Все кидають те саме німе питання: "Чи ж гаразд чинить наш князь? Чи ж гаразд?.."
А князь, і сам, немов те ясне, невидне сонце, ніби розгніваний скрився в намет із важких килимів. Мовчаливий, як земля, немівний. Бо терпко Володимирові на серці: чує зневагу в тім, що мусить іти в Царгород не переможцем з мечем, щоб і свій щит на місці Олеговім прибити, а силований плисти з дариною по чужу віру, по нареченну. Немов юн-юнак, що кохання шукає й над всяку честь жадає собі дівки.
Всміхнувся погордливо:
— Кохання!.. Зазнав його досить і з бранками, й не з бранками. Таж на сотки рахує своїх жінок!
І сама рука шукає меча при боці. Голос рветься до розказу:
— До бою! Візьмемо силоміць місто базилевсів і ту князівну, їхню сестру! Первина це, чи що?!
А в уяві блідим місяцем випливає, як місяць холодне, горде обличчя Рогволодової доньки — Рогніди, найнезлом-нішої з жінок, яку колись бачив Володимир. Ще й досі пекучою образою горять в його серці оті слова Рогволодівни: "Не літь ми роззути рабинича!"
І більше ні усміху, ні слова привітного не злетіло Володимирові з Рогнідиних уст. Дарма що він їй муж, переможець, пан, володар. Покорив непіддайну, таж у мовчазній, вимушеній покорі, все чує погорду князівни до "рабинича", хоча нині й сидів той "рабинич" на столі Київськім, пануючи над всяк нарід.
Чи ж буде такою і ця Анна Царгородська, сестра базилевсів Констянтина з Василієм? А може, ше й гірше зіллячко: може, чекають на Володимира сльози? Ніколи ще вони в нього не викликали співчуття, лише роздратування та досаду.
— На Перуна і Велеса! — здригнувся князь. — Як осіння мжа в поході — жіночі сльози! Холодять серце, нудою просякають думку, роблять життя нестерпним, а світ — огидним!
І кортить Володимира розметати Царгород. Знищити братів базилевсів, що жадають від нього шлюбу з Анною як заруки за певний союз і тривалий мир. Зводиться князь на ноги й нетерпляче відкидає килим, що завішує вхід в його шатро,
З безбарвного берега виростає стрімкий берег. До нього вже пристають кораблі. Тут відновлять запас питної води, бо тут закінчуються землі, що платять Володимирові данину. Херсонесом зачнеться край, вільний від Володимирової руки.
"Так здобути й Херсонес!" — облегшує своє серце князь. І його зір догонить скельних орлів, іцо кружляють над Та-врією. Впізнає птахів по широких колах плавного лету.
"Птах Візантії"! — всміхаєтся з-під вуса. І падає княжий розказ:
— Потішмо серце наше ловитвою таврійських орлів. Най почекає на нареченного князівна Анна!
Нема ж таки ліпшого ліку на журу-докуку, як лови. І з клекотом орлім відлітає терпкість з Володимирового серця. Смакує князеві вечеря над морем. Добра щойно впіймана риба з синіми, широкими плавниками, як крила метелика. Смаковиті й товсті, головаті "бички". Доволі й птаства настріляно дружиною. І пастухи таврійські, що пригнали молодих баранців, нанесли й меду, і сиру. Он стоять одцалік в шкурах овечих, перекинених на одно плече, придивляються — добродушні, привітні — до чужинців вояків, що принесло їм море. Серед пастирів, як пень, імшеддю вкритий, з лиця темний, поораний зморшками — їхній старший. Справжній патріарх. Таж очі його молоді й живі, палають синіми вогниками, кидають іскри, як самоцвіти-сапфіри.
Володимир жартує з дружиною. Велить наповнити погари, щоб не стояли порожні:
— Русі ж бо — веселіє пити!
Розказує і пастухам дати бурдюк вина. Та й до пізніх зір триває столування. І за вином князь міняє мету своєї подорожі:
— Заночуємо на твердій землі. Нам не страшні гірські розбишаки, якби на нас відважились. А печер — он скільки! Тепер — до сну, а перед світом — за мечі! Не Таврію воювати, не пастухів підбивати, а здобути Херсонес!
Луною здригнулись гори від вигуків дружини, завжди охочої до бою та слави. А з-поза скель до молодечих вигуків прислухається срібноголовий пастуший патріарх. Як білою сріблястою хмарою сповито буйним волоссям смугляве обличчя. Не знать: де борода зачинається, де волоссю — кінець. Все злилось білою кучерявою імлою. Очі ж — сапфіри не відриваються від Володимирового погляду. Аж князь пошанував старого:
— Не бійся, діду! Ні тобі, ні твоїм пастухам від нас лиха не буде.
Всміхається дід:
— А не буде, князю, не буде! Лихо, бач, на того йде, хто його накликає. Ми ж лиха не кличемо, з лихом не знаємось.
Дивні Володимирові дідові слова. Дивно й те, що розморює його втома сном. Несила ані розпитати.
Отроки-слуги вже поставили княжий намет. Не літь-бо київському князеві спочивати, як печеніжин, у "голій" печері. Ось ще тільки запевнити мотузи на паколах, щоб килими вітром не звивались — та й піде князь на відпочинок.
— Швидше!.:
Але тяжко йдуть до кам'яного ґрунту залізні кілля. Дзвінко крешуть іскри в камені гострі мотики, і зненацька озвалася скеля ясним сміхом: лунко задзеленчав, мов дзвоники, металевий звук. Меркло блиснуло стемніле від часу срібло: та-влені брили, а на них — купи монет, мов риб'ячої луски. Погари з чистого золота, з червленню зсередини, сміються до вільного світа на повне коло, прокидаючись з вікового сну.
Слутам допомагають дружинники: все ширше й ширше роззявляє пащу глибока яма, що поглинула колись велетенські скарби. І волф премудрий підносить Володимирові старовіку цінну зброю, ледве торкнену прозеленню старості:
— Перемогу віщує вона, князю наш!
Дружинники подають на тарчах стародавні монети срібні тетра-драхми. На них — написи: "Перисад" — ще можна розібрати грецькі літери.
Кований щит, як велетенська таріль, зокола прикрашений чудовою горорізьбою з ясного золота. Обличчя красуні, а волосся — жмут сплетених гадюк. А під тарчею, на самім споді скарбової схованки, — срібний тризуб, як зірниця, світлий. Немов учора там його положено: такий ясний!
— То — посвятна річ! — промовляє волф-кудесник. — Не легковаж цього дару богів, князю наш!
Упросився волф з дружиною до Царгорода, хоч нібито й не годилося б князеві його з собою брати, як їхав хреститись. Таж дружина не мусить вкупі з князем грецьку віру приймати? Тож як буде вона без свого жерця?
А сам волф в серці ховає вкриту думку: "Таж, може, не греки дружину княжу, але він греків в правості своєї прастарої віри пересвідчить? Сильні боги старовікі!"
І вже шукає волф зручної хвилі, щоб добру пораду князеві дати, мовляв, той дар посвятний слід принести в офіру Перунові. Аж попереду жерцевого впало слово князеве:
— Доволі буде нових гривен з цього срібла, — Обертає в руці монету з напівстертим написом: "Археонакт, архонт", — на них звелю свій образ вирити, на знак, що Таврійська земля цим сріблом мені чолом била.
І цей знак "права водного" — тризуб най на гривнах моїх буде. Ще й напис: "Володимир, а се його сребро".
Мовчки вислухала дружина князів наказ. Промовчав і волф. Лише старець пастух, мов рівня, до Володимира озивається:
— Добре, князю, вчиниш. Добре! — притакує.— Твій це скарб, твій! Вже-бо раз було дано таки твоїй землі цього тризуба, й ця тарча золота була вже в твоїм див-городі.
— Що і звідки знаєш??
А старий лише рукою помахає:
— А, я! Все знаю… А звідки? Таж я і тутешній, і давній, а це теж дивина неабияка.
— Так ти знав і про скарб? Чому ж не викопав раніше, як ми його здобули?
Дід покрутив пухнатою головою й знизав широким раменом:
— Ми — не берем. Ми даємо. Цей скарб тобі призначений.
Князь вступив до намету. Слуги підкладають шовкових
подушок під голову князеві, під боки. В ногах ложа зложили викопаний скарб. А на ньому вмостився дід-пастух, улаштувався, немов дома. Ні знакам, ні морганням слуг не розуміє. Аж молодий дужий отрок сіпнув діда за пас. А з-під довгої дідової киреї об'явилась ратиця, мов у цапа.
— Лишіть! — розказав Володимир і махнув рукою слугам: — Ідіть!
Вже виступив з поклоном останній слуга з намету, а князеві все не йде з думки та дідова ратиця.
"Все, — каже, — знаю… І ми, — каже, — даємо лише… Велес? Бог?"
"Таж не інакше, — всміхається на княжу думку дід, — Невже ж ще й досі ти мене не пізнав? Чи, може, призабув арка-дійського Пана? Еге ж, еге! Того самого, що в Акакесіоні свою святиню мав. Пан я… що отари стереже, що про звіро-ву дбає, садів пильнує, бджолу благословляє. Ба і в боях не раз я в пригоді бував. Але сам ніколи зброї не діткнувся…"
Слухає князь у півдремлі. Немов чари на нього впали: не може поворушитись й мову неначе згубив. А Пан сріблом буйних кучерів білих, як руно густих, струснув, аж міцний ріг з них вимотався. Й відповідає на власні думки:
— Давні, прадавні згадки… Не забудеш! Ось перед очима стоять Гіганти першорожденці Матері Землі. Прийшли на прю з богами. В хаосі зарозумілої темноти своєї собі уроїли, що вони — великани, тож і рівні богам. А може — ще й дужчі! Й почали нагромаджувати гори. Оссу на Пеліон тягли! Це щоб до високостей небесних досягнути, а звідти богів скинути в безодню.
Отець наш Зевес блискавками велетнів обсипає. Креше небесний вогонь. А я бачу, що — зле! Всі пасовиська мені понищить, всі отари мої обездолить. Тож і вхопив я свою сурму: з мушлі вона, щоб лякати вовків, як занадто наблизяться до отар, — та як засурмлю! Аж гори й упали. І велетні мої, мов метка псів, — урозтіч… Ха-ха-ха! Ну, вже й попосміявся тоді я: не знать, аж де луна мій сміх відбила… й тепер мені весело про це згадати.
А по-друге… було те вже пізніше. Біля Марафона — знаєш, чей? — спробував я знов заграти, коли елліни з персами бились. От пустив я тоді персам страх! Погнав навперейми, на сурмі своїй приграваючи. Повіриш, князю, аж увесь Олімп здивувався!.. Але що тобі до того? — задививсь у далечінь своїх споминів могутній Пан, — Олімп… Там ще добре пам'ятали, як татко мій Гермес злякавсь моїх козячих ратиць, от як і ти перед хвилею. Тоді загорнув був мене, новонародженого, у заячу шкуру та й приніс на посвятну гору. А діва Атена не в ратицях, а в тій заячій шкурі лихий знак догляділа. Каже: це буде страхополох! — І сміх зібрав зашморгом дрібні зморшки коло Панових очей. — За Атеною ж іще й досі люде вважають зайців за моїх вістунів. Ані думки про те, що то лише Панів жарт, щоб з найполохливішим твором на людей жах посилати…
— Ну та вже годі про це. Знаю, що ти, князю, не з полохливих, — відогнав старець тіні спогадів і поклав свою руку на Володимирову, — Тож нині хочу тобі допомогти.