому, — витанцьовував, легенько бив долонею у відро і благав гарячим, відданим поглядом Санько Білововк.
Гаркавка осміхнувся: "Чорти!"
— Бери, бери крота! Я сьогодні добрий.
Вони б уже розлетілися: Майко з малими голованчиками рвонув щодуху додому за грішми, Санько з кротом — до своїх приручених тіней, а Гаркавка з голубим ореолом диму над головою — на обід, на пахощі золотого борщу.
Та раптом комендант згадав і зупинив їх:
— Не забудьте, на четверту годину до мене. Перший рейс. Тільки так — порядок, без галасу, замри і ніхто не вискакуй наперед, ви знаєте. Може, і Майя ваша прилетить сьогодні.
"О, Майя! Майя з голубої планети!" — зірвався веселий галас над річкою, а потім хмари піску, тупіт ніг, і всі покотилися в селище.
Смерть чорної пантери
Сім’я Голованчиків любила обідати на свіжому повітрі, у дворі, за одним столом. Двір у них був розкішний: весь заріс кропивою, лопухом, високим, більшим за коноплі, чорнобилем, курячою сліпотою, веселим колючим татарником. Цілий ліс стояв у дворі, а посеред того глухого лісу батько викошував на літо маленьку латку-галявинку, щоб збирати було куди дітей, та діти й так розлазилися, губилися в лопухах та під темною й дурноп’янкою бугилою, і догукатися малих бісенят часто не можна було до самої ночі.
На викошеній галявинці стояв у них стіл на одній нозі, на вербовому стовпчику, який прогнив біля землі і хитався. Це був і не стіл, а збита з дощок стільниця, на ній весело товклися удень горобці, залишаючи за собою біленькі квіточки посліду. Лавки навкруг столу давно попадали, і щоб на них сидіти, кожного разу діти-голованчики підмощували під них цеглу. Три-п’ять цеглин — і підставка готова; та не раз сім’я за обідом падала з тих лавок, з гуркотом і сміхом усі кудись провалювалися, а на них летів битий посуд, а тоді чулося сердите хлискання і тріскотня, то батько лускав ложкою всіх підряд своїх дітей, угощав за роботу, бо знав: навмисне, малі чортенята, криво поклали цеглу!
Та не будемо забігати наперед.
От сімейка всілася обідати. Половину місця за столом займала мати. Звали матір Оляна, Оляна Омелянівна, і була вона біла, пухка, вся розпливалася од пишного тіла. Світилася вона за столом, як тепла, обкупана сонцем хмара над лугом, хмара-паляниця, хмара-лебідка. А як світились її руки з ямочками, а її рум’янці на всю щоку!
Батько Голованчиків, просто Голованчик, сидів проти неї, немов сухий пеньок на дорозі. Він був дрібнуватий від роду, сухоплечий, нервовий, весь порослий якоюсь наїжаченою темно-рудою щетиною.
Коли вони вдвох, Оляна і Голованчик, виходили на вулицю, сусіди не раз лукаво переморгувалися, виглядали з дворів. Усім кортіло подивитися на цю показну пару. Пливла над землею дорідна Оляна, а коло неї, ледве дістаючи їй до плеча, швиденько тупав Голованчик, щось говорив їй, розтлумачував і тут же блискав прудкими уїдливими очима у двори, на сусідів: "Ач! — стиха побуркував жінці. — Виглядають! Цирк їм тут!"
Здавалося, Оляні набридне перегинатися до чоловіка, боком, одним вухом слухати його; візьме вона під пахву свого благовірного, як беруть гусака або селезня, та й піде з ним поволеньки далі. І виглядатимуть з-під її білої руки тільки картуз та ноги Годованчика, і картуз блискатиме козирком, а ноги теліпатимуться в повітрі. Та ні, викиньте з голови такі жарти. Спитайте в Дубечні, і вам будь-хто скаже: Голованчик приворожив чимось до себе Оляну. Нікуди вона без нього не ступала, нічого без нього не починала робити.
От вона зараз сидить за столом, світить рум’янцями та слухає свого Голованчика, та дивується: господи, яким же це розумом наділила доля її чоловіка! Що вже мудрий, що вже тямущий — просто страх! Де воно в нього тільки й береться! Глянеш — головка дрібна й лисенька, як стигла маківка, а мудрості — справді, як того маку в маківниці, на всіх начальників хватить!
З яким би ділом ви до неї не підходили, вона покліпає на вас безневинними очима, помовчить і скаже: "Не знаю, піду спитаю нашого таточка!" А дітям: "Це приніс наш таточко. Це зробив наш таточко". Побожне "таточко" не сходило з її вуст.
Вся сім’я Голованчиків, і батько, і Оляна, і діти, не просто жили, а жили і чекали великого чуда. От-от, вірили вони, свисне рак, здригнеться берег Десни, і тоді щось і десь, саме для них, неждано негадано звалиться. Ну, скажімо, батько виграє на лотерею цілу торбу грошей, а вони візьмуть ті гроші і куплять собі… Тут починалися гарячі суперечки, з штовханиною і дитячими сльозами, що й кому купити. Батько-Голованчик сердився на малих, стукав по столу кулаком і казав:
— Цитьте! Я знаю, що купимо! Цвітний телевізор, от! У всіх людей є і в нас буде. Ми що, гірші!
Діти вмовкали й тихенько розмазували на своїх мурзах сльози. А Голованчик прискалював око і дивився на хату, на розчинене вікно, мізкував, де вони поставлять новий, як піч завбільшки, телевізор.
— Отам-о, — казав батько і хазяйновитим жестом показував на вікно, — на стару скриню поставимо, в хаті. Будемо тут сидіти гуртом, на свіжому воздусі, а воно хай собі миготить і бурмоче, за вікном, а нам просто з за столу все буде видно. І закон, ясно!
Оляна кивала головою, погоджувалася, бо кращого місця для телевізора вона зроду-віку не придумала б. Треба тільки спитати чоловіка і лопухи, чортополох обірвати, он все вікно затуляють вони. Бач, кляте бадилля, аж на дах полізло, на шифері в’ється-росте, просто в димар заглядає. Та то не біда! Від розкішного зілля, що пнеться скрізь, хата у них якась кучерява і на всю вулицю весела.
Мати розкладала варену картоплю по мисках. Дух полинув такий, що всім аж памороки забило — отим солодким крохмальним відваром. За столом сиділо не багато й не мало, одинадцятеро малих голованчиків. З великим нетерпінням поглядали вони на миски, і млосний туманець вився в їхніх очах.
Правда, не було тут старшого, Майка. Він таки вчепився за Гаркавкою, поплівся до нього додому, пам’ятаючи, що залізо треба кувати, поки воно гаряче, ні за яку ціну не випускати з рук човна. Коли б тут сидів Майко, ви б самі побачили, що він один-єдиний у сім’ї вдався в матір. Він був товстий, для своїх років важкуватий тілом, з білявим нестриженим чубом і з пухлими щоками, трохи ніби сонний, поки не зачіпали його або не кликали на обід. У батька він узяв тільки трохи руденького ластовиння. Решта малих — наче викотилися із шапки батька Голованчика. Десятеро їх — і всі як один дрібні й прудконогі, веселі, замурзані всі, чорноголові, дуже галасливі й охочі до бійок та дрібних дитячих сварок.
Як і батьки, любили діти-голованчики повтішатися, посмакувати всякими неймовірними вигадками, пофантазувати, як і коли у них буде, коли щось у них та прибуде. Знаєте, буває ж так, що сяде людина, навіть дуже вчена і серйозна, втупить очі в небо і почне міркувати: от крутиться наша земля, крутиться і крутиться, а раптом візьме та й зупиниться. Цікаво: куди полетять тоді всі будинки? А школа з димарем і вікнами? А директор наш, а вся вчительська? А глобуси, а журнали з оцінками? Куди вони фуркнуть тоді? І чи знайдуть їх люди потім, в одній здоровенній купі? Знаєте, якщо дати волю фантазії, хтозна до яких землепотрясінь можна додуматися!
Та голованчикам зараз не до того, вони дружно заторохтіли ложками. Чулося, як то один, то другий синок старанно посопує носом, вишкрібає картоплю з дна каструлі та похрумкує квашеною капустою, підхоплюючи її язиком саме на підході до рота, коли вона звішує вниз свої білі ніжки.
А над селом, високо в небі, мирно й лагідно погуркує літак. Як шовкопряд, він тягне за собою довгу і рівну білу нитку-доріжку. Видно, що це не кукурузник, а великий, рейсовий.
Всі з картоплею в роті на хвилинку притихли. Задерли голови і разом з батьком та матір’ю дивилися вгору, міркуючи: куди ж він летить? На Чернігів а чи, може, в саму Москву?
Ось тут хтось із малих голованчиків, за звичаєм, і зронив перше слово:
— Ба, не спиняється. Летить і летить. Ану, як зараз візьме та щось і скине на землю.
— У великому ящику.
— Не в ящику. Вони скидають у бумажних мішках.
— Ну хай в мішку. І просто над нашим селом.
— Отамо, недалеко за городами.
— А ми як чкурнемо туди!..
— Гуртом!
— І знайдемо парашут з мішком.
— І розв’яжемо.
— А в мішку!..
— Пряники!
— Дурний — чоботи.
— Чоботи продамо і купимо пальта. Всім, всім пальта.
— Ні, і пальта продамо. Купимо велосипед. Краще велосипед!
— Велосипед, ура!
— І покатаємося.
— А я за рулем!
— А я на сідлі!
— А я на рамі!
— А я на передньому колесі!
І тут на весь двір чути: трісь ложкою! І батькове грізне:
— Хто на передньому колесі? Ти? — батько-Голованчик гнівно глипнув на замурзаного сина. — Скільки я вчив: не сідай на колесо, не сідай, чуєш! Погнеш, обірвеш крило! Сідай на раму, на багажник сідай, а ти?!
Заревів малий голованчик, розмазуючи сльози й товчену картоплю по своєму личку. Та братам, видно, жаль стало меншого брата, і вони тихенько від батька, за його спиною — носком, носком! — почали підбивати цеглу під батьковою лавкою. А батько-Голованчик ще супив брови, ще збирався далі напучувати сина і перст свій підняв над головою, та ось лавка торохнула під ним, з гуркотом перекинулася, і батько полетів у кропиву, високо задерши ноги.
— Ой, тату! Вставайте! — кинулися гуртом малі бісенята (самі наче наполохані, а сміх так і проривається з хитрих очей).