Так дуже бажала я, щоб ти відізвався до мене!
Зле було мені, але вже перейшло. Нині чуюся майже цілком добре і не мрію про поворот, лиш, навпаки, лякаюся його і не можу про се думати спокійно.
Приємно мені, що не стрічаю тут знайомих.
Тут правдиво гарні місця. Здається мені часом, що я сама їх відкрила. Як приїду, то оповім тобі, що бачила. Нині сиджу вже годину над морем, думаю о тобі і про кипарисові гаї, які ти так любиш!
В часі цілої моєї подорожі часто бажала я стрінути тебе, і було би мені ліпше.
Недавно снилося мені, що ти причалив до мене, блідий і смутний. Навіть море не тішило тебе. Що далі снилося, не тямлю.
Природа дійсно найбільший, могучий вплив має на мене. Тут почуваю себе найліпше. Мушу вишукати ще який тихий захист, і тоді, може, прийдуть ліпші думки. Те, що нас найбільше непокоїть, є в нас, але зі смертю перестає, і се так принаджує!
Читаю твою книжку "Затьма сонця", і здається мені, що з тобою розмовляю, а часом маю враженє, що тебе виджу. Хоч оправдую тебе і розумію — маю жаль на тебе, що даром щодня квапилася на почту.
Ще кілька, радше кільканадцять днів, а верну. Грозою проймає мене та думка, нині знаю, що мушу, — остатися тут, не спосіб і побут не манить мене тут зовсім!
Можливо, що моє сіре житє перестане бути сіре; се ж преці головно від нас залежить!? Чи так?
Не гнівайся, що пишу олівцем і так непорядно; в лісі нічого іншого не можу мати!
Напиши, коли можеш, хоч пару слів! Остаюся тут до вівтірка, потім їдемо до Копенгаги.
Що там з тобою, чи багато твориться? І що? Все хочу знати!
Стискаю сердечно і щиро твою руку —
Твоя Альва"
Криса здвигнув плечима.
— Що се за людина? Що з нею діється?
Цілий світ був для нього чужий.
XI
В місті був відпуст.
Криса обминав людське муравлинє і говорив до Ольги:
— Ненавиджу побожних людей. Добрі люди — се лиш анархісти... Чорна, могуча юрба. Гаки на гардеробі, невільники строїв. Сатана розбитий на безліч звен. В розпуці, прокльонах і шаленім отруйнім сміху гризе доти свої заліза, доки сонце вигріває і плодить його демона в сім пеклі, аж варварські муки, розпуст і дурнота западуться в чорну безодню.
Вулицею ступав похорон жовніра. За домовиною мужик і мужичка похилили голови і велися за руки, як покривджені діти.
— За життя били його по лиці, а тепер роблять параду. За життя міг він віддати в лице, а тепер шанують чи бояться його? Для мене не настав ще світ. Я родився заскоро тисячу літ.
— Я не раз вже думала над тим, який би то спосіб знайти, щоб у війську не вмирало так багато молодих людей.
— Дуже проста на се рада, — відповів Криса. — Нехай посли постараються, щоб військовий скарб платив грубе відшкодованє рідні кождого помершого жовніра.
Вийшли на гору. Криса показував рукою:
— Дивіться, по тім боці дорога — там товчуться вози, як в пеклі, кипить, квапиться житє. По сім боці цвинтар. Вітер день у день несе плач, земля просякла слізьми. Тут пізнають люди, які вони слабі, марні... Ні, людство сильне. Люде знають, що якби випололи з-поміж себе ненависть, кривду, грабіж і розбій, то побороли би смерть. Вони знають се, але не доросли до гідності чоловіка і ніколи ним не будуть, бо слабість і підлота так само відвічна і сильна, як боротьба здоров'я... Нема людей, каже суспільність. Люде є, лише суспільності нема. Чоловік вміє лиш зле робити, а те, що мудрого сказав, перейшло тортури і коштувало крові і серця. Мудрість — се дим зі спаленої жертви. Одиниця має вартість, оскільки творча.
Лягли в чагарнику і дивилися на панораму міста в долині. Криса говорив півголосом:
— Ті скриньки з цегли і бляхи, в них людське життя. Diluvium potential, Humanitas testinat[8]. Місто має сотки літ за собою... Чуєш той шум і шпит? Житє кипить довкола. Як в тілі чути бючки, корчі, дрож, сонність... Так все суміш невпинно цілі епохи. Та дух відчуває, що ритм живчиків стає чимраз більше гарячковий. Diluvium potential плодить далі, цивілізація випереджує природу, прискорює розвій і живо наокіп сипле нові трупи... А земля, стара, божевільна танечниця, летить враз з нами в загладу. Хто знає, чи не впала та смутна думка Шекспірові, коли творив свою Офелію в шлюбнім вінці на голові... Як розпадуться всі престоли і вигине людський рід, тоді запанує правда на світі. Ми вийшли з нічого, як зеро[9] з нескінченного числа зер.
Сходив місяць.
— Світло бере почин із мертвого світа, який колись наставав, розвивався і поволі вимер. Так на спорохнявілих пралісах, на вигаслих кратерах почалося світло. З життя, що вимерло на планетах, зродилося світло, найвища ідея богів і творчості, і те світло будить житє на сусідних планетах. Гармонія у взаїмній залежності і притяганні планет, гармонія в морфології космічного і геологічного світу, се не доцільність в природі, під яку теологія підшиває премудрість та всемогучість богів, — се остаточний наслідок еволюцій від епох, відтоді, коли чоловіка не було ще на землі.
Замовк і глянув на Ольгу.
Лежала боком на траві, підперла голову на обох руках і дивилася розсіяно перед себе.
"Цікавий я, над чим вона думає тепер?"
Сіла і курила папіроску. Він приглядався їй збоку. В солом'янім капелюсі зі спущеними крисами нагадувала пастушка, що курить крадки. Замітила, що він слідить її, й сміялася, як свячена паця з хріном у зубах.
XII
Копенгага 11. VII. 910.
"Приятелю!
Найприємніше лишила я на кінець. Копенгага дуже миле місто, a Glyptoteka то щось, що переходить всяку сподіванку! Шкода, що так мало часу призначила я на побут в тім місті. Оповім всьо, як лише буду на місці. Приїжджаю в неділю вечір, а в понеділок хотіла би, коли можна, видітися з тобою. Буду перед полуднем в своїй "буді". До побачення"!
Сердечний привіт
А. С."
На другім боці картки була відбитка різьби Barrias-a: "Зима" твір з Glyptotek-и.
Закутана молода жінка сидить скулена з заложеними руками, коло босих ніг китиця зів'ялих цвітів.
Гарна, біла, струнка різьба — символ бездольної Альви.
Неквапно було йому видітися з Альвою. Доперва по кількох днях повернув до її "буди" і викликав через возного, а сам чекав в сінях. Вийшла, з великої втіхи мало не кинулася йому на шию, як би не те, що він стояв спокійно, як камінь. Імила його руку, стискала і потрясала сильно, притулила до уст, в її очах світила сонячна радість.
— А, гарно! Не показався так довго! Але добре зробив, що прийшов нині.
Дивився на неї з легким усміхом.
— Виглядаєш не зле...
— Та-ак!? А всі кажуть, що я світло виглядаю.
— Може бути. Так в першій хвилі годі осудити... Треба придивитися ліпше...
Альві перелетіла тінь через душу, але Криса розсміявся наголос.
— Розумієся, що виглядаєш знаменито, тільки мені ходить о се, що тут, о... — дотикав пальцем її груди. — Псіхея...
Альва стямилася.
— Ах, та... її не так легко вилічити... Зрештою, що моя Псіхея значить для людей...
— Се вже не твоя річ. Збирайся і ходи.
— Де вийдемо?
— В парк.
Надумувалася хвильку, потім сказала:
— Добре. Зачекай, зараз зберуся.
Заперла за собою двері. Криса похилив голову, заложив руки за спину, стягнув нервозно лице і ходив по сінях.
Вийшли на сонце, обминали гамір і прямували бічними вулицями до парку. По дорозі не в'язалася розмова. Він завважив, що нині не йде з нею, як давнійше, під руку, але не міг подати їй рамени. Доперва, коли опинилися під горою, всунув руку під її рам'я. Вийшли коло великого цвітного круга і сіли на свою лавку.
— Як же жилося тобі за весь той час? — спитала вона.
Всміхнувся насилу.
— А, досить цікаво. Оповім поволі, бо тепер десь попуталося і не знайти, від чого зачати. Але передовсім жіноті першенство, отже, оповідай ти вперед.
— Сим разом я уступлю зі своїх прав і лишаю тобі перше місце. На всякий спосіб ти живеш багатшим світом, ніж я, маєш більше нагоди до вражень і думок, а я така собі буденна, сіра людина... Що ж я тобі цікавого оповім? От, видала гарні околиці, галерії штук, була над морем, і то всьо поміщалося мені в якийсь неясний образ, що треба довшого часу, аби перевести всьо подрібно через пам'ять і застановитися, що варто оповідати...
Криса схилився на палицю і потупив очі в піску стежки.
— Кажеш, була над морем. Як же воно виглядає? Які ворушення будилися в тобі під його впливом?
— Се не було таке спеціальне море, яке оглядала я давнійше. Се був лише морський залив. Ніби то був кавалок моря, безперечно, але... нічо, зрештою, надзвичайного я там не виділа... Багато піску на берегах, корчі, місцями дерева...
— А купалася в морі?
— Так. Майже два і три рази на день. Тільки не могла довго висидіти в воді, шкодило мені. Найбільше вигрівалася на піску.
— Як купалася і як лежала на піску?
— Чому питаєш? Не розумію...
— Убрана, чи як?
— Ні, як же у б р а н а, ги-ги-ги! В сорочці.
— В сорочці!? А чому ж не в сукні, черевиках, капелюсі, рукавичках і з парасолькою!?
— Я не могла би інакше купатися. Зрештою, там був пісок, вправді, білий і дуже чистий, але нас було більше. Хоч на впертого можна було і без сорочки. Інші там навіть уладжувалися в той спосіб, і я також могла, бо купалася сама, далеко від гурту, і коло мене було більше корчів...
Криса збудився і був дуже поважний.
— Скажи-но мені отверто і щиро: любиш ти природу?
— Люблю, навіть дуже, хоч вона часом брутальна...
— Чекай, не в тім річ. А любиш свободу?
— До чого прямує се питання? Ти нині дуже зденервований.
Присунулася до нього, взяла його руку між долоні і дивилася пально й вірно в нього.
— Приключилося, може, що лихого у тебе? Но, скажи...
— Ні, зовсім нічого не зайшло, тільки я не годен помістити того в голові, як можна любити природу, стреміти до свободи, нарікати все на буденне ярмо, а виїхати раз в рік на волю...
— І купатися в сорочці, ги-ги-ги! — докинула Альва. — Ну, от видиш, яке з мене нездарне сотворінє, правда? Не треба для такої марної одиниці, як я, ніякої свободи ані краси природи, бо я не розуміюся на тім і не вмію нічого вихіснувати, як слід.
— З твого поведення дійсно на се виходить. Ти поїхала там і з чарів природи і світа краси посилаєш мені відбитку "Зими" Баріяса! По що ж властиво їздила аж туди!? Таж купатися в сорочці і сидіти на піску можеш онде кільканадцять кроків відси в тім купелевім заведеню, ще ліпше, бо тут є всякі душі, і лявнтеніс[10], і чортзна-що! Ти не хочеш розуміти мене! Така дрібниця на око, ціхує тебе цілу, твою душу!
— Але ж я розумію се дуже добре!
— Перепрошаю, не розумієш! Тобі лиш здається так, і відси походить твоя вічна духова метушня.