Він не хотів іти спати в печеру. Старий постелив йому кожух овечий, а другим його прикрив. Хлопець узяв козлятко за шию та так і заснув.
– Слухай, діду, каже Карпо. Ти справно вмієш з дітьми поводитися. Чи ти б не подержав при собі оце хлоп'я, поки не підросте трохи? Бо справді не знаю, де його джути, а з дитиною мені ніяково возитися.
– А ти як гадав? Я б тобі його навіть не віддав тепер, то ще дитина, заморилася 6. Не першина мені дітей ховати, хоч своїх не мав ніколи. Виховав я їх багато, сиріток козацьких, поки на Січ не виправив. Не раз до мене навідуються ті, що живі зостались…
– Б мене трохи червінців є, то дам на початок…
– Дурний ти, козаче, з твоїми червінцями. У мене є їх більше, ніж ти думаєш. За червінці я тобі нічого не зроблю, а зроблю все за добре слово. Я це хлоп'я полюбив. Воно здається не в тата, а в маму вдалося, по тім усім судячи, що ти мені говорив… Я з його виховаю славного козака, виховаю в страху господнім, та ще й грамоти навчу…
– Грамоти? То ти, діду, письменний чоловік? – говорив здивовано Карпо…
– А хіба ти гадав, що письменні в постолах не ходять та й у печерах не живуть? Ей, небоже, було колись зо мною інакше. Я в Києві вчився, в бурсі побував. Здорово мене били та й добре вчили, поки з бурси не втік…
– Не смію тебе питати про твою історію, бо це не по-козацьки, але вона дуже, мабуть, цікава…
– Як ти мені про себе розказав, то слід мені оповісти дещо з мого життя. Коли цікаві, то послухайте. Ось тільки люльку закурю.
І знову світив ясний місяць на небі. Була повня. Хто такої літньої ночі не бачив, то хоч як описуй, малюй, а все не так вийде, як воно було справді.
Старий Охрім набив люльку тютюном, закурив і так став розказувати.
– Мій батько попом був у селі Ольшаниці на Волині. Тяжко нам жилося тоді всім православним. Не минала панщина Й мого батька, хоч він в рясі ходив. Гірко про се розказувати. Нас було двоє синів у батька.
Раз якось прийшли до нас на постій кварцяні жовніри. Напилися та давай задиратися. Батькові осмалили бороду, а коли мама за нього вступилася, то один кварцяник так її штовхнув у груди прикладом рушниці, що вбив на смерть. Мій старший братчик Петрусь, вступаючись за батька, вчепився зубами в його руку. Тоді кварцяник заїхав того по головці пістолем, що аж мозок вискочив… Ну, а я на се дививсь з-за печі та й плакати боявся. Опісля нічого було мені вдома робити. Батько одвіз мене в Київ до своєї сестри, що жила за одним міщанином на Подолі. Звідсіля мене в школу посилали. Батько частенько до мене навідувався. Я перейшов у вищу школу, вчився добре. Побув я там чотири роки. Батько хотів бачити мене попом. Та не діждав того, бо вмер. Тоді мені геть відхотілося попівського хліба. Я покинув школу та й вийшов з бурси, щоб ніколи туди не вертатись. Я здибав на базарі купку запорожців та й пристав до їх. Що ж вам казати, як воно на Запорожжі, коли ви й самі здорові, знаєте. Там дуже поважають науку, та тільки хто освітою величається, того не люблять, чваньком називають. Навчився я воєнного ремесла, в походи з запорожцями ходив, у Криму був, аж поки не зчинилася пригода, про яку я вам уже розказував. Приїхав на Січ Хмельницький, і козацтво все заворушилось. Пішов і я. Був я в усіх походах, держався Хмельницького аж до смерті. Гадав і далі йти за його думкою, поки в козацтві був який порядок. А то стали гетьмани мінятися, бувало Й по двоє, троє відразу. То той дурний Юрась, котрому свинопасом бути, а не гетьманом, то Виговський, то Брюховецький, чура, наймит Хмельницького, якому Москва помагала. Повстали брат на брата, з одного боку Москва під'юджувала, з другого Польща. Дивлюсь на все це та й плачу над недолею України: нащо й за що пролито стільки козацької крови? Був я не послідній козак, а все ж таки не було в мене такої вдачі, щоб самому за діло взятись. Були кращі від мене голови, та нічого не вдіяли.
І я плюнув на все, покинув козаків, не пристав ні до кого, а пустився навмання пригожого місця шукати для себе. Щасливо знайшов я оцю балку, перевіз сюди свою мізерію й живу тут уже тридцять літ. Мені тут добре. Усе маю, чого мені треба, й усе роблю своїми руками, сам. Ніхто мене не зачіпає. Зловили мене раз у лісі пани, як за гайдамаками ганялись. Тоді я до них по-латинському заговорив, а вони тільки баньки витріщили. Ти, кажуть, шляхтич, ходи з нами. Тоді я до них: пустіть мене, люди добрі, хочу жити так, як мені подобається. Ся латина мене спасла, а то були б повісили. Вони знають, що я тут живу, та не займають мене. А селяни вважають мене за великого чародія, знахаря, характерника, й бояться мене. Хай буде й так, я їх не чіпаю, з людьми не живу, хіба візьму, коли трапиться, яку сироту та в люди виведу.
– Чого ж тебе знахарем та характерником прозвали?
– А от чого. Я зілля знаю та людям помагаю. Вони часом, як біда прикрутить, заходять-таки до мене за порадою. До того в мене кіт чорний є, а се вже, кажуть, непремінно чорт. Кота я мушу держати, бо мишва всю мізерію 6 мені рознесла. А чорний кіт кращий, ніж білий, бо вночі його миша не добачає.
– Так ти, діду, залишиш у себе мого хлопця?
– Авжеж, коли казав, то й лишу. Та ти казав мені вчора, що хлопця захопив, щоб помститися за батька. Чи така твоя вся помста буде?
– Ти ще не догадуєшся? Хочу з його виховати завзятого козака, а тоді пущу його на панів. Подумай: освоєне вовченя на вовків пустити…
– І се мені годиться знати. Значить, має вийти козак-завзятець. Значить, треба йому змалку відкрити очі на ті кривди, яких український народ від них зазнає.
– І виробити йому вдачу, щоб ніколи від козацтва не відскочив за жадні скарби світу, хоч би й дізнався, з якого гнізда він птиця…
– Тебе я добре зрозумів, так і робитиму…
– Ми завтра поїдемо.
– Чого вам так спішно? Посидьте трохи, відпочиньте, підживіться трохи, а то висохли, мов хорти.
– Таки, діду, поїдемо. Колись, може, й вернемось. А коли б нам прийшла скрутна година й не було б де сховатися, тоді приїдемо, хоч палицею гони. А тепер ми тобі лише заважаємо та робити не даємо.
– Коли ви про роботу згадали, так добре. Щоб даремно хліба не їли, скосіть мені леваду…
– Коли так, то лишаємося та відробимо тобі, діду… Правда, Максиме?
– Авжеж! Хіба ж ми косити не знаємо?
– Ну, добре, гості мої, тепер я вам на бандурі заграю…
Старий пішов до своєї печери, виніс бандуру ч став грати.
Потім заспівав сильним ще голосом козацьку думу про Богдана Хмельницького.
Козаки слухали уважно. Серед тої літньої вкраїнської ночі, при яснім світлі місяця, вони були наче б зачаровані. Все те, про що в пісні говорилося, вони наче б бачили тепер на власні очі…
Старий ударив ще кілька акордів і перестав.
– Знаєш, діду, як ти співав, мені здавалося, що я всіх тих лицарів ось тут в твоїй балці бачу.
– Говори здоров. Я такими привидами живу. Вийду сюди вночі, сяду під оцею черешнею, молитву читаю, а далі задумаюсь і бачу всіх моїх товаришів, бачу й незабутнього полковника Кривоноса, розмовляю з ним, радію, молодію. Не раз триває так, поки півень не заспіває, а тоді я з сну прокидаюся та й засипаю вже насправжки. З тими привидами я дуже щасливий, мені від того літ убуває…
Козаки додержали слова, скосили леваду, згребли сіно й у копиці склали. Нарубали дров, помагали біля оселі та старалися якнайбільше зробити…
– А тепер відпочиньте кілька днів по праці…
– Ні, діду" вибачай, таки завтра поїдемо, от тільки дорогу покажи, бо на Красноставці, значить тою самою дорогою, вертати нам не хочеться…
– Не бійтеся, покажу вам іншу дорогу.
За той час балакали кожного вечора під черешнею й слухали оповідання старого Охріма про козацьку давнину.
Нвступного дня рано осідлали коней і були готові до дороги.
Охрім надав їм харчів цілий мішок. Паляниць, ковбас, в'яленого м'яса, риби сушеної, сушених слив та яблук, до того ще баклагу меду.
Остап ще спав. Карпо нахилився над ним, поцілував у голівку и перехрестив. Охрім звелів одному собаці, лишитися при дитині, а другого взяв з собою. Дід ішов попереду, а козаки йшли за ним, ведучи коней за поводи. Йшли малою стежкою понад струмочком, що вився поміж кущами високої ліщини. Натрапили на невеликий ставок. Вода була чиста така, що можна було пісок на дні порахувати.
В ставку гралися до сонця риби: карасі, пструги, плотиці.
– Та в тебе, діду, й ставок є?
– А хіба ж я рибу з моря привожу?
– А не можна б так скупатися?
– Купайтесь на здоров'я.
Козаки пустили коней, пороздягались миттю й шубовснули в воду. Вода була свіжа. Козаки не могли нею налюбуватися і вилазити їм не хотілося, поки добре не замерзли.
– Сей ставок я сам зладив. Загатив греблею воду, й готовий ставок.
Одяглись і пішли далі. В другому місці між кущами стрінули невелику ковбаню води…
– Знову джерело…
– Ану, напийся.
Карпо зачерпнув води пригорщею й доніс до губи. Вода була солона.
– Тут, діду, справді рай, усього маєш доволі…
– Богу дякувати.
– Кому ти все те покинеш? – питає Карпо.
– Кому ж би? Людям. Коли геть постаріюсь, то приймака візьму. Може одного з тих, що їх виховав, а може кого-небудь…
Зайшли під високу гору. З неї виступали велетенські камені, між якими росли густо кущі калини, дикої рожі та тернини. Долом росла висока ліщина.
Старий розхилив кущі понад струмочком. Козаки пішли з кіньми за ним і зайшли в печеру, куди тік струмок. В печері було темно, хоч око виколи. Йшли навмання по воді потоку, що журчав по камінчиках. Довго так ішли, не кажучи ні слова, а все вниз.
– Чи не ведеш ти нас, діду, в пекло?
Старий не відповів нічого, аж ось побачили здалека світло дня, яке щораз більшало. Коли прийшли на край, сонце вже зійшло високо. Вони мимохіть позатуляли очі долонями. З сього боку сходило сонце й осліплювало своїм яскравим промінням.
– Чи втрапили б сюди до мене?…
– Господь з тобою! Хто б сього сподівався, хто б туди відважився зайти!
– Се річка Інгул, а решту порадьте собі самі, бо мені пора вертатись. Щасливої дороги!
Охрім вернувся назад в печеру, а за ним почалапав у воді його вірний пес.
– Ото чудасія! – каже Максим до Карпа.
VII
Коли старий вернувся до своєї оселі, то вже було близько полудня. Сонце стояло вже високо й дуже пекло. Охрім почув здалека плач хлопця, який в одчаю бігав і кликав діда.
– Остапику, не плач, дитино, я зараз прийду.
Хлопець кинувся бігти на його голос.